- Покидьок нещасний! Наволоч! Мерзенний прохіндей! Я до патріарха зі скаргою на тебе дійду, гаде!

Отак влучно й дотепно вона перетворила моє бюрократичне скорочення "г/д" на загальновживане і дохідливе слово "гад".

А я, телепень убогий, до такого простого тлумачення не додумався!

Сьогодні вранці я одержав офіційний виклик до колегії на розгляд чергової персональної справи.

Що то значить - вчасно морально підтримати людину, не дати їй духовно занепасти, надихнути на активну участь в громадському житті, а не скніти в нікчемній самоізоляції...

На душі - спокійна й лагідна благодать, хоч мене і примусять відстояти зайву всенощну.

Яких лишень мук не приймеш заради ближнього свого! Як і зобов'язує мій сан...

Братія схвильовано товклася у коридорі перед дверима канцелярії і чекала призначень. Кожен гадав: що ж йому бог дасть? Ех, якби посаду храмового скарбника! Або непідзвітного агента по продажу відпущень гріхів за готівку! Або шеф-кухаря якоїїсь тихої, святої обителі!

- Подай мені, господи! - час від часу замріяно зітхав котрийсь із братви, цокаючи, як на рахівниці, кісточками чоток. - Нині і прісно амінь!

А я не молив і не зітхав. Якусь-то парафію мені все одно дадуть. А я вже сам подбаю, щоб парафіяни сунули в храм з дарами, а поверталися з храму, як і належить, голі та босі, у праведній наготі своїй. А ще мені дадуть підйомні і новеньку сутану на м'якій підкладці, щоб не муляла рубцями тіло, та новенькі чоботи з рипом.

Я намагався розважити заклопотану братву, як міг:

- Хлопці, послухайте ліпше розвеселу притчу! До мудрого царя Соломона приїхала славетна спокусниця цариця Савська. Та от біда - сукня до п'ят. Як свої принади цареві показати? "Царю, - грайливо каже цариця, - а я теж вчуся, щоб тобі бути до пари". - "І чого ж ти навчилася?" - спіймався Соломон на гачок. "А ось чого", - відповідає вона і високо задирає спідницю. А тоді бере з таці волоський горіх, кладе його поміж колінами, хрусть - і нема горішка! Соломон вмить запалився. А цариця хрупає та хрупає волоські горіхи, а сама усім тілом хтиво вигинається, мов танцює. Вже й уся підлога всіяна шкаралупою, а цариця все принадніше витанцьовує. Соломон зовсім отетерів. А його придворні сановники подивилися на це диво і сумно заспівали благочестиву молитву: "Боже, борони царя!"

І що б ви думали?

Ніхто навіть не посміхнувся...

Воістину, братії у той день було не до сміху!

Нарешті покликали й мене.

Наш наставник старець Авімелех мав такий засушений вигляд, що в гербарій ліпших кладуть. Але, хоч і кволим голосочком, він здобувся на силі, щоб мені врочисто повідомити:

- Іоно, рабе божий, на тебе впала благодать.

Я злякався. Коли йдеться про благодать, чекай лиха. Солодко обіцяють, та гірко пити. Он коли на святого патріарха Авраама впала божа благодать, він до того знавіснів, що мало свого синочка Ісаака не зарізав... Ач, і мене штовхають на слизьке! Я вам не тать з ножакою!

Проте Авімелех несхибно вів далі:

- Підеш, любий Іоно, у місто Ніневію...

- Ще чого, на периферію?! - одразу став пручатися я.

- Так це ж лише тимчасова роботка, Іоно...

- Ха, ще й тимчасова! - обурився я.

- Атож, бо невдовзі Ніневію буде знищено...

- І ви прагнете мене туди запроторити? - я ледь не захлинувся від гніву. - Під уламки та руїни? Самі йдіть!

- Це наказ, Іоно! - суворо гримнув Авімелех.

- Чий би?

- Самого Всевишнього!

- Ого! З небесних сфер?

- Атож! Ніневію спіткає доля Содома і Гоморри. А тобі випала честь піти туди з пророчим попередженням.

- А за що Ніневію спопеляти?

- Чувати, грішників там забагато...

- А де ух нема?

