— Касети, записані в Україні, він діставав виключно від Хосе. Інші постачальники давали йому іноземний товар.

— Вам від цього полегшало?

— Ні, — очі дона Мігеля спалахнули, і в поєднанні із запаленими повіками це виглядало моторошно. — Та я не можу воювати з усіма драконами відразу.

— Гаразд. Тоді ще одне запитання перед тим, як я прийму остаточне рішення. Ви не в курсі, це Брицин знайшов Хосе як постачальника, чи ваш онук виловив його?

— Ні те й ні інше. Вони зіткнулися в якомусь кублі — так принаймні пояснив Іван. Зустріч двох самотностей… Брицин сказав, що якийсь товстий пан, чийого лиця він не розгледів, купував касети у них обох.

— Товстий пан — прикмета унікальна. Що ж… я, мабуть, божевільний — утім, я завжди був таким. Я згоден. Не впевнений, що у нас вийде щось путнє, однак не бачу іншого виходу.

Денис підвівся, чоловіки потисли один одному руки.

— Я чекаю вас у перший понеділок нового року в цьому кабінеті, — сказав старий. — І хай вам Бог помагає.

— Я б не відмовився, але Він не хоче.

Усю зиму Дана крадькома, ревно зневажаючи себе, купувала той клятий журнал, що його редагував Любко, потай від Дениса. Щотижневий часопис називався «Rabbit», і на першій сторінці була рубрика «Колонка головного редактора», з крихітною, зате кольоровою світлиною Любомира. Він був на ній завжди різним — сердитим, усміхненим, замріяним, сумним, і писав у тій колонці гарні речі про кохання, ніжність та все те, що так не пасувало ані до назви «Кролик», ані до змісту журналу. По суті, та рубрика була єдиною, котру Дана могла читати без відчуття нудоти — крім хіба що вихідних даних. Так настала весна, і якраз напередодні Восьмого березня Дана раптом побачила в тих самих даних під словами «головний редактор» інше прізвище. Вона кинулася до Дена, який увесь цей час ретельно вдавав, що нічого не знає, і навіть не уявляє, що так ретельно ховає від нього Неждана, і час від часу знаходить малий Мирось.

Усівшись поруч із ним на диван, Дана тріумфально струснула в повітрі журналом.

— Він більше там не працює!

— Я це помітив, — незворушно мовив Денис. — У журналі враз побільшало цицьок і критично зменшилася кількість інформації, не кажучи вже про якість. Це могло означати тільки одне: твій Шеремет як редактор виявився для «Кролика» надто інтелігентним. Надто людським, я б сказав.

— А ти часом не в курсі, що він тепер робить? — вкрадливо спитала Дана.

— Я постійно в курсі його справ, а не часом. Я стежу за цим хлопцем, бо моя доня закохана в нього до безтями, — Ден подивився їй прямо у вічі. — Нещодавно відновився випуск «Вісника поезії» — він там художній редактор. А ще твій любчик на паях із друзями заснував газету «Книголюб» і журнал «Книжковий світ». І одружився.

— Не любчик, а Любко, — машинально виправила Дана і скинулася. — Що?!

— Ти чула. Твій солодкоголосий соловей звив собі гніздечко. Ось, — витягаючи з нижньої полиці журнального столика, на якій постійно вивищувалася купа різноманітної преси, світський щомісячник «Столиця» із кольоровою світлиною на обкладинці, мовив Денис.

Власні руки, якими Неждана вчепилася в журнал, здалися їй мертвими. На фото Любомир усміхався на весь рот, обнімаючи за тоненьку, як ніжка фужера, талію гарненьку голубооку брюнетку. Ту саму, з творчого вечора. Яскраві підфарбовані губи нареченої застигли у солодкій усмішці, а високу вигадливу зачіску прикрашали розсипані в мальовничому безладі кришталеві намистини. Витончену, як на камеї, голівку дівчини огортав прозорий, недбало накинутий серпанок. Помітно було, що новоспечена пані Шеремет дуже щаслива.

Було також очевидно, що їй не доводиться зранку годинами вкладати дике руде волосся і намагатися надати безбарвним щокам хоч якогось живого кольору, а безсоромним зеленим очам — більш-менш пристойного виразу.

Коротше кажучи, пані Шеремет виглядала, як сама досконалість. І від того Дані стало зовсім кепсько. Вона подивилася на число — лютий дев’яносто сьомого року.

— Ти знав про це вже цілий місяць? — прошепотіла вона.

— Точно. Хочеш запитати, чому я не сказав тобі?

