Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

І що ж?

Хоч ніхто не бачив ніякого янгола, всі повірили Валаамові та його ослиці!

І слава його пророча зміцніла.

А ще я побачив перед внутрішнім зором кудлатого, як і я, здичавілого розбишаку Самсона, прославленого казками сина Маноя.

Десь волочився Самсон тиждень чи два, а потім повернувся додому, і соромно йому стало перед батьками і родичами його. Тоді запевнив ух Самсон, що він байдики не бив і часу не марнував даремно, а звичайною ослячою щелепою побив сам-один тисячу озброєних філістимлян.

- Невже? - запитали його з недовірою.

- А ось вам! - мовив у відповідь Самсон і сунув, щоб довести своє, на очі усіх оту ослячу щелепу.

Воістину треба бути ослом, щоб повірити в ці ослячі вигадки!

Того ж дня я зазирнув нарешті під дашок сундука. Як і слід було чекати, він виявився порожнім. Та це не завадило мені вперше з насолодою скуштувати нових пільг й привілеїв моїх, гідних високого звання пророка, і душевно втішитися ними.

Я недбало відштовхнув від казанів ненажер Офні та Фінесса і почав сумлінно виловлювати шпичаком та виделкою найніжніші шматки м'яса. І в каструлі совав ух, і в сковороди, і в горщики богомольців. І не виявляв ніякого жаху перед киплячою їжею цією, а тільки задоволення і радість.

А ввечері взяв вино в Офні та Фінесса, взяв варварські шати їхні, одяг ними плоть мою і пішов наставляти на путь істинну гарненьких і молоденьких богомолочок.

Та, видно, у лиху годину я пішов. Тільки завернув за ріг, як нічні таті накинули на голову мою смердючий мішок і заходилися молотити півпудовими кулацюрами ребра мої, намагаючись зробити з мене рагу або принаймні відбивну котлету. А потім, важко сопучи, невідомі таті ще довго і старанно затоптували мене в прах товстими, як у слонів, ножиськами.

І невиразно вчувався мені крізь смердючий мішок ще й заздрісний голос Ілії:

- Ех, мені б роботку отаку!

Він дзвенів у вухах моїх, поки я під ножиськами, як у слона, не знепритомнів.

Але людина з тонким розумом з усього мас вигоду свою і користь навіть в біді знайде. Ранком пошкандибав я на милицях до лікарів, усіх знахарів та костоправів обійшов, щоб усі побачили і дізналися про численні каліцтва мої. Віднині ніхто не примусить мене орати землі від Дана до Беер-Себи!

Зшиток другий

Усе повертається на коло своє.

Тільки наблизиться старість, а вже сунуть до тебе:

- Отче, віддай владу!

Я кажу їм усім:

- Влада - від бога.

Та хіба допомагає?

У храмі недалеко від входу височить над усім сидіння суддівське, бо звання моє нині у сумісництві з пророчим - Суддя Ерес-Ісраелю. Я тлумачу закони старі і виголошую настанови нові. Карний кодекс Моісея за словом моїм переслідує лиходіїв, крадіїв, розпусників, грабіжників та убивць від Дана до Беер-Себи. Повсюдно панує Закон.

Суддя - найвища влада після влади Всевишнього. Бо якщо інші народи, що звідусіль оточують обранців божих, мають на чолі царів, царків або царят, то богообранці живуть без царя в голові. А до мене сунуть нерозумні:

- Отче, віддай владу цареві!

Прислужує мені тоненький, як хворостинка, і тихенький, як лякливий подих, хлопчик, за великими очима якого і худенького личка його не видно. Шелестить руб'ям своїм, мов янгол безтілесний крильцями. Він втішає душу мою вже одним своїм існуванням в прислужниках, бо походить з осоружного коліна Ілієвого.

Звуть його - Ахія. Він - меншенький син Ахітува, брата Іохаведа, сина Фінесса, брата Офні, сина Ілієвого. Колінологія тут точна - менший йде за старшим. Бо іноді посилаються лише на батька свого, минаючи старшого брата. А це у свою чергу порушує принцип першородності, що завжди важить у найбільш поширених справах - чварах між родичами за полишене у спадок майно. Буває, за якусь ганчірку рідні брати ладні повбивати один одного. Трапляється, ніж кривавить мотлох, місце якому на смітнику. Як не зараз, то потім.