- У тому й суть: усім буде наука...

- А підйомні вже виписали? - руба запитав я, бо добре відав, що Авімелех - скнара.

- Навіщо тобі? - його аж затіпало.

- А на які кошти я житиму?

- Прохарчуєшся, Іоно, святою молитвою. Шлях довгий, встигнеш назбирати повну торбу доброхотних подаянь...

- Значить, не дасте?

- Ані копійчини!

- А сутану?

- Яку ще сутану?

- Нову! З м'якою підкладкою, щоб рубцями тіло не муляла.

- Ти що, здурів, Іоно? Який же з тебе некорисливий пророк, коли ходитимеш в розкошах? Раджу тобі якесь дрантя з першого-ліпшого жебрака зняти... От у мене попервах був халат - мав сімдесят сім лат! А тобі одразу подай сутану? Підеш опудалом, у саморобній власяниці...

- Значить, не дасте? - просичав я.

- Не дам! - прогарчав він.

- А чоботи? - боровся я за свою мрію.

- Які ще чоботи? - саркастично перепитав старий зануда.

- Нові чоботи! Лискучі! З рипом!

- Може, тобі ще райські крильця дати, щоб ніжок не потомив? Але ти не журись, отроче Іоно, що не матимеш чобіт. Менше буде клопоту. А то ух ще мазати треба та взувати...

- Значить, вирушати мені голим і босим?

- Як і належить - голим і босим!

- А я не піду!

- Побійся бога, Іоно!

- А якого лиха мені ще боятися? - остаточно сказився я. - Що з голого та босого візьмеш? Чим покара'ш геть знедоленого?

Я вийшов і грюкнув дверима.

А братія - одразу до мене:

- Ну що?

- Ну як?

Я відповів ум короткою, але промовистою байкою у прозі:

- Черевик уперше за свою вірну службу попросив каші. І що ж? Його за це розіп'яли в шевця...

Того ж дня я подався світ за очі: нині на дурняк і зозуля кувати не хоче.

Старець Авімелех, напевне, галасує:

- Негідник! Дармоїд! Невдячна тварюка! Втік і зірвав відповідальне завдання самого Всевишнього!

Погані вісті не сидять на місці. Та й як йому не зарепетувати, коли не так сталось, як гадалось? Та нічого: не щодня йому слухати бридню, деколи слід почути й правду.

А я що?

Я все роблю, як того бог хоче. Адже відомо, що без божої волі і волосина з голови не впаде, а як схоче господь, то впаде і з лисини. Значить, на те була воля божа, щоб я подався навпрошки до моря, а не в Ніневію.

Всевишній все наперед передбачив!

Коли що, я й богові скажу:

- Всемилостивий боже, а хіба ж ти не знав, що я поміняю маршрут?

Зрозуміло, аби не зронити свого незаперечного авторитету, Всевишній поблажливо скаже:

- Ха! Звісно знав, Іоно! Тому й вказівку персонально на твоє ім'я спустив, бо знав, що ти усяке діло завалиш.

- Ну, тоді моя провина не варта й печеної цибулі! Хіба не так?

- Так, Іоно, так! Я і то падаю, як за власну ногу перечеплюсь.

Оці богодухі роздуми мене вельми втішили.

До того ж, тікаючи від старого придурка Авімелеха, я наочно виявив повну некорисливість - залишив у спадок по собі пудовий хрест свій і не взяв натільні кайдани для скрушення гріховної плоті. Хай ух бере, кому забажається! Навіть власяницю залишив у келії на цвяшку...

Саму Біблію взяв, аби скрізь, де ступне нога моя, заохочувати до святого письма грішників.

А заохочувати с чим!

Візьмемо хоча б скандальну історію праотця Аврама, котрий до глибокої старості, до білої сивизни торгував тілом своєї дружини Сари. Навіть коли Сарі минав сьомий десяток, Аврам примудрився вигідно збути її якомусь хтивому фараонові, мабуть, схильному до статевих збочень. Інакше як це диво дивне пояснити? Адже навколо того фараона товклася ціла отара свіженьких й молоденьких красунь, навчених до усяких любовних ігрищ...

Якого ж гріховодника, питаю я вас, ота пікантна бувалиця не зацікавить?