Це була така велика милість, якою мало хто міг похвалитися. Мати моя Анна з тихою радістю погодилася на всенощне моління устами її та устами доброчесного слуги божого.
А на ранок привів святенник дуже потомлену всенощною відправою Анну до чоловіка її Елкани і сказав йому:
- Зійшов дух святий на жінку твою і чрево її розпечатав. Але пам'ятай: якщо господь у милосерді своєму дасть вам хлопчика, ти, Елкано, не забудь привести дитя в храм божий на служіння в усі дні його. Бути рабом у храмі - честь, бо раб цей - божий.
І справдилося пророцтво його!
Через дев'ять місяців - ніч у ніч - народився хлопчик. І нарекли його Самуїлом.
Самуїл - це я.
Колишній велелюбний святенник - теперішній верховний жрець храму божого, преподобний старець Ілій.
Я - раб його у храмі.
Важка праця в мене, неприсмна й принизлива.
Мию я підлоги в келіях верховного жреця ілії та лихих синів його преподобних Офні та Фінесса, виношу помиу і стульчаки їхні та виконую різну чорну роботу. А у вільний час стовбичу аз недостойний на варті біля Ківоту Заповіту.
Це така собі непоказна скриня, але містка й важкенька, що стоїть в окремій коморі. З боків у неї - по дві ручки. Це для того, щоб зі скринею зручніше було тікати, якщо зненацька наскочать на Сілом вороги наші. Навколо неї прочани та місцеві богомольці лобами своїми вибили в гранітній плиті хоч і вузенький, але глибоченький рівчачок. Вночі я спочиваю в штучному кам'яному ложі цьому, бо плоть мою дуже висушила убога і пісна пайка моя.
У скрині (а це всі знають) мешкає нині сам Всевишній з усім сонмом безтілесних янголів своїх. Так запевняє верховний жрець Ілій, і всі вірять йому. А я не знаю, бо ніколи ще не зазирав під дашок Ківоту.
Навіть уявити собі моторошно й важко, яких жахливих поневірянь зазнав господь наш, якщо вірувати словам Ілії. Подумати тільки: Всевишній змушений був залишити престол свій на Сьомому небі та райський масток на Третьому і переселитися в злиденну скриню. Зрештою, воно й не дивно: як богом обраний народ Ерес-Ісраелю з усіх кордонів оточують богопротивні й нечестиві хананеї, аморреї, хеттеї, ферезеї, свеї, гергесеї, моавитяни, аммонитяни, мадіанитяни та філістимляни, так і Всевишнього нашого оточили боги нечестиві їхні Ваал, Астарта, Молох, Мелькарт, Ормузд, Мардук, Елом, Бел, Асур, Сін, Ану, Нергал, Адар, Мерідах, Біліт разом з потворними ідолами, охочими до розбою та кривди. Виходить, виперли вони Всемогутнього з теплого і ясного неба і силою своєю примусили його самозаточитись у холодній і темній скрині.
Я думаю про це, але мовчу, німий, аки риба, щоб за балачками не погрузнути в багно крамоли та єресі. Бо настромлять тоді плоть мою на довгу й гостру палю або очищатимуть душу мою від гріхів вогнем на привселюдному видовищі.
Верховний жрець храму божого Ілій та преподобні сини його Офні та Фінесс називають між собою Всевишнього просто - Сундук, а для мене не шукають у словниковому фонді своєму інших слів, крім "бовдур", "чмур", "ідіот", "кретин" або ж "йолоп". Навіть "дурня" для мене шкодують.
Я дивлюся на них і думаю.
Нудний і настирливий цей нині беззубий і хирлявий старець Ілій з його паршивою звичкою всім заздрити.
Побачить, як я потом вмиваюся, шкребучи підлогу келії його, втупиться в мене вицвілими, як сорочка моя, очима й сумно зітхає, наче я потом вмиваюся не на підлозі, а за трапезою:
- Де б мені знайти роботу отаку?
Або несу я помиї - і знову чую за спиною його набридливий голос, нудний і заздрісний, наче я не помиї несу, а щире золото:
- Де б мені знайти роботу отаку?
А коли я, наче невтомний каменяр, викрешую зубами іскри з твердого, як камінь, окрайця хліба і, затиснувши перстами носа, ковтаю отруйні шматки іржавих та смердючих оселедців, він і тут заздро шамкотить порожніми щелепами:
- Де б мені знайти роботу отаку?
