Рука все ще стискала слухавку. Вона була продовженням його руки, ланцюгом, який прив’язував його до світу, в якому цей безлюдний острівець лише одна цяточка. Він подумав, що бувають моменти, коли свідомості стає не під силу тягнути такий тягар, і скинути його людина спроможна лише в могилі. У його порожніх очах не було нічого, крім болісних уламків пам’яті. Живі і мертві, упереміш, долали той самий шлях до кінцевої зупинки, мамо. Він повернувся до лікарняної палати в останні хвилини її життя. Вона стисла сильно його руку, потім ще раз, а потім померла. Мамо...мамо, шепотів він, наче хотів міцно обійняти її. Вони обоє цього хотіли, але він не обійняв. Їхні слова та вчинки були такі скупі на ніжність. Змалку він жадав її нечастих обіймів. Іноді ввечері вона брала його до себе в ліжко. Для неї було досить сказати «синку», і в цьому слові містилася вся материнська любов світу. Для більшого їй завжди бракувало часу. Але йому не було того доста. Він потребував її навіть тоді, коли вона була поруч. А вона все бігала по підробітках, з вечора до рана була в наймах, гнула спину на чужих людей за скибку хліба, за ламаний гріш, лише б його звести на ноги, вивести в люди. У ту останню мить він потребував материнських обіймів. І зараз відчуває, як йому їх бракує. Він пригадує, як в останні хвилини свого життя вона звіряє йому свою таємницю, щоб не забрати її з собою в могилу. Кивком голови вона покликала його нахилитися ближче й прошепотіла, мамо, своїм надтріснутим, слабким голосом: «Відрізана голова, що висіла на ліхтарному стовпі і її гойдав туди-сюди вітер того квітневого ранку була головою твого батька».

Дукареліс розмотує нитку з самого початку, здійснює анатомічний розтин свого життя, як той письменник, що переглядає знову свою розповідь, характери героїв, свій текст і його вміст. Він сидить за сланцевим столом на своєму балкончику. Довкола герань, а над головою зоряне небо. Наливає собі склянку вина, закурює люльку, відчуваючи всеохопну самотність. Світ довкола нього дрімав. Але йому сон не йшов, думки не пускали сновидіння. Погляд прикипає до Місяця, кратер Ейткен, діаметром 2,240 км і завглибшки 13 км, Океан буревіїв, нечіткі обриси, ореол тремтить через вологу, що робить світло ще більш розмитим у пітьмі. Він справжній чи теж плід фантазії? Але книга його життя не може бути суцільно вигадкою. Ось він, з плоті й крові, сидить за столом і міркує про все, що залишило на ньому свою мітку. Якби він був вигаданим героєм, то його життя, зрада, печаль в очах були б просто рядком слів на папері, складеному в книжку, целюлозні волокна, плівка висохлого чорнила, барвники, смоли, оліфа, розчинник. Більше нічого.

У перші дні по прибутті до Атен Дукареліс мешкав у готелі в центрі міста й це символізувало те, що до всієї ситуації він ставився як до тимчасової, перехідної — гостра політична криза, що завершується відновленням демократії. Він кілька разів спробував вийти на зв’язок з дружиною. Вони знову поговорили по телефону і, попри всі спроби відкараскатися, їхня спільна подруга зі студентських років, та, що вийшла заміж за адвоката, члена ПАСОК, пане депутате, зрештою погодилася стати посередницею й домовитися про зустріч. Місцем обрали одну з кав’ярень у Кифіс’ї, нічийну землю під час короткочасного припинення вогню. Вони сіли подалі від цікавих очей, хто знає, до чого могло призвести це химерне побачення? Обоє прийшли в наглухо застібнутому діловому вбранні, від обох віяло холодом, наче перед зустріччю їх обдав крижаним подихом вітер з верхів’їв Пенделі[32]. Говорив він, Марія Дукарелі слухала. Стиснула в руці склянку з мінералкою, але не пила. Вона замовила її просто для того, щоб щось тримати в руках, приховувати негативні емоції, перенаправляючи їх на щось інше. Складалося враження, що ситуація змінюється, Дукарелі вже не є непохитною у своєму рішенні, вона більше не виступає в образі непоступливої зрадженої і скривдженої дружини. Вона сама заговорила про передумови та обставини, і навіть дозволила собі слабко всміхнулися, та ця усмішка вмить розбила її маску холодного відчуження. Отже, усе могло статися... У фортеці один з мурів дав тріщину. Що ж, суцільний морок — жіноча душа.

