— Кави? — запропонував він.

— Ні, я краще пройшлася б!

І ось вони вже прогулюються вуличками селища, на випускаючи одне одного з обіймів, як улітку роблять усі парочки. Марія Дукарелі із захопленням розглядала будинки в традиційному для острівної Греції стилі. Вона зупинилася біля однієї закинутої садиби. На її думку, це було неймовірно! Покошені балки, купи каміння, пташині гнізда в розколинах і дірках, які почали затягатися рослинністю... Колишня велич будинку ще більше проступала в його руїнах... Дукареліс розповів, як у колись споруджували стріху, як в’язали снопи з очерету, робили з фіди конструкції й присипали її землею.

— Фіди? — Це різновид ліванського кедру, що любить сухий морський клімат Кіклад. Колись усі острови були вкриті хвойними лісами. Спосіб, яким збудували ці будинки, — додав він, — не дуже відрізняється від того, яким користувалися в прадавні часи. Майже нічого не змінилося. Світ лишається незмінний.

— Якби хтось узявся та реставрував цю садибу... — мріяла вголос Марія. Її мрійливість викликала в нього посмішку.

Вона почала розпитувати про історію острова. Такий сценарій його влаштовував, він уникав таким чином емоційних рифів і пасток. Відтак розповів про Кофос Лімен античності, показав протоку між Куфонисі та Керосом. Навіть зараз може здатися, що звідти долинає плескіт весел, на які налягають веслярі, долу опустивши очі, ритмічно дихаючи[20]. Потім перейшов до римської епохи — «біля селища були знайдені руїни римської вілли», а в стіні одного будинку виявили уламок від статуї, яка була римською копією. Потім коротко пройшовся по візантійській добі, згадав окремий період латинського панування після падіння Константинополя в 1204 році, зрештою дійшовши до захоплення Кіклад османами в 1537. З того часу острів уподобали пірати, перетворивши його на форпост для своїх нападів. Навіть зараз флотилія рибальських човнів усіх типів, якими володіють місцеві, переважає за кількістю будь-який інший острів Егеїди. Яблуко падає біля яблуні!

— А чому ти не розповідаєш про останки... Кассіопи, ви ж так її називаєте?

— Тому що про неї небагато відомо. Ми чекаємо результатів експертизи в лабораторії...

Дукареліс зрештою привів дружину й на місце розкопок. Та зі сміхом казала, що неодмінно має побачити на власні очі «місце злочину». Він умостився на каменюці, яка спершу видалася нестерпно розпеченою, але він вигляду не подав і почав розповідь. Перед ними розпростерся чарівний вид Порі, затоки із золотистими пляжами, навпроти якої темнів масив Аморгоса, а біля нього — Донуса, що, здавалося, у ту саму мить випірнув з морських глибин. На шляху додому вони спустилися на узбережжя, перевдяглися в плавки та поплавали. Потім довго лежали на піску. Вологе тіло дружини блищало й скидалося на біле сяйво, адже вкрите шаром одягу весь рік, лише зараз підставляло себе сонцю. На узбережжі вони були самі, їхня дихання тонуло в шумі хвиль та вітру. Певно, саме такими й були Гомерові береги[21]. Їй закортіло скинути з себе купальник, лишитися оголеною, щоб повністю відчути в собі первісну сутність людини, яка на цьому безлюдді скидає з себе машкару культури. Дукареліс, навпаки, занервував, скочив на ноги, роззираючись навкруги.

— Що ти робиш? Зовсім здуріла?

— Але тут же нема ні душі, — з вибачальним тоном відповіла вона, однак бажання злитися з первісним світом було зіпсоване. Вона пригорнулася до нього й провела рукою по грудях, помітивши, що й там волосся починає сивіти. Над ними промайнув сапсан і почав гасати в повітрі. На заході сонця вони рушили додому, лишаючи за собою нетривкі сліди на піску. На довколишніх дюнах, що збігали до моря, розцвіли панкрації.

— Знаєш, колись панкрації росли по всій Егеїді. Стародавні греки вважали їх символом довершеності. Ми називаємо їх морським крином, а біологія знає під назвою pancratium maritimum. Вони є на знаменитих давніх фресках, знайдених на Санторині, символізують пробудження весни.

Марія Дукарелі нахилилася й понюхала квітку. У неї був ніжний аромат. Дукарелісу дружина видалася схожою на збирачку панкрацій з тієї доісторичної фрески.

