— Ні, у неї не було коханця. Не могло такого бути. — насилу видушує з себе тріснутим голосом Дукареліс.

—Пане Дукарелісе, спробуйте згадати знову ті дні. Нам потрібна ваша допомога!

Він побачив, як вона входить, вішає куртку на вішак і кидає сумочку на канапу. Відклав газету, вийняв з рота люльку й усміхнувся, коли вона блискавично чоломкнула його у вуста. Потім приготував щось нашвидку для пообіднього перекусу. На вустах ще відчувався смак її помади. Увечері, це була субота, вони вийшли посидіти в якомусь ресторанчику на Плаці разом із Апостолосом і Евантією. З Апостолосом їх пов’язувала багатолітня дружба, а крім неї — робота в тому самому університеті. Вони спитали про Ісмену. Дукареліс сказав, що та дуже активна на заняттях, колеги із Салонік у захваті від неї. Вони доклали багато сил, щоб змусити її лишитися й на магістерській програмі. Евантія жартома діймала його, мовляв, начувайся, яка магістерська, скоро поведеш її під вінець! «Як стрімко летить час!» — відповів він та замовк.

Він згадав, що його дружина замовила лише салат. Останнім часом вони вирішила посидіти на дієті й скинути кілька зайвих кіло, які назбиралися на стегнах. Апостолос із серйозним виглядом зізнався, що теж сидів на дієті — картопляній! Подиву не було меж. «Можеш їсти все, — пояснив він, — крім картоплі». Усі розсміялися. Завершити трапезу вирішили келихом портвейну Sandeman з долини Дору й мовчки сиділи, дивлячись, як місяць закочується за Акрополь.

— Така романтична атмосфера, що аж нудить! — прокоментував Дукареліс.

— Чого це? Що поганого в романтиці? — перепитав Апостолос.

Двадцять градусів у портвейні покращили їхній настрій. Вони почали всміхатися, гойдаючись на хвилях швидкоплинної нірвани. Дукареліс дивився на дружину, те, як вона пригублює вино, як краплини вина поблискують на її вустах, гармоніюючи з помадою, а довкола обличчя шириться якесь сяйво, схоже на німб.

— Йоргос, — іронічно почала вона, — колись був великим романтиком. Але останнім часом перетворився на жовчного циніка. Романтичним для нього є лише копирсання в могилах доісторичної доби.

Усі знов розсміялися, а друзі завважили, що вік ніколи не був перепоною для романтики.

— Усе нормально з моїм віком! — відбивався Дукареліс, а Апостолос парирував, що хто, хто не має перейматися через вік, так це його дружина. Вона зиркнула на нього своїм цим пронизливим поглядом, який збурив неприємні спогади в його пам’яті, які лише чекали на слушну нагоду.

Дукареліс пояснив їм, що для нього романтика справді була в розкопках на якомусь з егейських островів, коли сонце пече, а бриз куйовдить волосся, а ти весь день сидиш поміж викладених зі сланцю стін, оточений лаврами, виноградними лозами та кучерявими смоківницями. І їм не лишалося нічого іншого, як погодитися, що він таки романтична натура, хоч і корчить із себе твердосердого.

Наступного дня він сидів за робочим столом. Хоча було вже по обіді, та він сидів ще в піжамі й правив свою останню статтю про розкопки на Іраклії. У цей час задзвонив телефон. Слухавку зняла дружина. Вона думала, що це телефонує Ісмена із Салонік. Через кілька хвилин — човг, човг — і він, шаркаючи капцями по паркету, пішов до вітальні, щоб поговорити з дочкою. Почув дружинин сміх. А потім побачив її саму, залиту світлом недільного ранку, з розпущеним чорним волоссям, на якому грало сонце, ще більше виділяючи ніжні риси обличчя. Вона побачила його краєм ока і — так йому здалося — наче застукана зненацька, розгубилася й миттєво відновила самовладання. Її фігура нагадала йому те сяйво, яке він бачив довкола неї під час їхньої першої зустрічі.

— Йоргосе, — гукнула вона йому, — тобі телефонує Апостолос.

Він підійшов, узяв з рук слухавку, продовжуючи дивитися їй в очі. Зі слухавки вже лилися звичні Апостолосові жарти, «ну, ти ж учора не набрався, друже?» і т.д. Той телефонував, щоб розповісти йому анекдот про п’яничку. Дитина кличе матусю й каже, що тато сьогодні залив собі очі. «А як ти про це довідався, сонечко?» — питає та. «Він стоїть у ванній і голить дзеркало...» На тому боці дроту пролунав вибух розгонистого реготу. Він удав, що теж смієть­ся. І знову зачудовано глипнув на дружину.

