Тієї ж ночі отримав термінову блискавку:

Ну, от - маєш!

Та чого дивуватись?

Так нас і в пророчій школі навчали: бог і слуги його все беруть, та назад не віддають.

Мені лишалося одне - почати пророкувати.

Чим швидше я позбудуся Ніневії, тим швидше матиму нове, більш пристойне призначення.

Та от біда - сам процес пророкування мене анітрохи не надихав, не викликав і найменшого ентузіазму. Гнітили спогади з дуже недавнього минулого. Звісно, за борт мене тут не кинуть, бо нема відповідних природних умов: річка - не море. Але місцеві лиходії цілком можуть вдатися до привселюдного побиття камінням. Або чемно запросити:

- Просимо пана пророка до гілляки!..

До того ж провіщати кінець міста доводилося всупереч настановам інструкції. У Ніневії давно вже не лютувала холера, не косила людей чума, і ніхто з грішників не голодував. Один я пестився. Я так схуднув, що в мої штани влізло б два Іони. Сили мої так підупали, що ух ледве вистачило на те, щоб видряпатися на бочку посеред базару.

Я глянув довкола, і з очей моїх мимоволі покотилися гіркі сльози. Бо я побачив: скрізь грішники обжираються запашними баранячими шашликами, запивають соковиті шматури м'яса прохолодними напоями, хрумтять редискою, молодим часничком, огірками та помідорами, з хрускотом встромляють гострі леза в смугасті боки кавунів.

А над базаром лунає спокуслива реклама:

- Кому моркви? Кому бурячків на борщ?

- Бублик - за п'ятак, дірка - за так!

- Ідеш до куми, коли нема кума, купи у мене рахат-лукуму!

Я проковтнув сухий клубок, що захряс у мене в горлі, і відчайдушне возопіяв:

- Грішники та грішниці! Ще сорок днів, і Ніневію буде зруйновано!

Мертва тиша впала на гомінкий за хвилину перед тим базар. Усі очі втупились в мене. Навіть удавані сліпі, що завжди по риночках побираються, повернули до мене голови і розплющили повіки. У повітрі запахло грозою.

"Зараз візьмуться за каменюки", - подумав я.

- Люди! - намагаючись врятувати свою плоть від катування, заголосив я. - істинно кажу: через сорок днів бути тут пусту! - я проковтнув солоні сльози. - Я про кінець міста точно знаю! Ось, дивіться, у мене до вас командировочне посвідчення, видане богом-батьком, підписане богом-сином і засвідчене богом-духом святим! Термін відрядження - тридцять дев'ять діб. Бо на сороковий день вогонь небесний впаде на ваші голови! Торох-торорох!..

Усі завмерли. Забуті шашлики смерділи горілим. Кавуни падали з онімілих рук і репались на бруківці. Ніжки каплунів стирчали з масних ротів.

Хвала тобі господи, злякалися!

Більшого ефекту я б не досяг, коли б навіть ще й грім вдарив з ясного неба. А все чому? Бо жителі міста, на відміну од морських розбишак, добре знають лихий норов Всевишнього - у церквах ух навчають божої біографії. А в ній що не сторінка, то кара та й кара...

Що тут сталося!

Усі обступили мене, частують, мов найдорожчого гостя, і розпитують: та як, та що, та за віщо? Переляку мого як не бувало. Я почував себе відмінником на іспитових заняттях і охоче відповідав:

- Так от (хай хтось змотається у шинок по бутерброд з ікоркою), великий гріх ви взяли на душу, бо надміру розбагатіли. А звідки ваше багатство? Від бога! Усе, що маєте, - все боже. А от гріхи - ваші! (Дайте оту сулію з білим - у горлі пересохло). І не знаєте ви того, що у пеклі чорти давно вже на вас вила гострять, готуючись до масового прийому... Знову ж таки, не тією рукою їсте. Треба лівою, як у кращих домах Філадельфії та Александрії, а ви - правою! Явний злочин і гріховний непорядок!

