— Це — чоловіча робота, — відрізав він, а потім з натяком додав: — як й інше.

Вони по-змовницькому всміхнулися, тінь усмішки майнула й по обличчю Дукареліса, який уже докурив люльку і якраз проводив нову інспекцію.

— Чи не так, пане професоре? — несподівано спитав його Макіс. Той нахилився над ситом, пробігся поглядом по мікроскопічних знахідках.

— Так, звісно! — спромігся лише на цю відповідь. — Краще переглядайте відвал!

Він ще раз пояснив, що їм слід шукати, як не проґавити шукане, і пішов далі. Однак не стримався й кинув на них ще один, останній, погляд. Антигона якось по-дивному, з невловимо яким настроєм дивилася на нього. Незрозуміло було, чи це осуд, огида, антипатія, чи, може, ще щось? Він розвернувся й пішов далі.

Альтиметр показав різницю у висоті п’ятнадцять сантиметрів. Студенти й робітники розчищали розкопки, що набули вже більш-менш чіткої форми, невеликим щітками, грабельками та ножами. Більші фрагменти кераміки й кам’яних посудин, деякі — майже цілі, почали з’являтися наче острови Егейського архіпелагу. У двох місцях натрапили на частину стіни. Світ, похований і забутий п’ять тисяч років тому, зараз почав виринати з надр землі. Певно, десь таким і буде Судний день. Потік часу відбивався перед ними в горизонтальному вимірі простору. Це була та рідкісна мить, коли час і простір набувають абсолютної тотожності.

Дукареліс весь час власноруч здійснював заміри, використовуючи теодоліт і далекомір. Андреас, пане професоре!, напівжартома зауважив, струшуючи пилюку зі своїх кльошованих у дусі 70-х штанів, що це приладдя нагадує йому легендарних зодчих Святої Софії Антемія та Ісидора, і спитав, чи з них є хоч якась користь. Дукареліс якраз намагався прицілитися далекоміром і пояснював, що цим приладом вимірювали рівневу різницю між знахідками та іншими точками місця розкопу, а за допомогою теодоліта — відстань між ними й кут нахилу відносно землі. А потім підвів голову та суворо спитав:

— Як прізвище того, хто вчив тебе в університеті?

Андреас заклякнув від несподіванки, а потім з виправдальними нотками відповів:

— Так ви ж мене й учили, пане професоре!

Дукареліс від душі розреготався. Іноді сміявся й він, маска суворості тріснула й розлетілася на друзки. Андреас з полегшенням видихнув.

Ангелікі та Павлос стояли в розкопі, тримаючи рейки зі шкалою, та обмінювалися усмішками. Андреас видавався їм смішним дурком і вони дивувалися з терпеливості Дукареліса.

— А навіщо все так ретельно вимірювати? — сумніви від пане, професоре, як горох, сипалися один за одним. Голос по-дитячому тремтів.

— Тому що завжди слід фіксувати позиції знахідок. Це важливо для попередніх гіпотез та остаточних висновків!

Дукареліс з педантичністю ентомолога заніс усе до щоденника розкопок. Ось коли числа відігравали вирішальне значення у спробі розшифрувати послання з минулого! Першим про це сказав Піфагор: «Числа понад усе!»[2] Місця розкопів були на початку другого рівня. Дукареліс прекрасно знав, що розкопки не робляться похапцем. Кожен день розкопок дорівнює п’яти дням наукової роботи. Тож слід бути дуже обачним.

Спека над їхніми головами почала вібрувати, навалювалася з усією силою. Мокрий від поту одяг лип до тіла, з тіла стрімко випаровувалися рідини, лишаючи шкіру сухою. Вони відчували себе восьминогом, викинутим під сонце, який потроху починає чорніти, стає жорстким, висихає та стискається. Дукареліс гукнув, щоб усі на розкопі не забували пити, хто що має, воду, соки... Під дією сонця з люпину, кущів і диких трав почали виділятися ефірні масла. Надривалися цикади. Руки нили від тривалого копання. Але всі були задоволені, тепер у них почало виходити, вони спіймали робочий ритм. Новачки відчули деяку впевненість. Тоді до їхнього слуху почало долітати бекання, стукіт копит, а коли вітер змінив напрям і важкий козячий дух. Трохи вище від місця розкопок стояв загін для худоби. Дехто почав затискати носа, не витримуючи сморід.

