- А куди дітися? Ти, Іоно, той - влаштовуйся. Зараз я відкрию вентиляційні отвори, світліше стане. Роздивися в череві, що там і до чого...

І справді, вгорі розсунулися два очка, крізь які кити фонтани пускають, і в череві одразу посвітлішало.

Я озирався навсібіч. Черево Левіафана було не таке вже й велике: три кроки вздовж, два кроки впоперек. Вузенький оберемок водоростей мав, очевидно, правити за ліжко.

Я звів очі і аж застиг від захвату - над ложем було повно парсун найвродливіших нереуд, наяд та русалок, великих, як на мій смак, спокусниць. Отакий набір подекуди й понині можна побачити в парубоцьких келіях. Але хто ці гарні, мов мрія, зображення чарівниць сюди притаскав?

Під кожною парсуною був напис, що в сукупності дещо нагадувало шлюбні оголошення:

БЕЗ ПАРИ НЕМА КОХАННЯ.

ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА.

КОМУ ЩО, А МЕНІ ПАРУБОК.

НЕ ЛІЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ.

КРАЩЕ ХВОСТАТА, НІЖ ЯЗИКАТА.

ВРОДА - ЗАВЖДИ МОДА.

ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ.

ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО.

ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.

"Таж хіба я проти? - подумки мовив я. - Та я за одну живу нереудочку віддав би усю цю картинну галерею!"

Аж тут я застеріг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному лубі:

НА ТАКІ ЗАЛЬОТИ НЕ МАЮ ОХОТИ.

- Левіафане, що за нечема тут сидів?

- Про кого ти? - озвався наглядач. - У череві багато хто відбував строк.

- Я про того, хто на дівочі слова грубо відписав: "На такі зальоти не маю охоти". Хто цей недолугий піута?

- Ну, це людина дуже відома...

- Ти кажи прямо - хто?

- Геракл.

- Геракл? - вразився я. - Тобто Гераклес?

- Він самий...

- Виходить, і героя у черево ув'язнили?

- А чого ж?

- На який же строк?

- Безстрокове.

- Щось не збагну...

- Тупий ти, Іоно! Невже ніколи не чув про довічне ув'язнення?

- А я чув, що Геракла оголосили напівбогом і узяли живим на небо. Як же так? Невже брехня?

- Та ні, усе правда...

- Як же так сталося?

- А це - службова таємниця, - завагався Левіафан.

- Кому ж мені отут таємниці оповідати? Тобі? Але ж ти й сам усі таємниці знаєш!

- Ну, добре, - неохоче промимрив Левіафан, - скажу тобі: Геракл втік...

- Як утік?

- Відсидів три доби і втік...

- Я не про це, я питаю, в який спосіб?

- Так я тобі й сказав! Щоб і ти втік? Ліпше замолюй гріхи та уславлюй Всевишнього, строк і поменшас...

Однак новина була прецікава: кмітлива людина і з черева може вислизнути!

Я знову втупився в напис:

ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.

А що, коли це гасло зробити темою моїх апеляційних молінь до Всевишнього? Хоч і хвостата дівка, а розумниця. Проте я збагнув й інше для чого тут розвішані парсуни чарівних спокусниць: щоб посилити страждання і скорботу за волею...

Та хай! Зрештою, п'ятнадцять діб - не строк, а життєвий досвід.; До того ж, як на черево, камера була непогано обладнана. Тепло, ложе м'яке, згори світло сіється. Можна буде якось і перебитися два тижні з води на хлорелу. Черево китове - це вам не кам'яний мішок в підвалах тирана Ієровоама Другого! А коли якась наядочка змилостивиться над бідолашним в'язнем та принесе передачу... Ух, аж подих перехопило!

І раптом серед цих ідилічних думок майнула полохлива: а що, як мого Левіафана загарпунять китобої?

Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир!

Ні! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усіляко славословити бога! Чи в мене язика нема, щоб дурниці молоти? На брехню мене завжди стане - у школі пророків навчили. Вирішено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як він хоче...

