Дукареліс сподівався, що в них буде багато дітей. Він же був єдиною дитиною, прожив усе дитинство сам на сам із мамою. Та Марія Дукарелі мала іншу думку, діти для неї не стояли на першому місці. Вона спершу хотіла звестися на ноги в плані кар’єри, відкрити свою адвокатську контору... Вона не була зовсім проти дітей, але роки спливали. Кілька разів вони серйозно лаялися. Він нервувався через те, що вона приймає протизаплідні пігулки. Нарешті вона здалася, кинула їх і завагітніла. У кінці першого триместру почалися проблема, з’явилася кров. Гінеколог заборонив їй ходити на роботу, приписав ліжко та спокій. Але дитину вони втратили. Разом з нею пішли в небуття великі сподівання та надії, які Дукареліс уже пов’язав зі своїм ненародженим дитям. У вечір перед викиднем він побачив її уві сні: пречудову дівчинку, яка лопотіла «татко!». Наступного дня мрія перетворилася на жахіття. Потім упродовж багатьох днів він був убитий горем, оплакував свою ненароджену дівчинку й не знав, як змусити себе жити далі, як змиритися зі смертю того, хто навіть не народився. До того ж, у саме той час 21 Управління доісторичних і класичних пам’яток почало пхати йому палиці в колеса стосовно дозволів на проведення експедиції. Після викидня експедиція стала для нього рятівної соломинкою, за допомогою якої він хотів повернути втрачену рівновагу. Його дружина виявилася міцнішою, переборола швидше розпуку й уже сама намагалася допомогти йому й розрадити. У них попереду ціле життя, спробують ще.

Ось чому кохання до Антигони не нагадувало нестримний шал, який несеться, змітаючи все на своєму шляху. Він був прив’язаний до свого минулого якимось незримим мотузком. Він зависнув у пустоті між двома життями й не знав, яке обрати. Його душа розділилася навпіл, його тіло роз’єдналося на дві половини, і він бився в конвульсіях, немов плазун, якого розрубали на дві частини. Тимчасово він узяв на себе роль Кефея поряд з Антигоною. Макіс зібрав речі й повернувся додому з першим кораблем. І, судячи з усього, справді спростив їм життя.

Але їхня історія розбурхала острів. Він гудів наче вулик. Прокламації «17 листопада», підкріплені терористичними атаками, самогубство вбивці з гладіолусами та СНІД, що косив в Атенах гомосексуалістів і повій, менше хвилювали мешканців, ніж «це». Зрештою, ці події відбувалися далеко. В Атенах чи якомусь Парижі, чи Нью-Йорку, чи на іншій планеті — байдуже! Любовний зв’язок професора зі студенткою, приїзд його дружини та викриття передавалися з вуст в уста щодня, наче телесеріал, немов театральна вистава, дія якої розгорталася просто в них на очах, повністю привласнювала увагу й розбурхувала фантазію. Приперчені подробиці, які кожен додавав до свого варіанту історії, зі швидкістю світла ширилися селищем.

Якось уранці Дукареліса взяла на абордаж кира Анньо, коли той збирався вже йти на розкопки, сказавши йому, що їм конче треба поговорити таким тоном, який не передбачав відмов. Кир Анестис не наважувався до нього підійти, та й що тут скажеш, соромно було лізти в чужі справи, так він казав дружині, коли та намагалася почати розмову зі своїм чоловіком.— Синку, різне подейкують, — почала вона розмову, — люди шукають просто привід. Тут тобі не Атени, де сусід не знає, як звати іншого сусіда. З’їзди до своєї жінки, поговоріть, знайдіть разом вихід із ситуації. Ви ж розумні, освічені люди. Хіба можна ось так зруйнувати шлюб?

Дукареліс слухав і кивав головою. Спочатку він хотів розлютитися. Якого біса вони лізуть у моє життя! Але стримався. Кира Анньо була доброю, лагідною людиною, говорила завжди по суті, бо душа її була геть не лукава. — Я намагався зателефонувати їй, пані, але вона не бере слухавку. — То тим паче поїдь до неї. Хіба такі речі обговорюють по телефону?! — і несвідомо, скеровувана материнським почуттям, вона схопила та благально стисла його руку.

