Іржуть вони, як ситі коні, отак глузуючи. І зупиняють прочан, хапають ух за поли, і говорять ум, що носяра мій для ратної праці дуже зручний. І що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне візьмуть у військо, щоб носом своїм я добивав повалених у прах ворогів наших.
- Усіх вояків заклює!
А по війні, переможній для мого носа, не треба буде перековувати мечі на рала, бо носом моїм можна виорати всі землі від Дана до Беер-Себи. І велика радість буде в народі і свято на вулиці. І кожен прочанин на честь мого звитяжного носа поставить у храмі товсту свічку...
Знущання ці краяли серце моє і принижували гідність мою гірше, ніж чорна робота.
І тоді звернувся я до Всевишнього з гарячим молінням, уклінно прохаючи, щоб він допоміг мені піднятися на ієрархічних сходах і випередити цих преподобних бузувірів хоч на ніс, щоб вони йшли за мною і дивилися шанобливо на мою потилицю. І господь напоумив мене.
Уночі, коли верховний жрець Ілій почав на всі заставки висвистувати, я збудив його й смиренно повідомив:
- Отче, ось я.
Він гнівно просичав:
- Та я тебе, ідіота, і не кликав!
І він знову впав на пухові подушки свої, бо понад усе по хирлявості своїй любить солодко поспати.
Але за годину я не полінувався знову штрикнути його межи ребра своїм твердим, як цвях, перстом:
- Отче, ось я.
- Господи, де ти знайшов такого бовдура? - скинувся Ілій і затремтів од безсилої люті. - Геть із очей моїх, кретине! Не кликав я тебе!
Я слухняно відійшов і ліг у кам'яне ложе своє.
Але тільки-но Ілій захропів, як я ще раз підкрався до нього і знову штрикнув перстом своїм між ребра його:
- Отче, ось я.
Вузенькі плечі його піднялися над ліжком і затремтіли в німих риданнях, і по білій бороді його заструменіли сльози.
- Самуїле, я не кликав тебе, - нарешті жалібно заскиглив Ілій. - Ти, отроче, не мій глас чуєш...
- Тут більше нікого нема.
- Кажу тобі: не я тебе кликав...
- А хто ж?
І тоді нарешті я почув бажану відповідь:
- Ти, Самуїле, чуєш глас божий!.. Іди, хлопче, з богом до бога і слухай зречене слово його... А мене залиш, немічного... Благаю...
Та хіба не знав я, що підступний і мстивий старець хитрує, аби спокійно доспати ніч?
Бо хто і коли чув, щоб Сундук подав голос зі своєї схованки?
Але я покірливо відповів Ілії:
- Слухаюсь, отче, і за твоїм велінням йду на глас божий. Розверз господь вуста у недостойні вуха мої!
А ранком покликав Ілій синів своїх Офні та Фінесса, бо в них кулацюри по півпуда.
І усю паству покликав верховний жрець - баранів та овечечок божих, щоб привселюдно покарати мене за моє нічне зухвальство.
І коли Офні та Фінесс почали кропити оцтом гнучкі різки, покликав Ілій ще й мене:
- Самуїле, де ти?
Я смиренно вийшов з натовпу і озвався, як уночі:
- Отче, ось я.
Ілію аж пересмикнуло.
- Що робив ти уночі? - гнівно стуливши брови, почав допит владика.
Я відповів тихо, але не так тихо, щоб ніхто не почув.
- Бога слухав.
А коли від подиву роззявили роти барани та овечки, додав уже гучніше:
- Розверз господь вуста свої у недостойні вуха мої і говорив зі мною, найнижчим з рабів своїх.
- Що ж сказав тобі Сунд... - тьху! - Всевишній, хай славиться у віках ім'я його? - суворо запитав старець Ілій.
- Страшне слово його! - з удаваним жахом відповів я і похнюпився.
- Кажи, Самуїле! - мимоволі вихопилося у цього недотепи.
Слова цього лише і чекав я.
Хіба міг передбачити цей темний неук задум людини з тонким розумом?
Голос мій задзвенів, як тятива, що спрямувала несхибну стрілу у ворога:
- Слухай, Ілій! Слухайте, люди! Слухай, Ерес-Ісраель! Ось що сталося уночі!
