— А мені близька позиція індіанців, — з усмішкою втручається вона в його монолог, — ну, я маю на увазі, те, як вони ставляться до законів природи, а не те, що хочуть заподіяти шкоду археологам. Краще не тривожити останки, віддані в лоно землі; хай їхню долю вершить природа та її закони.

— Іншими словами, ви не на моєму боці, — жартує він і доповнює в манері виступу на поетичному вечорі. — Зрештою, єдиний надійний свідок того, що наші предки існували, є їхня відсутність.

— А й справді, як це — видобувати на світ Божий якусь річ, яка пролежала в землі тисячі років? Що ви відчуваєте в цей час?

— І дуже багато чого, і геть нічого. Навіть найбільш небуденна річ може перетворитися на звичку. Це схоже на те, як перший раз кохаєшся з кимось. Наступні рази не будуть простим повторенням першого, але ти їх не пам’ятатимеш. Та перший не забудеш ніколи. Перекажу слова одного колеги: «Після стількох років експедицій я лише зараз починаю розуміти, що грандіозна знахідка під час самих розкопок може видатися чимось абсолютно неважливим».

— А людська природа? Вона змінилася з того часу, як тут на острові проживала та нещасна?

— Гадаю, що ні! Людська природа виявляється дуже стійкою до змін, які несе з собою час. Вона лишається незмінною останні чотири чи п’ять тисяч років. Людина змінила ландшафт довкола себе, але нічого — у собі.

Думки про незмінну людську природу змушують його нахмуритися. Бачить у всьому цьому свою власну сутність, затиснуту між симплегадами часу, прив’язану до доль інших людей зі свого кола. В’язень буденності, яку він сам вибрав для себе, замкнений у ляльковому театрі, просто маріонетка, яка рухається, смикана за мотузочки кимось зверху. Згадує слідчого. Нинішня розмова починає нагадувати йому допит. Раптом відчуває себе оголеним; усе, що тримав у собі, наражається на небезпеку викриття.

Його романтизм помалу випаровується. Вона це помічає. Загортається в жакет. Прохолода відчувається все сильніше. Вона — жінка прямодушна, тож каже, що він видається їй засмученим, як це правильно сказати грецькою, трохи depressed.

Аж ніяк, заперечує він; просто вино трохи вдарило в голову, крім того, він втомився на прогулянці через цю нестерпну спеку. Так, йому дошкуляють докори сумління, але то все надумане! Це ж просто вечеря, сидимо, бесідуємо; нічого такого. Лишає ці думки при собі. Вона явно простіше сприймає ситуацію.

— Мені треба повертатися в Атени. Не бачив уже дочку бозна скільки часу! Перепрошую, що не повідомив вас заздалегідь, — каже несподівано їй, і так підводить риску під розмовою, яка оголювала їхні думки та життєві обставини. Коли стихають слова, вони лишаються на самоті в холодній пустці свого існування. Вона опускає очі, але видно, що думки вирують в її голові. На що спираються його рішення? Можливо, вони трохи зблизилися, можливо, розмова, риба, вино створили певну взаємну довіру, але множина у звертаннях, недомовленість, власні привиди оточили кожного стіною, об яку розбиваються найменші наміри та сподівання на щось більше.

Я побачив її здалеку і не міг повірити власним очам. Вона повільно пробиралася між скель. Порівнялася зі мною й пройшла повз, навіть не глянувши у мій бік, так наче мене й не було. Сумне обличчя, заплакані очі. Розпущене волосся вкривало плечі. Дивним було те, що вона зовсім не скидалася на доісторичну людину. Але якою має бути доісторична жінка? Певно, такою ж, як і жінки, яких ти бачиш на вулицях Панепістиміу та Академіас в центрі Атен, як ті, на кого ти натрапляєш у відділах товарів для жінок у торгівельних центрах. У неї були нафарбовані губи та полаковані нігті. Вона вдягла джинси та чорний топ, оперезавши себе широким поясом. У руці тримала шкіряну сумку.

Я покликав її на ім’я: Кассіопо! На мить здалося, що вона уповільнила крок, невідчутно швидше закліпали вії, але плечі та спина так і не здійснили поворот.

Мені здалося, що здалеку доноситься виття, схоже на вовче завивання. Над нею промайнула хижа тінь мисливського птаха. Вона продовжила йти, поспішаючи кудись, прямуючи явно до агрілійського кладовища.

Вони всі були поруч, сиділи гуртом, розташувавшись на піску. Нічна волога вкривала їхні тіла. Вони мовчки споглядали зоряне небо. Нарешті замовк навіть Андреас, його повністю полонило вчорашнє сновидіння. Проте зараз він не мав певності, чи справді то був сон?

