Дукареліс устав і знову попростував до кінця узбережжя, зануреного в темряву. Цвіркуни казилися в любовній нестямі, заповнюючи дикими звуками скелі й пагорби, із пристрасним бажанням прикликати до себе самку. Усі попередні дні, повернувшись додому, він нервував, йому не сиділося на місці. Хоч розкопки принесли багато цікавинок, часом і безцінних знахідок, це був не той Дукареліс, який на початку літа поїхав на острів. Двічі він нагрубіянив дружині, хоч загалом старався бути ніжним і догідливим після довгої розлуки. Ухилився від розмови, коли вона спитала, чи все з ним добре, може, сталося щось? Ховаючи власну розгубленість, він про щось пожартував і перевів розмову на іншу тему. Він розумів, що вона не повірила, бачив цю недовіру в неї на обличчі. Зрештою, поїхав з дому на день раніше і одну ніч провів на Наксосі. На тому острові, де колись Тесей кинув Аріадну, він чекав на ранковий корабель, на якому приєднається до решти команди й попливе на Куфонисі. Але навіщо він про це згадував, чому відчував себе винним? Це ж був просто цілунок, нічого більше! Чому він поводив себе так, наче зрадив дружину? Може, тому що — хто гріх замислив...

Вирішив, що час вертатися до багаття, але не встиг зробити й кроку, як почув шарудіння ріні. Цього разу їх не розділяла бодай одна секунда нерішучості й мовчанки. Вони кинулися одне до одного зі звіриною хіттю. Дукареліс відчув смак її вуст, поту в западинці ключиці, за вухом, а далі по всьому, пане професоре, тілі.

Багато часу пройшло відтоді, як проєкт розкопок народився та спеленався в голові Дукареліса. Хоча, як і сотні інших, він міг залишитися просто літерами на папері, але сталося інакше; тиха вода греблю рве! Це було великим випробуванням для психіки. Ще трішки, і він закинув би його, адже перепони на шляху видавалися нездоланними, вищими за його сили. Але, на щастя, у казок завжди гарний кінець, а особливо за наявності чарівної феї (про всяк випадок). Дукареліс намагався отримати дозвіл у 21 Управлінні доісторичних і класичних пам’яток. Кілька разів по вікендах узимку він навідувався на Куфонисі, здійснив кілька пошукових замірів, сфотографував місцевість, визначив приблизне місце розкопок. Якось він потрапив під зливу в тій глушині. Хмари натягало вже деякий час, але він не звернув на те уваги, занурений у розрахунки. Раптом усе потемнішало й ударив перший грім. На обрії блискавки почали рвати небо, а потім загупали перші краплини дощу, добрячі такі, що добре відчувалося шкірою. Укритися було ніде, і він побіг, схопивши в оберемок своє приладдя, але швидко збився з кроку, заплутався в сухостої, корінні, оступився й гепнувся на каміння. Відчув гострий біль у нозі. Потім, побачивши неподалік загін, складений з грубого каміння, із навісом, якось дошкандибав туди, щоб перечекати негоду. Сів у кутку, опинившися віч-на-віч з козами, їхній самець погрозливо нахиляв у його бік роги та водночас з цікавістю розглядав людську породу. Що за зайда? Прийшов до їхніх годівниць? Він не дозволить підступитися до свого гарему! Нога в Дукареліса розпухла й посиніла. Коли злива врешті припинилася, він вибрався з-під навісу, вдихнув запах мокрої землі та трав і поплентався до села. Через кілька днів нога була вже в нормі.

Отак, з останніх сил, він склав і подав аналітичну записку, писану буквально кров’ю, разом зі згодою частково фінансувати проєкт, отриманою від номархії Кікладських островів, та невеличким грантом однієї приватної компанії, і тепер чекав відповіді Управління. Схрестивши руки, він сидів і мріяв про свої труди і дні[14], які вже наступного літа можуть розпочатися в Егеїді.

Однак пройти крізь коліщатка бюрократичної системи було не так просто. Дукареліс потрапив у справжній лабіринт з нескінченими коридорами та дверима ліворуч і праворуч. Куди б він не звертав, у які б двері не стукав, відповідь була одна: не сюди! На західному фронті без змін. Нескінченні формальності, відстрочки, зверхність, з якими він щоразу стикався в особі найнижчих працівників Управління: телефоністок, секретарів, діловодів, коли намагався дізнатися, на якому етапі перебуває розгляд його справи, — були чудовиськами буденності, що поставали перед ним наче той Мінотавр. Тисячами своїх щупаків Левіафан узявся на відстані керувати його життям. Справжнє ходіння по муках. Йому пригадалася служба у віддаленому прикордонному загоні, несення варти на пекельному морозі, муштра, молодший лейтенант, що неспинно наказує: «Раз-два, раз-два, на плече, ліво-руч! право-руч!» Немає нічого нового під сонцем.