- Що ж нам робити, святий отче? - уже скиглять.

- Звісно - рятуватися, поки с час. (У когось с пляшка з червоним?) Смиренним каяттям і доброхотними подаяннями ще можна заслужити вічне блаженство на Сьомому Небі. Оплату вільних місць приймаю наперед і тільки готівкою. Само собою, під розписку з гарантією. (Ще одного шашличка під "Перлину пустелі" з'їсти, чи що?) Ух, добре пішла!

За годину бочка з-під оселедців аж кректала від подаянь. Я хитався від утоми. Однак пішов ще до шинку - п'яниць лякати.

- Грішники! - грізно повідомив. - Ще сорок днів, і ви пекельної смоли нап'єтеся!

Знову: та як, та що, та за віщо? Я охоче і до ладу, з усіма подробицями ум розтлумачив, не забуваючи сумлінно дегустувати зоряні напої.

Аж тут згадав про бідолашних грішниць, що у повному невіданні голі і босі виніжуються на березі Тігру. Одразу ж кинувся наставляти ух на путь істинну, залишивши під наглядом шинкаря бочку з-під пива з накиданим туди злотом та сріблом.

- Грішниці! - гримнув я на безсоромних спокусниць з усією можливою суворістю. - Ще сорок днів, і вас саджатимуть голяком на розпечені пательні!

Ну, ясно - пішли ойки, айки, охи, ахи... Я ум теж натхненно пояснив, як свою безсмертну душу порятувати. Та ще обрав тридцять дев'ять дів найапетитніших (з тих, що найдорожчі), щоб вони мали повну змогу поплакатися в пастирських обіймах в персональному порядку. Прийом, зрозуміло, у нічну пору, бо вдень я по горло зайнятий. Звісно, на пляжі лишив ящик з-під морозива, вщерть засипаний жіночими прикрасами.

Уже надвечір, коли ледве тримався на ногах від трудів праведних, доп'явся до царського палацу.

- Царю! - суворо сказав нещасному помазанику божому. - Ще сорок днів, і прийде кінець твому царюванню! Виймай казну, а гординю свою здай у ломбард! Якщо візьмуть її під заставу...

Усе йшло як по писаному. Любо й дорого подивитися. Візьмемо тутешнього царя-батюшку. До того перепудився божий помазаник, що наказ видав на предмет спокутування гріхів:

"Щоб ні люди, ні корови, ні вівці, ні свині нічого не їли, не випасалися і води не пили. Т щоб одяглися у руб'я та власяниці городяни і тварини їхні, і кріпко вопіяли до бога, і щоб кожний з них одвернувся від злої путі своєї і від насильств рук своїх".

Я цей наказ навмисно переписав, щоб він потрапив до святого письма. Всохлий до спинного мозку Авімелех все одно нічого не добере, а людині з розумом, коли вона візьме до рук Біблію, буде потіха. Це ж треба - цар не відрізняв людей від худоби! Городяни у нього випасалися, а тварини вешталися у руб'ї та власяницях!

Отак вопіяли вони згідно Його Величності наказу (особливо добре це виходило у негодованої і неповної худоби), а я спокійно й діловито оббирав місто.

Надвечір тридцять дев'ятого дня вийшов я з караваном верблюдів (як одногорбих, так і двогорбих), тяжко навантажених "доброхотними подаяннями", за врата приреченого вертограда. Зупинився на тому ж високому пагорбі, з якого милувався містом разом з небесними сановниками Гаврилом та Михайлом. Звідси я в усіх подробицях побачу, як Всевишній спопелятиме це наскрізь прогниле, морально занепаде, розбещене достатком гріховне кубло.

Наступного дня я піднявся разом з сонечком, щоб не прогавити унікального видовиська. Це ж треба: було живе місто і нараз - воно вже мертве! Сів зручніше і чекаю. Сонце піднімається все вище та вище, а місто як стояло, так і стоїть. У небі - ані хмаринки.