Марія Дукарелі вешталася узбережжями, теревенила з бабусями, що сиділи на стільчиках у провулках, просиджувала годинами в кав’ярні над книгою, яку привезла почитати під час відпустки. У легкому парео, купальнику та брилі, з поглядом, схованим за сонячними окулярами, вона швидко здобула популярність серед місцевих. Її чоловік пропадав на розкопках, що тонули в тоннах пилу під нещадним егейським сонцем. По обіді він ледь приповзав до себе в номер. А ближче до вечора брався за складання детальних описів, пане професоре, та каталогізацію знахідок, очистку й реставрацію уламків глечиків. Пізнього вечора вони вибиралися повечеряти, умощувалися за столиком над морем, курили, пили вино й милуювались тим, як місяць відбивається на поверхні моря, а освітлені великі кораблі похапцем, з деякою зневагою проминають острів і розчиняються у відкритому морі.

У Марії з’явилося відчуття, що вона знову повернула чоловіка собі, точніше, вона почала замислюватися, а чи взагалі губила його? Може, це були просто витівки фантазії? Підозри, які збурювали цей час її розум, поблякли. Дарма вона накидалася на нього, ті зриви та раптові зміни настрою були, певно, наслідками стресу через розкопки. Кому, як не їй, було знати, наскільки вони важливі для нього? Якщо тут, у цьому замкненому світику, й існували якісь передумови для зради, вона встигла вчасно й задушила її в зародку. Колись вона спитає й він усе розповість. Хоч і прибула вона по-змовницькому, щоб одним махом розставити всі крапки над і, здається, у цьому був сенс, і тепер все повернулося на круги своя. Їй однозначно подобався цей острів і його прості люди. У мріях вона уявляла, як вони повернуться в Атени й вона запропонує йому придбати тут якусь стару садибу, зробивши її знову придатною до життя... Чом би й ні? Хіба не тут лишився останній незайманий клаптик первісної Егеїди? Вона хотіла повертатися сюди у відпустку знову й знов, проводити з ним на Куфонисі все літо, прокидатися з жайворонками й дивитися, як з моря встає сонячний диск, а надвечір бачити з високого балкончика, як він умирає, провалюючись у морську безодню. Фантазувала навіть про переїзд на острів, коли вони обоє вийдуть на пенсію. Старішати поруч, укриватися зморшками там, де земля єднається з небом, мов первісні люди, самотні посеред безміру світу.

Отак, перебуваючи на межі між мріяннями та явою, позбавляючись від залишків підозр і складаючи плани на майбутнє, їхня безжурна прогулянка натрапила просто на пана Кукулеса. Несподіване повернення на твердь земну. Він запросив їх на завтра до себе на гостину й категорично заявив, що не прийме відмови, пане голово. Бачте, його син завтра вирушає в далеку Америку, буде жити в якихось далеких родичів у Нью-Йорку, спробує виграти щасливий квиток. Слова вистрибували в нього з рота впереміш зі слиною, наче стружка на пилорамі. Їй здалося, що він поглядає на неї з якоюсь дивною цікавістю, так, що їй аж закортіло закритися руками й відступити на крок. Та в того в очах все розгоралося якесь полум’я. Дукареліс зробив спробу відхилити запрошення.

— Пане Дукарелісе, останнім часом ви все уникаєте нашого товариства. Навіть у кафе не заглянете й не сядете за наш стіл, — жартома бідкався Кукулес і правдами й неправдами змусив погодитися та вшанувати візитом голову сільради.

Наступного вечора вони прийшли, як і домовлялися. Вона вдягла довгу чорну спідницю, у якій мала ще привабливіший вигляд, зібрала волосся у хвіст, обравши за просту, але ефектну прикрасу нитку з перлами. У Кукулеса вже зібралася рідня, але той одразу підхопився, щоб їх зустріти, пане голово, пане професоре. Столи винесли на подвір’я, розставили на них наїдки та напої. Навіть не вірилося, що колись на цій землі, у добу війн османів з венеційцями за панування в Середземномор’ї, люди голодували і їли коріння випаленої сонцем трави. Кукулесовий пестунчик, щокатий дитвак з червоним обличчям, сидів поодаль зі своєю компанією й реготав. Марії Дукареліс сподобався двоповерховий будинок господаря.