Дукареліс був постійно на ногах, його життя було поділене на читання лекцій та зустрічі з чиновниками, директорами компаній, людьми, чиє чоло позначене штемпелем найвищого ґатунку. Їхній інтерес до можливого фінансування проєкту він і мав прозондувати. Завжди гидуючи удаваністю та лицемірством, у такій ситуації... так, він прикидався й лицемірив, адже в лицемірній системі слід навчитися носити маски. Усі ці холодні потискання рук, якби їх перетворити на цілунки, виявилися б цілунками Юди, удаваними торканнями щік вустами, відвернутими в інший бік, як і фальшивими — слова: «Я високої думки про вашу компанію, відому увагою та наданням безпосередньої підтримки в питаннях, що стосуються громадських справ і культури, тож подумав, можливо, вас зацікавить...», або: «Для нас було б великою честю поділяти з вами організацію шляхетної справи вивчення нашого минулого...» Він теж за відповідних обставин мав перетворитися на хамелеона. Зустрічався з яппі, менеджерами та радниками всіх мастей. Вони були приблизно його віку або молодші, з тих, кому вдалося зірвати куш. Сиділи за бастіонами величезних бюро, а його садовили в розкішні шкіряні крісла, на рівень нижчі. Вислуховували його пропозицію з абсолютно безвиразним поглядом так, як слухають вуличних торговців чи жебраків, які бозна-як ухитрилися пробратися в їхню твердиню, потім натискали кнопку, даючи знак службі охорони випровадити надокучливу персону. Дехто з суворим виглядом дозволяв йому закінчити промову, потім подавав руку для потиску, пане професоре, і проводжав до дверей кабінету. Усі вони були в однакових костюмах, шитих на замовлення, однакового кольору, використовували однакові жести та набували однакових поз.

«Пане Дукарелісе, дякуємо, що звернулися до нашої компанії! Підготуйте, будь ласка, лист із Вашими пропозиціями і ми їх розглянемо».

Він виходив з офісів, охоплений розчаруванням, картаючи себе за те, що стукав у ці двері, костюм тиснув, а краватка перетискала горло, відчував себе не у своїй тарілці, навіть більше — клоуном. Костюмна офіційність була не для нього, ніколи він не почувався в них зручно, навпаки, відчував відразу, намагався щоразу ухилитися від необхідності їх одягати, випадки «він у костюмі» можна було перелічити на пальцях. Пригадує день шлюбу, назвався грибом — лізь у кошик, він навідріз відмовився одягати костюм, але охкання майбутньої половини, її незадоволений вигляд, несхвалення, усіма фарбами прописане на писку тещі, зламали його рішучість і він погодився.

До декого з директорів, партнерів, радників чи, дідько знає, як вони називалися, його скерувала дружина. Вони були клієнтами її адвокатської контори. Зі зрозумілих причин вони ставилися до нього більш приязно, від усмішок не віяло холодом. Причина їхньої поступливості була в тому, що він прийшов по рекомендації. Однак позитивна відповідь на його письмові звернення надійшла лише з номархії Кікладських островів та однієї компанії, яка займалася імпортом консервованого атлантичного тунця. За умови, що назва компанії, «Atlantic Ocean Fish and Shrimps Imports», буде на табличці над місцем розкопок, пане професоре. Отак і з’явилося фінансування на перший рік робіт.

Тоді він був увесь на нервах, непевність і невизначеність страх як нервували! Відповідь Управління все не надходила. Раз... два, раз... два... Марія, його дружина, заплющувала очі на грубощі й різкість з його боку, робила вигляд, що не розуміє причину, намагалася підтримувати в складні хвилини, проявляла ніжність, згортаючись клубочком біля нього на канапе, пригорнувшись мовчки з бокалом вина до нього в обійми пізно ввечері, мовчала й повільно втягала ніздрями повітря, немов домашня кицька. Це йому подобалося, на якийсь мент він забував про злобу дня, лишався поодаль від усього того. Він почав замикатися вдома й уникати людних товариств. Одного разу дружина навіть змушена була піти сама на вечерю з їхньою старою, ще з часів хунти чорних полковників, приятелькою. У нього тоді розпочався черговий чорний період, він отримав неофіційне інсайдерське повідомлення від одного знайомого, що 21 Управління збирається відхилити його звернення, прикриваючись недостатньо узгодженими технічними моментами. Головною причиною було те, що можливе фінансування покривало лише одну фазу робіт, а техніка використання дерев’яних молотків суперечила науковому підходу, ведучи до ненадійних результатів. Він по-новому опинився в часах хунти. Відчував, що за відмовою криються інші причини, темні сили простягали до нього свої невидимі лапи, руйнували плани, змінювали рішення, рубали голови. Він знав, яка заздрість вирує в археологічній родині, що за боротьба не на життя, а на смерть точиться в секторі доісторичної археології, як впливові групи поділили між собою егейські острови, наче вотчини. Колеги по університету не докладали таких уже титанічних зусиль, щоб перешкодити його кар’єрному зростанню. Рано чи пізно його ім’я мало потрапити в списки обов’язкового читання археологічних дисциплін. Він знав їх, як облуплених. Більшість була капризними, вічно ображеними інфантилами, що випали з простору та часу, яких не цікавило нічого, крім предмету викладання, і, живучи в мушлі, вони не підтримували зв’язків з власним оточенням. Вони самодурствували на іспитах, ставлячи питання, які не розглядалися на заняттях. Наприклад, могли спитати, як звали песика Алківіада чи що вигукнув Діоген, коли побачив жінку, яка повісилася на гілці маслини. Вони вважали, що не зобов’язані звітувати ні перед ким. Дехто налаштовував за флюгером своїх настроїв навіть власні політичні переконання. Усі роботи, які містили бодай якийсь натяк на актуальні суспільні питання сучасності чи політичне лівацтво, відхилялися. Колись він був свідком, як літній професор латини, справжнє викопне чудо, застряг у ліфті. Наляканий через поламку, він почав репетувати: «Auxilium! Auxilium![15]» і голос його доносився, наче з надр землі. У його голові епохи переплуталися, реальність змішалася з обманом чуттів, явним чином він мислив себе в імператорському Римі, де існування ліфтів, щоб сенатори переміщалися між поверхами, не передбачалася.