Стосунки Дукареліса та Антигони, з іншого боку, почали зав’ядати та слабнути, наче зрізана троянда в склянці з водою. Вони вже кілька разів гиркалися, ходили, не помічаючи одне одного. Порідшали їхні зустрічі, у цей час вона активно готувалася відправитися на навчання до Великобританії. Дукареліс знову опинився поміж двох берегів і течія явно тягнула в бік того, на якому була Марія. Він був готовий прибитися до нього, піджавши винувато хвоста. Вони все могли налагодити по-новому. Він знову співав би «Чорна коса й очі, лагідні, мов квіти в мого кохання», якби не втрутилися непередбачувані обставини, змінивши в кінці вересня хід усієї цієї історії.

Антигона сама прийшла до нього в готель. У його кімнаті клубочилися хмари тютюнового диму з пахощами черешні. Щось бубонів ввімкнутий телевізор задля ілюзії присутності когось, яка мала тамувати відчуття самотності. Спочатку повторення якоїсь американської мильної опери, потім відеокліпи, Бой Джордж співав, чому ти хочеш завдати мені болю, а Майкл Джексон лякав трилером. Вона оголосила, дивлячись йому прямо в очі, що перебуває на другому місяці вагітності. Вона й так про це здогадувалася, але хотіла впевнитися, і впевнилася, прийшла до нього одразу після гінеколога. Вона говорила з ним як зі шкільним забіякою, який наробив галасу й тепер стояв перед класом. Виголосила йому ультиматум у вигляді переданого до рук знімку УЗД, схожий на візантійський хрисовул[33]. На світлині можна було помітити голівку та кінцівки. Сказала йому, що незалежно від його рішення, своє вона вже ухвалила. Дитину вона збереже. Доведеться відкласти на певний час плани щодо магістерки в Лондоні, щоб весь час приділити своїй дитині. Їхній дитині...

Дукареліс деякий час невідривно дивився на світлину. Під час розмови він був незворушним і спокійним. Останні місяці на нього звалилося стільки всього, що годі було уявити, як щось може вибити його з колії. Він навчився контролювати емоції, який ураган не бушував би в його душі. Підвівся з крісла, зітхнув, закурив люльку й виглянув назовні. Задумався, що перед ним: справжнє життя чи вигадане? Яке з них справжнє, отут, у кімнаті, чи там, назовні, у русі натовпу? Внизу, на брудному тротуарі в брудному лахмітті сидів бородатий безхатько й жебракував. Автівки, мотоцикли, автобуси, пішоходи чекали на зелене світло. Хтось з нетерплюків чавив клаксон, сварився та жестикулював, хаос, крутоверть, божевільня. На розі продавець бубликів хапав закопченими щипцями свої кулурі та загортав, передаючи покупцям. Небо затягало хмарами, у повітрі відчувалася вологість, Атени огортала осіння мряка впереміш зі смогом від автомобільних вихлопів. Усе віщувала початок злив. Як дивно все змінюється в цьому житті!?

Дукареліс погладив борідку, яка за цей час добряче відросла. Потім повернувся й подивився на неї, лагідно, тепло всміхаючись наче дитина. Усе наставало у свій час. Він же так мріяв про цю дитину. Він обійняв її, міцно поцілував і потягнув у таксі. Увесь час до Гліфади[34] вони їхали мовчки, він дивився на фото, наче на ньому було його ненароджене дитя. Сльози застували йому погляд, зараз він розплачеться, не зможе втриматися. Вони сіли в якомусь італійському ресторанчику понад морем. Сиділи й дивилися на безкрайній морський шир, на хвилі, які викидали на берез водорості, тримаючись за руки. Думали про своє майбутнє спільне життя з їхньої дитиною, про щастя. Увечері він зателефонував дружині, розповів усе, як є, хоча й розумів, якого болю їй завдає, а також учергове демонструючи власну перемінливу вдачу, однак відчував потребу бути з нею відвертим в усьому. Вона кинула слухавку. Річка назад не біжить, ніхто в неї не ввійде двічі. Дзеркало розбилося, уламки не збереш...