— Чому?

— Я не хотів перелякати дружину й дочку. Того вечора вони, певно, ні про що не здогадалися.

— Ви вчинили нерозсудливо.

— Можливо.

— Опишіть точно, що сталося того вечора?

Дукареліс має знову пережити той кошмар. Слідчий вважає, що справа серйозна й треба було неодмінно повідомити поліцію.

— Перепрошую, але ви повелися геть по-дитячому.

— Кажу ж: не хотів їх лякати.

— Ясно. А як, ви кажете, називається та хвороба рослин?

— Це – грибок. Марсоніна.

— Я матиму на увазі цю інформацію.

— Дякую.

Виходить подихати. Зупиняється на певний час перед руїнами будинку кира Анестиса. Саме звідси тоді, у серпні, вилетіла кулею із запакованими валізами розлючена Марія Дукарелі. У вухах лунають її слова: Поводься, нарешті, як чоловік! Він знову немов дивиться в її червоні, заплакані очі, бачить погляди місцевих, які виглядають зі щілин у дверях і віконницях. Блукає провулочками. Висмикує гілочку базиліку із глечика по дорозі й підносить до носа. У провулку розливається пахощі смаженої олії, господині куховарять. Бачить туристів у легкому взутті, з рюкзаками на плечах, що ходять по туристичних крамничках, парочки, які обіймаються біля кав’ярень. Колись тут на стільчиках сиділи старенькі сусідки, а перед ними гасали ватаги дітей, кожен з яких тримав картонну коробку зі своїм цвіркуном. Ку-ку-лес, ку-ку-лес. Образи, переживання з інших часів змив нищівний плин часу та рвучкий темп нової епохи. Пасажирські кораблі з Пірею прибувають тепер щодня, вихлюпуючи із себе галасливу юрму. Згадки про острів як туристичний напрямок не сходять зі шпальт газет і журналів. Тутешній рай зник, і разом із ним зникла частина його колишнього життя.

Отак, ідучи, занурений у свої думки, у натовпі, він раптом натрапляє на Кукулеса, пане голово. Той постарішав, певно, уже за вісімдесят, голову вкрила сивина. Але виглядає нівроку. Переоране зморшками обличчя, мозолисті руки, покручені пальці. Порівнюючи нинішнього з тодішнім, відчуває відмітини часу й на собі, свою смертну природу.

— Пане Дукарелісе! — вигукує, усміхаючись, той і потискає руку. — Чув, чув, що ви знову прибули на наш острів. Та чого ж оминаєте мою господу?

Заскочений на рівному місці, Дукареліс намагається сказати щось на своє виправдання, але виходить якесь нечленороздільне мимрення. Що тут скажеш? Не завітав, бо не чекав побачити вас серед живих?

— Як справи у вашої неймовірної дружини? — раптом питає його Кукулес. — Вона часом не приїхала з вами?

Тягне з відповіддю, намагаючись збагнути, що можуть означати цей раптовий інтерес, і чи не є він чимось більшим?

— З нею все добре, — нарешті наважується відповісти. — Затрималася в Атенах у справах. — І одразу за законами ввічливості перехоплює ініціативу та питає про родину співбесідника.

— У нас усе слава Богу... Живемо там само, на ділянці, де діти збудували будиночок для стареньких батьків. Заходьте, як матимете час. Дочка вийшла заміж. У неї четверо дітей. Син повернувся з Америки. Одружився там з американкою. Збудував пансіон і здає кімнати туристам. Розбив також виноградник і робить власне вино.

— Нічого собі! Приємно чути.

— Я при нагоді передам вам пляшечку.

— Красно дякую! — відповідає Дукареліс, прощаючись.

— Переказуйте найщиріші вітання дружиноньці! — відказує Кукулес.

— А ви — своїй! — дещо знервовано завершує розмову Дукареліс.

Кукулес дотримується слова; наступного дня дізнається, де зупинився Дукареліс, і присилає пляшку вина. Його назва — «Кофос Лімен», авторство належить сину Кукулеса. На етикетці зазначено: «Вино вироблене з добірних ягід сорту асиртико, який дає добрі врожаї в сухому та теплому кліматі Кікладських островів. Вино має золотавий колір і характерний металевий присмак з нотками білих фруктів». Залишає вино господині пансіону, одразу вшиваючись геть. Він весь час кудись зникає, блукає безлюдними місцями біля кипарисових гаїв, смоківниць і руїн, не зупиняючись на жодному місці, наче за ним хтось женеться. Вона бачить нарешті, як Дукареліс відчиняє вхідні двері, мертвий від утоми, спітнілий та вкритий пилюкою. Пропонує йому бокал білого вина й запрошує на вечерю за столиком під бугенвілією.

