Та вони вмить розхапають квитки і натовпом посунуть на мої літературні відправи!

І Всевишньому, як Авторові Книги, буде приємно, що я привернув до його бестселера увагу найширших кіл читачів і неписьменних слухачів.

А щоб не наражатися на ревниві нарікання Автора, слід раз у раз невтомно підкреслювати незреченну мудрість господню. Від словесного фіміаму ще ніхто не горнув носа. Хіба мені важко жонглювати словами "геніальний Автор", "єдиний у світі і неперевершений Творець", "глобальний твір". Або закрутити уже зовсім по-науковому, щоб в отих мудрагелях вже ніхто й нічого не второпав, внаслідок чого відчув свою повну розумову нікчемність.

Я й віршами можу ушкварити.

Наприклад:

Ясна річ, віршики погані. На рівні школярського римування. Але ух неодмінно оголосять Високою Поезією. Бо хто, питаю я вас, наважиться ух гудити, коли вони хвалебно оспівують "геніального Автора" та ще й "неперевершеного Творця"? Не побоюся висловити сміливе припущення, що за це недолуге римування мені ще й літературну премію господь дасть. Таке вже неоднораз траплялося! А коли що - додам солоденького фіміаму: брехати - не ціпом махати. Що схочу, те й змолочу.

Приміром, як восхвалити Всевишнього за те, що він надихнув Аврама з Сарою на ганебні, аморальні вчинки?

А дуже просто!

Сказав Наймудріший:

- Не будеш ти надалі називатися Аврамом. Віднині ім'я тобі - Авраам. А ти, жінко, вже не зватимешся Сарою. Віднині ім'я твоє - Сарра.

Відмінність лише на одну літеру!

Хіба не дотепно?

Ну, хто тепер наважиться звинувачувати архисвятого патріарха Авраама і його цнотливу, благочестиву Сарру за гріхи якихось там блудодійних мерзотників Аврама та Сари? Та якщо хтось патякатиме, Авраам з Саррою вмить притягнуть облудника до суду за образу їхніх священних осіб!

Отак благочестиво розмірковуючи, я бадьоро міряв та міряв ногами твердь земну, неухильно наближаючись до моря.

Старець Авімелех наставляв:

- Не украдь!

Спирається, бувало, обіруч на біблійний фоліант і рече:

- Не убій!

Якщо подумати, він недарма спирався на святе письмо. Адже Біблія збірник унікальних кримінальних історій. Суцільний тобі детектив! З неодмінною мораллю, як воно і годиться: злочинця настигне неминуче покарання.

Загальна думка була проста: усі люди - грішники, або ж, як по-сучасному, злочинці. Така вже людська природа, і нікуди від неї не втечеш. Бо ж неможливо втекти від самого себе! Злочин, немов тінь, чатує за плечима кожного грішника, а в грішниках ходять усі посполиті.

А з чого воно почалося?

З гріхопадіння прабатьків усього нещасного роду людського Адама і рви.

А жилося ж ум: їж - не хочу, пий - не можу!

Не знали і не відали, що воно таке батькувати долю у голоді і холоді.

А все одно потягло на крадіжку!

- Адамцю, ну-мо пішли оту яблуньку потрусимо!

- Та ти що?

- Яблучко хочу!

- Чи ти з глузду з'їхала?

- А що такого?

- Та ж Всевишній заборонив яблуню чіпати!

- Ну й дурень!

- Хто дурень?

- Ти, Адамцю!

- Я дурень?

- А хто ж іще? Ти про кого подумав?

- Добалакались!..

- Бо ти - впертюх!

- Я ще й винен?

- Адамцю, ну, подумай сам: якщо ми з'їмо по манюсінькому яблучку, то хіба він збідніє? З торбою піде? Душу з нас за яблучко витрусить?

- Скупому душа дешевша гроша!

- А мені.. яблучка хочеться...

- Ну, добре, ходімо по яблука!..

