— Дістався мені в спадок від тещі, — кинувся пояснювати Кукулес. — У нас заведено, що майно матері стає приданим її першої дочки. А батькове відходить другій дочці або первістку сину. Сини мають іти в прийми до батьків дружини. Ясна річ, батьки мають подбати й збудувати хату для кожної дочки, одружені ж діти потому виділяють якусь діляночку, де будують халупку для стареньких, біля якої можна було б розбити садок чи город. Ми називаємо її герондомірі[22]; через кілька років і в мене буде така. Дочка вже на виданні, і він кивнув у бік дівчини, що тримала тацю з ракі й частувала гостей. Кукулес випростав праву руку й гучно благословив свого нащадка «їхати в чужі краї й долю шукати». У це момент Дукареліс пригадав статуетку з Кікладського музею, відому під назвою «Віншувальник»: фігурка сидить на стільці, піднімаючи рукою келих. «Егеж, — подумав він, — деякі речі таки незмінні».

Кукулесова дружина весь час крутилася поруч і нарешті господар відрекомендував її подружжю з Атен. У неї були великі, мов у косулі, очі. Здавалося дивним, як вони утворили пару з дрібними, тхорячими очицями її чоловіка.

Марія Дукарелі насолоджувалася видом зоряного неба й місяцем. Вона почала теревенити з місцевими, а ті витріщалися на неї, як на якесь диво. Пані із самих Атен, з ниткою перлів на ніжній шиї, зволила перекинутися кількома словами зі смертними. Нечувана річ! Марія випила ще кілька келишків вина. Пахощі жасмину, що буяв у кутку подвір’я, нагадали їй літні кінотеатри, пакетики із гарбузовим насінням, затишні Атенські дворики й старі добрі часи, коли не було ні бетону, ні задушливих вихлопних газів.

Буря налетіла неждано-негадано. За день до від’їзду Марії, на зворотному шляху від розкопок до селища, укриті порохом, вони повільно йшли, Антигона жестом затримала Дукареліса біля розлогої опунції. Коли решта віддалилася — те, що ми робимо, небезпечно — вона висмикнула з гранати чеку. Макіс погрожує, що викладе все перед його дружиною. Дукареліс чув гуркіт громовиць, бачив далекі блискавки на фоні неба, яке ще не затягли хмари. Інстинктивно він провів рукою по чолу; як можна було так уляпатися, але часу на роздуми не було, пане професоре, як постелиш, так і спатимеш. Він накинувся на Антигону.

— Це ти йому розпатякала?

— Я нікому ні про що не розпатякувала. Він бачив нас біля млина, а до того — уночі, коли ми зустрілися біля скель.

— Та ми були там не більше десяти хвилин. Звідки йому відомо, де ми зустрічаємося? Він стежить?

Вона безсило знизала плачами. Звідки їй знати?

Дукареліс побачив його спину в натовпі й уп’явся очима. Він рухався з усіма й раптом — обернувся, подивився йому в очі. Його погляд закарбував їх на віддалі, поруч одне з одним і нікого довкруж. Потім Макіс знов повернувся й продовжив свій шлях.

«А раптом він блефує? Може ж таке бути?» — гарячково думав Дукареліс, але час минав і його ілюзії розвіювалися. Песимістичні настрої наростали. А якщо він справді вирішив помститися? Чим живиться скривджене кохання, як не ненавистю?

Земля йшла йому з-під ніг. Він відчував себе човником в оскаженілому морі. Душу огорнув морок. Вибору не лишалося. Йому треба зібрати в кулак усю волю й самому розповісти дружині правду. Увесь зворотній шлях він, хапаючи ротом повітря, не спиняючись не на мить, готував свої слова.

Однак усе, що він собі понавигадував по дорозі, пішло за вітром. Він повісив носа, уникав дивитися на неї, почав затинатися та плутати слова. Дружина затулила долонями обличчя. Її плач практично не було чутно, лише окремі схлипування. Вона відштовхнула його в безпомічній спробі наблизитися до неї. Це ж треба, додумався зараз спробувати втішити її обіймами?!

— Не чіпай мене! — ричала вона, попереджувально виставивши перед собою руку; заплющивши очі, так, наче самий його вигляд викликав у неї огиду, а він перетворився на якесь із жахливих істот, добре знаних грецькій міфології.