Якби Дукареліс умів малювати, він зобразив би Кассіопу на пустельному узбережжі біля моря. Він хотів би навік закарбувати її образ, як закарбували фігури молодих збирачок шафрану із санторинської фрески. На вологому піску залишаються відтиски її ніг, схожих на дитячі. Він бачить, як вона нахиляється, збираючи різнобарвні камінці. Скидає їх у плетений кошик, слухаючи, як верхні стукають по нижніх. Перед нею виблискує море. Сяє сонце, відбиваючись у його хвилях. На глибині в прогалинах між в’юнким водоростям зачаїлися морські їжаки. Вона боїться море. Згадує чоловіків, які безслідно згинули в його темних глибинах. Щоразу, коли її чоловік вирушає в мандрівку, вона боїться, що він не повернеться.

Морський вітер куйовдить її волосся. Дукарелісове полотно починає оживати барвами та фігурами. На луках біля берега, поміж очерету й кущів ситника бавляться лелеки, які зупинилися на острові для відпочинку перед довгим перельотом на південь. Дивиться туди, де небо зливається з морем в одну лінію. Її не полишає відчуття, що погляд Великої Богині й зараз слідує за нею. Вона ж скрізь: і в небі, і у воді, і в піску, і в камінні. Вона відчуває себе слабкою, нікчемною комашкою, камінцем, схожим на ті, що зараз стискає в своїй долоні, мізерною крапочкою в нескінченому світі. Іде стежкою, що в’ється поміж брилами. Бачить здалеку людську вервечку, що піднімається на пагорб, нагадуючи мурашину ходу. З глиняних горщиків-піравносів, що слугують для перенесення вогню, вгору піднімається дим. У її лоні маленька істота колихається, наче рибка в морських водах. На неї накочується нудота, починає вивертати, мамо. Вона падає на коліна й лягає на бік у траві. Нудота відступає, вона знову приходить до тями. Через кілька місяців з неї вийде нове життя, плоть від її плоті, її рідна кров.

Дивлячись на муки цієї молодої жінки, Дукареліса охоплює невимовний жаль. Він розуміє, скільки всього вона не встигла осягнути в ці останні дні свого життя. Він розмірковує про людську долю та людську душу, які лишаються незмінними впродовж багатьох століть, і доходить невтішного висновку, що людина є порохом, який розвіває вітер. Продовжує стежити за земним шляхом молодої жінки. Це — реальні кроки, вона не є витвором його уяви. Вона справді існувала тут і спогад про неї зберігся в пам’яті острова, у мушлі, у ріні, у землі, яку він топче ногами.

Він направду спостерігає за нею в той час, коли довбанка розтинає води Егейського моря між Куфонисі та Керосом. Її чоловік, рясно вкритий потом, з усіх сил налягає на весла. Від ударів весел її вкривають солоні бризки. Вона сидить позаду нього зіщулена на циновці, притискаючи міцно до себе статуетку, яка зображає жінку в позі породіллі. Сонце повільно закочується за обрій і тоне в морі. Чоловік зістрибує на мілині й витягує човен на берег. Лишає його біля інших човнів паломників, які приїхали вклонитися Великій Богині. Він різко кличе її та подає руку, що допомогти зістрибнути з човна. Він знову в поганому настрої. Вона хотіла б більше лагідності. Відчуває гостру самотність, знесилення й меланхолію. Він спалахує на рівному місці й не може навіть пояснити чому. Якби він так не віддалився, певно, усе було б набагато простіше. Її тіло змінюється, вона відчуває як натягається шкіра, напинається живіт, загострюється нюх і змінюється смак. Вона стала вразливою, повільною, і слабкість її просто бісить. Але навчилася слухатися й коритися, як до того робила її мама, а до того мама мами й незчисленна кількість жінок, які стоять одна за одною від сотворіння світу. Часто, після того як її мама полишила цей світ, вона приходила до неї на могилку. Ішла до Агрільї, проминала невелике земляне підвищення, де вершилися учти на честь Богині, і сідала біля видовбаної в породі могили. Сиділа там багато часу на самоті, не рухаючись, зливаючись з природою довкола, стаючи її частиною, як лист, що падає з дерева, або жук, що заривається в пісок, чи крапля вранішньої роси, яка лишилася на лавровому листі. Зондувала її душу, розмовляла з її духом, запитувала в нього про великі таємниці життя і смерті. Чоловік постійно накидався на неї й сварив: «Що ти вештаєшся по тих місцях? Що можна шукати між могил? Це край, який належить мертвим!»