За своїми розмірами Левіафан - найбільший з усіх відомих людству китів. Навіть блакитний кит-блювал значно поступається йому в габаритах. Це з розлогої спини Левіафана я даремно намагався навернути морських розбишак на путь істинну. Та долю мою було вже вирішено і вирок ухвалено. Мабуть, тому й моя пастирська мова перетворилася на суцільну комедію для розваги й зубоскальної потіхи...

Вчора Левіафан з неабияким інтересом вислухав моє самокритичне каяття, тільки зауважив, що воно дещо одноманітне: там випив, а десь ще й напився. Мас рацію чудисько! В майбутньому треба буде докласти всіх зусиль, щоб виправити цей ганебний недолік: необхідно буде якомога більше урізноманітнювати асортимент напоїв. Хіба можна порівняти убогу оповідку пересічного п'янички з професорськими розумуваннями досвідченого дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мій любий Левіафане, виправлюсь.

А сьогодні, аби не повертатися до вичерпаної по саме денце теми, я заповзявся до другої умови, накладеної на мене епітимії, - на всю губу славословити Всевишнього:

- Наш небесний пан дуже розумний, наймудріший у світі, що не вдіє - все геніально! Що не замислить, ніхто не те щоб слова, а й літери проти не скаже. Така вже у нього нелюдська вдача!

- А як про це дізналися? - цілком слушно запитав Левіафан. Що не кажіть, а допитлива істота!

Я охоче відповів:

- Таж він сам про це сказав!

- І всі одразу повірили?

- Дивак ти! А кому було вірувати? Адже його наймудріша мудрість у всьому світі виявилася ще тоді, коли й білого світу не було. І темного теж. Ніякого світу тоді не було. Взагалі нічого не існувало. Навіть на небі, бо яке може бути небо, коли немає землі? Міріади вічностей ширяв Всевишній у цілковитій самоті, мов довіку ув'язнений в одиночку.

- А де ж він ширяв?

- Кажуть, у цілковитому хаосі, хоч що таке цей хаос, ніхто й понині до пуття не відає. А може, й самого хаосу тоді також не існувало.

Та не біда! Циган з нічого юшку зварить. А куди цигану до Всевишнього? Нікому й на думку не спаде порівнювати цигана з теперішнім Володарем Всесвіту. Так от - повторюю: тоді взагалі нічого не було, отже, не було ні знань, ні будівельного досвіду.

Отут і виявилася нелюдська мудрість Наймудрішого. Інший на його місці, хай би навіть найлукавіший циган, нізащо не додумався б, з чого починати. А Всевишній враз утямив. Він почав з головного: сотворив твердь небесну і твердь земну. Ти запитуєш. Левіафане, як він ух сотворив? А просто наказом! Сказав: "Хай буде твердь небесна!" і зависла твердь, невідомо над чим, бо уяви "горі" та "долі" тоді теж не існувало. Бачить господь: непорядок! і наказав господь: "Хай буде твердь земна!", і твердь небесну підперла твердь земна. Вже й Будівничому було на що спертися. Нульовий цикл творіння було звершено.

Тут слід пригадати, що до сотворіння Неба і Землі Всевишній шугав в абсолютній темряві. Але це його не лякало, бо налетіти у пітьмі не було на що. А тепер як бути, коли він спорудив тверді? Знову ж таки: хіба можливо сотворити щось путнє наосліп?

Завмер Всевишній між двома твердями, щоб ненароком гулі на божому чолі не набити, та й думку гадає:

- Як тепер бути? Отак і стовбичити нерухомо довічним стовпником? Уже й ширяти не можна... От напасть!

Що робити? інший би нізащо не здогадався. А Всевишній знову дотямив, бо він - Наймудріший. Узяв та й наказав, хоч і сам до того не відав, що воно таке.

- Хай буде Світло!

І враз засяяло Світло.

Подивився Най тямущий на нього і мовив:

- Це добре!

("Ну й затятий ти, Левіафане! Звідки мені знати, хто виконував божі розпорядження? У Біблії про це - ані слівця... Бог його, того виконавця, знає! Слухай ліпше далі і не патякай зайве... Ач, розбестився на водах!")