О господи! і коли я побачу, як він тримає свічку на пупі своєму?
А сини його, преподобні Офні та Фінесс?
Таких лиходіїв, як вони с, не знайти не тільки в місті нашому Сіломі, а по всій землі Ізраїлевій, від Дана до Беер-Себи!
З вигляду вони - дикі. Пиками - вельми нахабні. Беззахисних прочан вони грабують навіть на паперті і не соромляться трусити кишені жебраків, забираючи у них доброхотні подаяння. І ніхто не може врятувати віруючих від буйних синів ілієвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих.
Сини Ілії, хоч і попи вони, знати не хочуть ніякого Сундука і чути не хочуть про святі обов'язки свої. Коли хто приносить смачну й поживну жертву Сундукові та його односундучанам, Офні та Фінесс закачують рукави риз своїх, непристойно оголяючи руді й волохаті, як у катів, руки, опускають довгі шпичаки і гострі виделки в казан, де вариться м'ясо, або в каструлю, або у сковороду, або в горщик і, що зачепить шпичак або настромить виделка, те й поїдають. І ніякого жаху перед киплячим їством не виявляють, а тільки неприборкану жадібність і природжену ненажерливість.
А мене, вбогого, Офні та Фінесс женуть від трапез своїх, бо з мене волосся сиплеться як зі старого матраца, хоч за віком я ще отрок. А волосся моє ламається й сиплеться тому, що татусь мій Елкана (та й чи батько він мені?) і мати моя Анна дали обітницю богові, що лезо ніколи не торкнеться чола мого і обличчя мого. І нині вигляд я маю потворний.
Вже всі звикли до того, що я скрізь сію волосся своє. І коли навіть не я, а хтось інший необережно загубить волос свій і його знайдуть у казані, або в каструлі, або в горщику, а то й в кориті для худоби, негайно шукають мене і бичами бичують нещадно.
Воістину деякі батьки нерозумними й поспішними посвятами дітей позбавляють чад своїх їхніх радощів і хліба насущного і прирікають на жалюгідне існування.
Я мовчки сідаю в темний куток Скинії, смиренно гризу суху скоринку і спостерігаю, як Офні та Фінесс безсоромно обжирають Сундука і весь безтілесний почт його. І Сундук теж мовчить, і сидить тихо, як миша, бо люті до харчів сини Ілії носять кулацюри по півпуда кожний.
І ще негідники ці завели суєтний звичай: насмокчуться вина або перегону від скажених корівок (щоб вони пекельної смоли насмокталися!), одягаються з варварською розкішшю у заморські шати і йдуть до жінок, що збираються у Скинії. І грайливо горнуться нікчемні пастирі ці до гарненьких і молоденьких овечок божих...
А батько мерзотників, верховний жрець Ілій, дивиться на безбожні неподобства розбещених гріховодників цих крізь персти свої і тільки заздрісне плямкає:
- Ех, мені б роботку отаку!
А на ранок Офні та Фінесс виходять перед вівтарем у золотому вбранні, поважні й неприступні, чадять кадилами перед суворими іконописними личками праведників і воскурюють фіміам самі собі.
І читають баранам, що чомусь звуться чоловіками, збезчещених і занепащених перед очима господа овечок, гарненьких і молоденьких, заповіді господні. А потім ревуть святих пісень, аж у вухах закладає. І нехитрі штуки ці так захоплюють паству, що замість узяти киї та поламати їх на гладких спинах нахаб, барани з овечками стоять з роззявленими пельками, наче і не в храмі вони, а в балагані ярмаркових лицедіїв.
Та, якщо подумати, хіба не так було споконвіку?
Хіба не про попів сказано: "Бреше, як піп у церкві"?
І ще: "Піп з богом говорить, а сам на чорта дивиться ".
А коли відправ нема, Офні та Фінесс цілими днями тиняються без діла і, щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потіхи мене:
- Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику!
Ніс мій - це хрест мій.
Всі знущаються з носа мого, навіть Офні та Фінесс, хоч у самих в них носи, як гаки. Але мій ніс - найдовший з усіх відомих носів, на півліктя довжиною, і гострий та кривий, як кинджал халдеїв.
Нахабно кличуть Офні та Фінесс мене, щоб поглумитися з мене:
- Візьми свій ніс, бовдуре, і поголися!
- Тільки ж обережно, кретине! Бо й без ножа заріжеш себе!