Іде, притискаючи до себе пляшку вина. Він пропонує поставити її в холодильник охолодитися. На вечерю вона насмажила свіжу рибу: бички, смариду та дві доради. Гарніром до них буде салат з морських їжаків та з листя щириці, а також підсмажені кабачки.

Вона запитує, чи вдалось йому відпочити, потім наважується спитати, чи є якісь новини про дружину. Ні, нічого, геть нічого, шість місяців цілковитої невідомості. Він уже втратив будь-яку надію.

— Як так?

Не вірить у те, що вона знайдеться, вважає, що її вже немає серед живих. Від подиву в неї округлюються очі. «Чому? Звідки такі думки?» Він вагається, не знає, з ким ділиться цією таємницею: з господинею пансіону чи з самим собою? Хоче розірвати мовчанку, яка нахлинула на них, і каже, що вечеря була пречудовою, ніколи він не куштував такої свіжої та майстерно приготованої риби — куди там тим Атенам! — у місті ж ми не бачимо живої риби, лише морожену. Атени — столиця заморозки. В усіх сенсах цього слова. Вона всміхається, їй подобаються компліменти, та й щодо Атен вона повністю поділяє думку. Щоразу, коли вона приїздить туди, її просто вивертає від забюрократизованості, хаосу й анархії в столиці, відчуває себе повністю дезорієнтованою та прагне чимшвидше застрибнути на перший-ліпший корабель і повернутися на острів. Він підіграє їй. «По суті, столиця є одним суцільним цвинтарем». Сміються. Погоджуються, що син Кукулеса непоганий винороб. Добре вино розв’язує язики.

Останній келих вина, а розмова не закінчується. Обговорюють тепер книжки й письменників. Йому подобається серйозна література, Достоєвський, Гессе, латиноамериканська проза, найкращі друзі — Маркес, Льйоса, а ще, звісно, Сарамаґу. Пишається тим, що міг подолати всього Пруста. Їй до вподоби американці й англосакси: Філіп Рот та Ієн Мак’юен. Вона рекомендує йому почитати «Чорних псів». Стає прохолодно. Небо розгортається, мов скатертина, на якій хтось розставив і забув купу свічок і бенгальських вогнів. Вітер погойдує листя бугенвілії. Осідає перша вечірня роса.

Розмова плавно переходить на археологію. Вона запитує про останки жінки, знайденої тут двадцять років тому. Він розповідає, що це була молода, у самому розквіті літ, вагітна жінка, яку жорстоко вбили та поховали у фундаменті біля однієї зі стін. «Жах який!» — вигукує вона й запитує, чи турбування вічного покою людських останків через стільки тисяч років не є своєрідним святотатством і прихованим грабунком могил?

«Так, на превеликий жаль!» — погоджується з нею Дукареліс. Але додає, що інших шляхів не існує. Часто самі по собі знахідки мають менше значення за нові знання, які вони можуть дати, чи нові питання, які можуть поставити. Таким є поступ в археології. Людина має довідатися про своє коріння, ким були її пращури і, що найцікавіше, спробувати осягнути людську природу і свою власну сутність.

— Безперечно, немало тих, — продовжує Дукареліс, — хто не просто мають інші погляди на проведення археологічних досліджень, як, наприклад, австралійські аборигени чи новозеландські маорі, а прямо виступають проти того, щоб хтось ліз у їхнє минуле. Для них історія, яка передається від покоління до покоління, є чимось святим і не призначеним для публічного обговорення. Для них знищення пращурових останків є прийнятнішим за їхнє вилучення із землі та зберігання в лабораторіях і музеях. Такими є й американські індіанці. Вони вважають, що кістки предків мають розчинитися в природі згідно з її законами, а до археологів ставляться, як до грабіжників могил і часто становлять небезпеку для їхнього життя.

Вона мовчки слухає його і не може наслухатися. Він так красиво розповідає, тембр його голосу заколисує, а блиск очей приваблює, пане професоре. Важкі пахощі гарденії огортають їх у пітьмі.