А йшлося зовсім не про те, збідніє Всевишній чи не збідніє.

Не було мови й про таку дрібницю, піде він з торбою на путівцях старцювати чи не піде.

Річ полягала у принципі - забороні порушувати святі норми приватної власності.

Але ж знов-таки сказано: не спійманий - не злодій.

Та хіба прабатьки мали кримінальний досвід? Хіба вміли вправно заховати сліди? Хіба мали поняття про алібі?

Нажерлися яблук та й полізли спати у кущі!

Застукав ух Всевишній на гарячому, а ці недотепи одразу розрюмсалися та й розкололися:

- То вона мене на гріх звабила!..

- А мене - яблучко...

А Всевишній ум на те повчально проказує:

- На чужий коровай рота не роззявляй!

Перехресний допит, діло в суд, останнє слово перед вироком і - "в дальний путь, на долгие года", туди, де і холодно, і де голодно...

Цікаво, що тоді було запроваджено перший у світі фах - професію сторожа. Бо приставив Всевишній до яблуні на варту приватної власності херувима з вогненним мечем. Але той перший гріх глибоко закорінився - усі хлопчаки і досі з яблунь починають.

От Каїн, той уже був тямущий мужик! Він постарався все обмізкувати наперед. А коли порішив-таки свого брата Авеля, то навіть і в думці не мав колотися.

Всевишній, що провадив слідство у тій найпершій "мокрій" справі, дуже хитро, ніби мимохідь запитав прадавнього мордувавцю:

- Каїне, де Авель, брат твій?

А Каїнові хоч би що - затявся, та й годі:

- Запитайте у нього самого! Хіба я сторож йому? Звідки знати мені, де він вештається і байдики б'є?

- Так уже і не знаєш?

- У мене своїх справ - по саму зав'язку! Тільки встигай повертатися...

Якщо розібратися, то божа Канцелярія - це вселенський карний розшук, в якому янголи, херувими і серафими слугують судовими виконавцями. Архангели - верховна колегія. Але всі діла вершить премудрий Всевишній, сам-один у трьох лицях: бога-Слідчого, бога-Прокурора і бога-Судді.

Та ось що не подобається в цій небесній каральній установі, особливо з огляду на прийдешній поголовний Страшний суд ("злочинців буде покарано!"), це повна відсутність хоч такої-сякої адвокатури. Захиститися - ніяк! То вже, знаєте, не демократично...

Але про що це я думаю?

Геть з голови крамолу!

Хіба не мене, смиренну овечку, обрано для втілення у життя смертних задумів бога-Слідчого, бога-Прокурора і бога-Судді? Сказано: путі господні незвідані. То мені тільки здасться, що простую я навмання. Насправді мене веде Промисл божий туди куди слід. Вибач, о Милосердний, мимовільний гріх мій незумисного розумування! Адже тобі. Всевидющому, згори видко, що я прудко прошкую на завбаченому тобою шляху. А твоя путь - істинна! Зваж, господи: не всякі жарти чогось варті...

Уже надвечір я примандрував до портового міста Іоппії, щоб далі подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалі від приреченої Ніневіу. Цікаво, де тут найдешевша корчма?

Усі ліхтарі на захланних вуличках Іоппії були розбиті з підозрілою послідовністю. Та я чомусь не звернув належної уваги на це похмуре застереження з явними візуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й усе. А дарма.

Тьмяно було в благенькій корчмі. В одному кутку ледь блимав каганець, в другому конала тоненька свічка. За дверима, зовсім неподалік, хлюпало море.

Як на голодного, пахощі тут - запаморочливі. А в мене у кишенях - ані шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався смачненького, у мене й мідяків нема, щоб оплатити апетитні пахощі дзвоном.

Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу віддаси. Без грошви закон один: їж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того і в зубах. Та нічого: кмітлива людина як не руками, то язиком візьме. Мошвою і дурень трусити може...