Він з подивом дивився на руку, яка стискала його. Це була зморшкувата, висохла, стареча рука, поцяткована часом. Він насупився. Може, через те, що цей інстинктивний рук викликав в пам’яті картини клініки та його матері, що була при смерті. Прикута до ліжка у своїй палаті, вона мовчки вчепилася в його руку, мамо, наче хотіла хоч так затриматися в цьому світі. Дивилася й дивилася на нього широко розплющеними очима. З білої стіни навпроти з-під скла рамки на них невідривно дивився Христос і здавалося, що його очі теж вологі. — Я не можу залишити розкопки. Зараз найвідповідальніший момент. Через тиждень закінчуємо, — сказав він, вивільняючи свою руку.— Але тоді вже може бути запізно, — сказала вона, глибоко зітхнувши. — Що ж, роби так, як тобі заманеться.

В Атени Дукареліс так і не поїхав до кінця експедиції. В останній тиждень атмосфера стала наелектризованою. Він зчитував з облич місцевих подив, змішаний зі зневагою щоразу, коли стикався з кимось очима. Вони проводжали його поглядами, повними німих запитань. Він відчував себе в центрі уваги, навіть коли на нього ніхто не дивився. Усе це впливало й на молодших колег і студентів, пане професоре, які продовжували працювати на розкопі. Їхні стосунки стали прохолодними, а з поглядів він розумів, що в головах поназбирувалося багато чого. Дісталося й Антигоні. Якщо до нього ставилися з прохолодою чи просто повернулися до стану на початку експедиції, коли вони не знали його, до того, як спробували зблизитися, побачити в ньому людину, то її повністю ізолювали. Ставилися як до парії, вважаючи, що вона чинила навмисно, наперед спланувавши закрутити голову Дукарелісу. Їх бентежила така ситуація, вони взяли бік Макіса, вважаючи її винною ще й у його нещасті, не лише в руйнуванні шлюбу. Дукареліс у їхніх очах був теж її жертвою, безвольний і нерішучий, він нагадував їм комашку-одноденку, яка потрапила в пастку жорсткої істоти просто їй на обід. Але були й ті, що продовжували відчувати до Дукареліса теплі почуття. Костис, місцевий рибалка, який через злидні вимушено став копачем, продовжував ним захоплюватися. Дукареліс був його героєм, бо насмілився порушити кордони, відкинути загальноприйнятні норми та розпочати роман із жінкою, молодшою за себе на п’ятнадцять років. І дуже привабливою, про яку мріяли всі чоловіки острова, пускаючи слину щоразу, коли вона проходила повз. Коли він і сам вперше побачив її в купальнику на узбережжі, то заціпенів, висолопивши язика. Так, Костис у ці дні постійно крутився поруч і використовував кожну нагоду, щоб розпочати розмову про розкопки, давні цивілізації, про свої пригоди на морі, про життя в Атенах. І одного разу несподівано, побачивши Дукареліса сумного та замисленого, він підійшов до нього, ляснув по плечу, і усміхнувшись на весь рот, у якому бракувало кілька зубів, голосно сказав, що почули всі інші: «Не за-а-сму-у-у-чуйте-е-е-ся, п-п-пане проф-ф-ф-есоре, в-в-они всі в-в-вам просто з-з-з-аз-з-дрять!» Потім по-військовому розвернувся навкруги й зник, не чекаючи на реакцію Дукареліса.

Він замкнувся в собі. Цілий день мовчки курив і ходив між розкопами. Місце Макіса до кінця експедиції зайняла Ангелікі. Дукареліс з винуватим виглядом попросив її зіграти цю, наразі безталанну роль поряд з Антигоною, і вона не мала можливості відмовитися, пане професоре. Над місцем розкопок з дня у день зависала незручна мовчанка; ніхто не мав настрою до балачок. Кира Евлалія, хитрунка й балакуха, не могла витерпіти таку могильну тишу й почала приносити з собою японський транзистор, подарунок дітей з Атен. Вона ставила його на один з горбочків відвалу, вмикала, налаштовуючи звук так, що було чутно й у найвіддаленіших ямах. Диктори держрадіокомпанії бадьорими голосами розповідали про погоду, температуру, штормові попередження та інформували про актуальні для островів події. Червоний Хрест у регулярних випусках повідомляв про осіб, зниклих безвісти та закликав надавати будь-яку інформацію.

Кира Евлалія не збиралася ковтати язика, ще чого, обговорювала погоду, зниклих безвісти, яка ж мати не вбивається від горя, чому так сталося й куди вони поділися — тисячі думок проносилися в її голові, нагадуючи прибій. Раз у раз вона підводила голову й оглядалася довкруж наче піднімала перископ — де узбережжя, де студенти, де копачі, де археологи, але знайти, звісно, прагнула Дукареліса, залишеного сам на сам зі своїм нещастям. Коли їхні погляди перетиналися, пане професоре, вона знову опускала очі й поверталася до розкопу, наче побачивши ворожий торпедоносець, починала копати, здіймаючи маскувальну куряву.