Я сиджу і дивлюся на Ахію. Дивлюся й розмірковую: а чи не віддасть він раптом душу господу? Бо ж такий некорисливий, аж не від світу цього, - все віддасть.

- Ахія? - кличу я.

- Отче, ось я, - виникав переді мною тихо, наче з небуття.

- На тобі сухарик, отроче.

- Дякую, отче.

- Не ховай його, а з'їж.

- Слухаюсь, отче.

- Їж тут, щоб я бачив.

- Зараз, отче.

Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синів моїх суне його за пасок й не помітить.

Сини мої - преподобні Іовіль та Авій - здирники, яких білий світ ще не бачив. Лиха слава йде про них від Дана до Беер-Себи. Хабарі вони деруть з кожного, хто приходить по слово моє. Сидять біля входу до храма, мов хижаки неситі, і обдирають геть усіх без винятку. Більшість з прочан Іоіль та Авій роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок - уночі. Інакше шлях до мене у двері храму для них зачинений.

А я на безчинства їхні дивлюся крізь персти мої та ще й примруженим оком своїм.

А чому?

Хіба я не в силі приборкати лиходіїв цих?

Хіба я не можу закликати ух до покути?

І в силі я, і можу я.

Але я свідомо не роблю цього, бо каральні діяння ці зашкодять мені самому. Чорні діла синів моїх Іовіля та Авія роблять славу мою білішою і світлішою.

- Пророк Самуїл - воістину святий, - кажуть прочани, повертаючись додому. - Божа благодать почиє на ньому. Суддя наш - сама чистота. От сини його - не приведи господи!

Справді так: світле на темному ще світліше, біле на чорному ще біліше, а хула робить хвалу ще славнішою. А усяка влада одвіку живиться славослов'ям.

Одного дня прийшов люд цілим натовпом і не дав синам моїм і дещиці. До храму не увійшли, на дворі волали:

- Самуїле, Самуїле, де ти?

Глас народу - глас господа.

Вийшов я на поклик його до отари овечок божих і мовив:

- Раби божі, ось я.

- Самуїле, скажи присуд свій!

- Про що?

- Царя хочемо!

- У нас один цар - небесний. Навіщо вам інший? Цар земний - тимчасовий, бо він - смертний. А цар небесний сидить на престолі вічно.

- Хочемо земного царя! - затялася і ревом реве отара.

- А чи не пожалкуєте?

Запитав я їх, а сам у розпачі розмірковую: як опаскудити того, кого ще й нема?

Аж тут зійшов у думки мої дух святий і осяяв помисли ще не зреченою мудрістю, яку я і мусив зректи. Дух підказав мені: єдиний досвід владарювання - мій власний. То хіба не відаю я, як сам владарюю? А хіба не можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе самого? Шкоди мені це не завдасть. Адже я не викриватиму теперішнс, а пророкуватиму прийдешнє. Усе погане - ще тільки попереду.

- Слухайте слово моє! - гукнув я щосили. - Слухайте, бо йде воно не від мене, малого й убогого, а від самого бога - царя небесного! і це не я кажу, а моїми недостойними вустами глаголить сам Всевишній владар тверді небесноу і земної!

Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всі думки свої я некорисливе віддав господу нашому.

- Знайте: цареві багато треба - прислужників і жінок для двору, вояків і рабів. А де він ух візьме? У вас візьме! Цар даруватиме сановникам своїм для прожитку міста і села, угіддя і лани. А де візьме? У вас візьме! Він накладе на вас незчисленні податки, і добра у вас стане, що прийде голий, покладе його за пазуху та й понесе. Від усього він у вас візьме - від ланів, від угідь, від лісів, від виноградників, від худоби, від ремесел, від торгів і навіть від синів і дочок ваших.

В отарі стривожено зашепотілися.

- Цар піде шукати собі бранноу слави, а ви згубите синів своїх. Цар загарбає чужі скарби, а ви ух омисте слізьми своїми. Цар триматиме сановників у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудів своїх сито годуватиме, а заморені діти ваші голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо царя - утіхи на годину, а біди до смерті. То невже вам гнобителя забаглося?

Але з дурнями і розумному погано: дай дурням макогін, то вони собі й лоби поб'ють. Так і тут:

- А ти, Самуїле, дай нам добросердного царя!

18
{"b":"77426","o":1}