— Я нічого не хочу. З твого дозволу, — мовила вона, піднімаючись, і журнал, зісковзнувши з її колін, доволі гучно ляпнувся на підлогу, — я піду до себе. Щось мені недобре.

— Ну ось, і п’яти років не минуло, як я почув од тебе бажане «з твого дозволу», — Ден говорив глузливо, та в блакитних очах не було іронії — тільки тривога. — Шкода лише, що за таких обставин.

— Ми не можемо мати все й одразу, — голосом мертвим, як і її руки, відказала Дана. — Ти сам учив мене цьому. Вибач, Дене, мені справді треба побути на самоті.

— І що ти збираєшся робити? — гукнув Денис їй навздогін. Неждана озирнулася, вже стоячи на верхньому майданчику сходів, біля дверей своєї кімнати.

— Домагатимуся в судовому порядку, щоб ти одружився на мені, як чесний чоловік, — сказала вона, намагаючись пожартувати, та сльози на щоках і спазми, що перехопили горло, зіпсували первісний задум. — А що мені ще лишається?

— Чорт забирай, — пробурмотів Ден, коли Дана зникла у спальні, — яка ідея!

На те, щоб умовити Дану, минув ще місяць, причому вмовляли її всі, кожен із різних причин. Мирось, Денис, Сава і Тамара ходили за нею слід у слід, описуючи принади шлюбного життя, хто як їх собі уявляв.

— Він хоче дати тобі своє ім’я, — басила Тома, поправляючи вибілені перекисом водню кучері, й значуще глипала в бік Сави. Той шумно сопів і відвертався. — Ти б мала бути вдячна йому за це.

— Та я і вдячна, але не впевнена, що «Денис» пасуватиме мені більше, ніж «Дана».

— Не сподівайся відкараскатися від мене дурними жартами.

— Тамара має рацію, — чи не вперше погодився з економкою Сава. — Кінець кінцем, фактично ви подружжя.

— Саме так, кінець кінцем. Я тут до чого?

Сава зареготав — він, на відміну від Томи, добре зрозумів натяк.

— Ви просто хочете, щоб я полегшила вам життя. Вам усім. Тамарі стане добре, бо на моєму пальці блищатиме обручка, тобі… ну, ти сам знаєш, Страдій, що про це говорити, а Ден… от навіщо це йому, я не розумію.

— Він хоче забезпечити твоє майбутнє. Що тут складного?

— О, а я й не знала, що він кудись зібрався!

— Неждано, годі клеїти дурепу.

Ден був відвертішим і прагматичнішим.

— Ти загралася у свою любов, Дано. Тобі невдовзі двадцять, ти красуня, яких мало, а що є в твоєму житті, окрім навчання, «Світла надії» та безглуздих мрій? Ти створила собі образ, а той Любко ні сном, ні духом про це не відає. Та й ти його зовсім не знаєш.

— Я знаю про нього все, навіть розмір штанів, благослови Боже нашу бульварну пресу!

— Я сказав «його», а не «про нього». Відчуй різницю.

— Я відчуваю. Але його вірші… Денисе, невже ти не розумієш, що в них — його душа?

Ден чортихнувся.

— Порятуй мене, Боже, від романтичних програмістів!

Мирко, не обтяжений подібними роздумами, вже знав, що наречені ходять у красивих білих сукнях, і з усіх дитячих сил боровся за те, аби побачити маму Дану, за його ж словами, «схожою на пломбір».

Неждана чемно вислуховувала всіх і кивала, а надвечір, зачиняючись у своїй кімнаті, знову й знову дивилася на фото Любка. Вона вже звикла до брюнетки поруч, і ефекту — ніби від удару ножем у груди, як у першу мить, коли вона розглядала цю світлину й задихалася, охоплена болем та тугою, не було. Вона мала виразне відчуття, що втратить Любомира, якщо скаже Денису «так», і це було щонайменше смішно. Хіба вона володіла Шереметом хоч одну-єдину мить? На базарі його купила? Що за дивні думки! І Ден правду каже, як завжди: час, давно вже час усвідомити, що не буде вона з Любомиром, ніколи. Не знайшла його тоді, коли він ще був холостяком, то тепер тим більше не наважиться. І не підкрадеться до неї жоден янгол, тримаючи спакованого, мов подарунок, Любка у небесній руці — на тобі, мовляв, Неждано Тиктор, приз за твою вірну й божевільну любов. Нічого такого не станеться. То що ж тепер, померти? Їй ще треба Мирося піднімати, самій довчитися теж було б непогано…