А тоді розповів усе так, як записав і до Біблії в першій книзі царювань:
"І сталося в той час, коли Ілій лежав на своєму місці, - очі ж його почали сліпнути, і він не міг бачити, - і світильник божий ще не згас, і Самуїл лежав у храмі господньому, де ківот божий;
Закликав господь до Самуїла: (Самуїле, Самуїле!). І відповів він: ось я!
І прибіг до Ілії, і мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той сказав: я не кликав тебе; піди назад, лягай. І він пішов і ліг.
Але господь вдруге закликав Самуїла: (Самуїле, Самуїле!). Він звівся і прийшов до Ілії вдруге, і мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той відповів: я не кликав тебе, сину мій; піди назад, лягай.
Самуїл ще не знав тоді гласу божого, бо ще не відкривалося йому до того слово господнє.
І закликав господь Самуїла ще втретє. Він звівся, і прийшов до Ілії, і мовив: ось я! Ти кликав мене. Тоді зрозумів Ілій, що то бог кличе отрока.
І наказав Ілій Самуїлу: піди назад і лягай, і коли глас покличе тебе, ти озовися: "кажи, господи, бо чує раб твій". І пішов Самуїл, і ліг на місці своєму".
- Чи так все було, отче? - запитав я Ілію.
- А так, а так! - ствердно похитав він головою.
Моя божеська оповідь уже всю паству тримала в уважній напрузі.
І лише тоді, коли Ілій своїм пастирським словом скріпив мою оповідь, я нарешті завдав нищівного удару:
- Слухайте, люди! Слухай, Ілій! Сказав мені Всемилостивий: "Ось я зроблю діло в Ізраїлі, про яке, хто почує, у того дзвони загудуть в обох вухах. У той день я викінчу над Ілієм усе те, що я казав про дім його; я почну й покінчу з ним". Кінець дому Ілії!
Верховний владика пополотнів од люті.
А сини його Офні та Фінесс кинулися до мене, щоб півпудовими кулацюрами своїми зробити з плоті моєї криваве місиво або принаймні відбивну котлету. Вирок цей ясно можна було прочитати на неголених пиках їхніх.
Але було вже пізно: барани та овечки з баранятами заступили звідусіль мене, свого нового пастиря, щоб краще почути слово боже. А я словом божим добивав ієрархічних суперників моїх:
- І сказав цар небесний: "Я оголосив йому, що я скараю дім його навіки за ту провину, що він знав, як сини його безчинствують, і не вгамував ух". Засудив господь мерзотників!
Радісними зойками зустріла уся паства пророчі слова ці. Кричали прочани, пограбовані синами ілієвими, кричали зубожілі жебраки, обідрані неситими вовками цими, кричали гарненькі й молоденькі овечечки, збезчещені тими козлами в золотих ризах, і ревли, мов бики, ошукані барани їхні.
- Хай живе Всевишній і Самуїл, великий пророк його! - кричали усі вони.
Отак за якусь мить я здобув високе й недоторкане звання пророка на цьому світі і німб святого на тому. Земля стане мені пухом. Ріки для мене потечуть млеком та медом. Небеса відчинять мені сяючі врата раю.
- Де б мені знайти роботу отаку? - заздро совався в сидінні своєму Ілій.
А я дивився на темних людей цих, які навкарачки сунули до мене, щоб поцілувати брудні поли руб'я мого, просякнутого стійким букетом помиїв.
Які марновірні й нехитрі вони!
Їх нічого не варто обдурити!
В урочисті хвилини ці я пригадав біблійні подвиги найбільших брехунів, які поставали нині предтечами моїми.
Перед внутрішнім зором моїм з'явився блаженний Валаам, син Веора, і його уславлена побожністю ослиця, на якій він ухав із міста Пефор гостювати до царя моавитян Валака.
Спокійно їхав він, і раптом посеред міської брами ослиця почала впиратися і не захотіла йти далі. Мабуть, підвратна темрява лякала її. А голодного Валаама вже чекали за столом царя Валака з вишуканими стравами та напоями, і блаженний прочанин знав про це.
Жорстоко й нещадно відлупцював дрючком ослицю свою праведний Валаам. Але, як це відомо споконвіку, побої впертій ослячій породі не допомагають. І люди почали сміятися з кумедної халепи невдахи-мандрівника, і почала танути його слава провісника і заклинателя долі.
Але не розгубив Валаам розум свій. Поважно пояснив він вуличним гаволовам, що то янгол небесний заступив шлях ослиці його. І що благочестива ослиця його усе небесне шанує, а тим паче янголів - посланців божих.