— Так він зателефонував, просто щоб розповісти анекдот? — чує Дукареліс, як його запитує якийсь голос.

Він геть дезорієнтований. Хто це? Чий це голос? Внутрішній голос його сумління, що ввібрався в плоть та кров і, набувши вигляду незнайомого обличчя, тепер мучитиме його? На мить у свідомості Дукареліса спалахує божевільна думка, що його ув’язнили силоміць у якійсь історії, з якої він не може знайти вихід. Але хто, чорт забирай, здатний таке вчинити і з якою метою? Може, усе це — просто витвір його розбурханої уяви? Він перебуває в полоні оманливих чуттів? Якби він був хоча б героєм якогось роману, у нього стало б сил витримати все це! У романах завжди мріє пломінчик надії. Жили-поживали й добра наживали.

Голос наполягає: «Просто щоб розповісти анекдот, так?»

За останні дні Дукареліс відчув, що тоне, і рятунку нема. Вигрібаючи з виру, у який його затягав власний затьмарений розум, він спробував зібрати до купи закарбовані в пам’яті фрагменти. І от він вертається в актуальне теперішнє, у своє друге Я, у реальний світ, у цю вузеньку та убогу кімнатку. Навпроти сидить слідчий, що наполегливо чекає його відповіді, а також бажає хоч якось полегшити своє існування, обмахуючись якимось папірцем.

— Апостолос справді такий. У нього якась манія на анекдоти. Часто може зателефонувати мені посеред ночі, щоб поділитися новим.

— І ви нормально до цього ставилися?

— Не знаю; гадаю, що так!

— Ви описали мені свою дружину зі слухавкою в той ранок. Вона мала вигляд... сполоханої, коли ви з’явилися перед нею?»

— Але ж... Чекайте... Я вам нічого не казав про дружину.

— Ви щойно це мені розповіли, пане Дукарелісе. Ось. Я ж усе занотовую.

Дукареліс і справді не звернув увагу, що слідчий увесь цей час щось записує на офіційному бланку для свідчень. Дивина та й годі! Скільки всього в нього переплуталося в голові... Він знову поринув у спогади, але не тримав їх лише у своїй голові. Увесь цей час він неусвідомлено оповідав про події тих днів. Його особисті миті з дружиною лягли на папір офіційного бланку, А4 21х30, 80 гр, білий, згори знак грецької поліції та блакитно-біла емблема Грецької Республіки. Його слова набули офіційного статусу. Та чи може він вмістити його життя? Потрапити в папку, опинитися на запилюченій полиці архіву, де його може торкнутися рука будь-якої поліцейської нишпорки? З часом папір пожовтіє, його сточать жуки-шкіроїди, папка почне видавати спертий запах, пахнути цвіллю. Отаке його життя?

— Тобто ви підозрюєте, що в них могло щось бути з цим Апостолосом?

— Ні, я нічого такого не казав.

— Але натякнули?

— Аж ніяк! Дивіться... Справді, тієї миті у мене з’явилася схожа думка.

— Яка саме?

— Ммм... що між ним і моєю дружиною щось може відбуватися.

— Ви так і зараз вважаєте?

— Ні... ні...

— Чому?

— З Апостолосом нас поєднує давня дружба з університетських лав. А моя дружина ніколи не давала приводу... Довіра є основою наших стосунків.

Лунає дзвоник мобільного. Він смикається. Дивиться на номер і скидає виклик. Слідчий із зацікавленням роздивляється стелю, балки та павутиння по кутках. Потім гукає поліціянта підійти на хвилинку. Питає, чи є десь тут переносний вентилятор? «Ні!» «Добре, можеш іти».

— Це дочка телефонувала, — шепоче Дукареліс.

— Хочете, перервемося?

— Ні, покінчімо краще з усім зараз!

— Пане Дукарелісе, ви стверджуєте, що дружина вам не зраджувала чи, як ви зволити заявити, на вашу думку, вона вам не зраджувала? — каже слідчий та свердлить Дукареліса поглядом. Очікує. Як би йому хотілося прямо зараз змусити допитуваного пройти детектор брехні. Але вони в Греції; це ж не Америка, тут не такі просунуті засоби ведення слідства.