— Досить на сьогодні! — віддав наказ Дукареліс. — Віль-но! Скоєння злочину відкладається.

І мовби хтось вимкнув рубильник, механізми видали останній звук і все виробництво завмерло. Усмішки полегшення почала мерехтіти на їхніх обличчях.

Однак студенти й далі кидали на нього запитальні погляди, пане професоре. Вони ще не призвичаїлися до того, що іноді Дукареліс говорить як дельфійський оракул.

— Злочину? — здивувалася Мірто. Весь її вигляд випромінював сумнів, закарбував його в лініях обличчя.

Дукареліс мав надати пояснення.

— Ми прибули сюди потривожити вічний спокій людей, які жили п’ять тисяч років тому. Треба завжди пам’ятати, що, по-суті, ми доруйновуємо те, що лишилося з того часу, свідчення минулого життя, і що б ми не зафіксували у своїх описах, воно буде важливим лише з нашого погляду. Але це — довга розмова, зараз не вдаватимемося в те, чим є археологічна етика чи етичні погляди кожного з нас. Тож: кро-ком руш!

Інструменти скинули горою в цинкову халабуду, замкнувши її на ланцюг з підвісним замком. На картонних коробках зі знахідками були зроблені позначки про вміст і місце знаходження. Зіжмакані газети запхали між більш-менш цілих горщиків. Студенти та робітники потягнулися назад до селища по ґрунтовці, обабіч порослій випаленою сонцем травою та наїжаченими колючками, проминаючи іноді розпечені, мов вулканічна лава, уламки скель. Вони несли з собою коробки зі знахідками. Можна було пожартувати, що в інші епохи це робили б раби. А ось, за їхніми спинами, завершуючи процесію, ідуть і володарі — Дукареліс з помічниками. Однак цю роботу всі обрали добровільно, ланцюги були незримими, раби у власних кайданах[3], і більшість не отримає від цього ніякого зиску.

На шляху до селища на них чекали всі випробування Геракла. Іти, знемагаючи від убивчої спеки, перевалити через Око Диявола, перетнути Купіль і видряпатися по диких скелях. У Платьї Пунті та Фаносі їхні ноги наллються свинцем через вгрузання в пісок, а далі обдеруться об терни непролазних кущів.

Коробки акуратно склали в підсобці сільської ради. Її очільник, пане голово, приземкуватий вусань з пом’ятою пикою й дірявою під пахвами сорочкою гримнув дверима й клацнув замком. Дукареліс відчував, що від того тхнуло потом упереміш із запахом вогкої землі. Він відвернув обличчя, гримаса відрази, вуста напружені, напіввідкриті. Якби він був рибалкою, подумалося, у цьому морському царстві, від нього б тхнуло рибою, і десь на березі, певно, його чекала б довбанка, на якій він розтинав ці прадавні води.

— Приміщення під охороною, пане Кукулесе? — спитав Дукареліс, і той, змушений дати відповідь, з виглядом людини, яка прагне показати, що не просто так опинилася на своєму місці, покивав головою.

— Не хвилюйтеся, це найбезпечніше місце на всьому острові! — промовив, зиркнувши дрібними, мов у вивірки, очима.

На всьому острові. Для Дукареліса ці слова прозвучали не надто заспокійливо, але що поробиш? Він добре знав, що Куфонисі був місцем, де неодноразово виникали історії з чорними археологами, пане голово. Протилежний Керос був начисто розграбований, тож він мав подбати про захист своїх розкопок. Хто про свій одяг дбає, той вдвічі має. Управління кікладських старожитностей вимагало дотриматися всіх заходів безпеки. Зранку Дукареліс уже навідався до поліцейської дільниці й наказовим тоном нагадав про обов’язки поліції острова. Йому повідомили, що один з поліціянтів уже отримав наказ щодня здійснювати патрулювання в районі розкопок, причин для хвилювання немає, поліція знає свою справу. Ідучи геть, він краєм вуха почув лайку, що ще й цей клопіт звалився на їхні бідолашні голови.

Зараз Дукареліс ішов попереду наче архегет, а натовп, упереміш студенти, археологи, робітники, раз... два, раз... два, покірливо сунув за ним, пане професоре. Різношерста юрма з узятих у полон племен, які йдуть невідомо куди, дорогою смерті, хтозна — на страту чи за дріт концтабору, плететься шляхом, кинута напризволяще, простує назустріч власній долі, тому, що має статися, тож хай стається швидше — та й по всьому!