Зрештою, вона не втрималася й обсипала його нечуваними прокльонами. Кожне з цих слів було свіжою раною на скривавленій душі. Це й не були слова, а удари ножом. Увесь цей час він грав у свої брудні ігри в неї за спиною, зраджував її і мов хлопчик годував своїми казочками через страх прийняти правду. Боягуз! А вона ж в останні дні повірила... Яка нечиста сила змусила її сприймати все за чисту монету й перетворитися на посміховисько?.. Вона знов розридалася, згребла в оберемок одяг, запхала у валізу й зробила крок у напрямку до дверей.

Він підскочив і схопився за засув.

— Куди ти зібралася?

— Пусти. Задихаюся!

— Благаю, Маріє, перебудь тут до завтра. Не влаштовуй скандал!

— Тебе лише це цікавить? Щоб нічого ніхто не сказав про твоє добре ім’я? А я? На мене тобі начхати! — вигукнула вона й вибігла надвір.

Марія отямилася лише в таверні кира Анестиса. Той сидів поруч і намагався її заспокоїти, пропонуючи ковтнути води.

— От лихо... Та що ж з вами сталося таке? — занепокоєно по черзі запитували хазяїн таверни та його дружина кира Анньо.

— Нічого... нічого, — крізь сльози повторювала Марія.

Під очима в неї від ридань уже утворилися темні кола, сльози давно змили блакитні тіні, обличчя набуло хворобливого сірого кольору. Коли вона трохи заспокоїлася, попросила господарів знайти їй кімнату на ніч. Кир Анестис сказав, що інших кімнат, крім пансіону, на острові нема. Усе доступне житло орендували археологи, але, певно, він зможе щось придумати. У таверні є невелика підсобка, вони з дружиною постеляться там, а вона піде до їхнього будинку. І ніяких відмов він чути не хоче!

Потім прийшов Дукареліс, марно стукав у двері, та ніхто йому не відчинив. Увесь вечір з Марією просиділа кира Анньо. Вона благала її не руйнувати шлюб; доню, жінка має миритися, така вже наша доля. Не повинен один випадок чоловічої недоумкуватості зруйнувати їхнє життя. Той уже прибіг каятися, тож хай вона прийме його назад.

Марія не проронила за цей час ані слова, сиділа з червоними від сліз очами. Перед її поглядом проходило все попереднє життя. Студентство, економічна скрута, період диктатури чорних полковників, коли він співав їй «Чорна коса й очі, лагідні, мов квіти в мого кохання, що в серці живе»[23], участь у підпільних студентських групах, діяльність яких не виходила далі кімнат, де вони збиралися.

Наступного дня Дукареліс з’явився ні світ ні зоря і несміливо спробував ще раз до неї підступитися й просити вибачення. На цей раз двері перед ним відчинилися. Вона дивилася на нього з дзеркала, згорнувши руки наче крила на грудях, як у жінок на кікладських статуетках. Крізь вікно скоса в кімнату било сонячне проміння, у густому світлі якого клубочилися частки пилу. Нарешті вона відчула його присутність і могла знову грюкнути дверима перед носом, але не зробила цього. Це підбадьорило його.

— Маріє, — почав він, видихнув і нерішуче зупинився на порозі, — будь розсудливою! Це була хвилинна слабкість. Кожен може оступитися. Спробуймо не руйнувати те, що будували стільки років? Чорт забирай, я ж знаю тебе змалку...

Вона різко повернулася в його бік і подивилася прямо в очі. У її погляді бриніла ненависть, огида, знецінення, потроху від усього. Мішки під очима.

— У мене таке враження, що ми вже давно не живемо як подружжя, але я все не могла цього збагнути. Ти дозволяв увесь цей час мені жити в облуді та лицемірстві.

— Ні, неправда... — спробував захиститися Дукареліс.

Вона обірвала його:

— Якщо тобі потрібна свобода, я не перешкоджатиму й подам на розлучення...

— Я не хочу, — видихнув Дукареліс, — я не хочу розлучатися з тобою.

— Раніше про це слід було думати! І справді, скільки часу все це коїться за моєю спиною?

Дукареліс сполотнів. Зіщулився, безсило опустивши руки. Подивився собі під ноги, потім через вікно на вузький хідник. Зробив один-два кроки в кімнату й промимрив: