Дон Мігель піднявся і вийшов. Замість нього в кімнату зайшли охоронці — двоє хлопців, квадратних і похмурих, як знаменитий шедевр Малевича. Хосе досить було лише одного погляду на них, щоб зрозуміти — із цими не домовишся. Вони пам’ятають, хто саме платить їм гроші. Крім того, не виключено… ні, точно — дід їм усе розповів. Інакше чому в них такі очі, повні ненависті і презирства?! Клятий дон Залізні Яйця, звідки, ну звідки він дізнався? Невже та касета, одна-єдина, де Хосе під кокою розважався з маленькою блондинкою, якось потрапила до рук старого? Але ж він був у масці, у чорній масці…

Вже не крапля поту, а цівка, густа й гаряча, раптом потекла по його нозі.

— Я підвів вас, — вигляд у дона Мар’яно був просто страшний. Шкіра нагадувала міхи баяна, а з-під червонястих запалених повік без упину крапали сльози. — Не виправдав вашу довіру.

— Так, — Денис ніколи не заперечував очевидних фактів.

— Мені дуже прикро.

— Я на це сподіваюся, хоча не знаю, чим це мені зарадить. Ми знову зайшли в глухий кут.

Ден хотів додати ще щось уїдливе, та замовк, відчувши вже знайому слабкість. На чолі виступив липкий піт. Що за чорт? Він ніколи не був хворобливим, ні на що не скаржився, хіба тоді, в Парижі, вісімдесят п’ятого року, але то була аварія, а не болячка. І оклигав він дуже швидко. А нині вже третій тиждень почувається кволим, як зів’яла квітка. Мабуть, Дана має рацію. Треба все-таки зайти до лікаря. Бо ще впаде раніше, ніж вони вирахують замовника, і що тоді? Сама Дана не впорається, а Сава… він не в курсі справи. Хіба так, у загальних рисах.

«Не діли ні з ким свою вендету».

До появи Дани в його житті він свято дотримувався цього правила.

— Не уявляю собі, що ви там із ним робили?

— Найсмішніше, що нічого. Ми не встигли. Він просто помер із переляку. Інфаркт.

— Як та молоденька вихователька, — пробурмотів Денис. — Око за око.

— Прошу?

— Ні, то я так, до себе. А Брицин?

— О, Брицин виявився міцнішим. Але він не знає нічого суттєвого. Диспетчер. Приймав замовлення, передавав онукові, й не тільки йому, бо коли мова йшла про щось інше… про… — старий затнувся, говорити про такі речі йому було важко, і Ден це розумів.

— Я бачу схему, — заспокоїв він дона Мігеля. — Немає потреби в подробицях.

— Мабуть. Так от, Брицин забирав уже виготовлений товар, переглядав його — щоб рекламацій не було…

— Ви це серйозно?

— Бізнес. І лише тоді віддавав клієнтам. Вони були різні, список постійних перед вами.

Ден уже вкотре глянув на папірець — прізвища там були і гучні, і нікому не відомі.

— Але його тут немає.

— Того вилупка? Ні. Ваша правда — в тому випадку все йшло через Хосе. Брицин знав про це лише тому, що мій… онук деколи повертав йому… як це називається? Піратські копії. Як я міг так помилитися в людині? Хосе — рідна кров, а це замилює око, але ж Іван Іванович… шмат смердючого лайна! Він здав кількох водіїв, одного хірурга, але то добре оплачуваний дріб’язок — і все. Від них ми не добилися нічого суттєвого. А жінка Брицина була в курсі справи. І тепер Верховна Рада їй хіба насниться!

— Ото б Дана здивувалася, — вголос подумав Денис. — До слова, де вона?

— Тестує з Марком нову навчальну програму для дітей з дебільністю. Це найлегший ступінь відхилення, і може бути…

— Ви хочете, щоб вони працювали на комп’ютері?

— Самостійно — ні, але під наглядом дорослих — так, дуже хотів би. Зачохляти монітор, як ніжки роялю у вікторіанській Англії, я не збираюся.

— А хто той Марк?

— Марко. Ви його бачили. Чорнявий такий, кудлатий і величезний, як ведмідь грізлі. Чудовий дефектолог. Спеціаліст вищої проби. Каже, що впізнав Дану. Вони бачилися під час вашої революції на граніті… тобто не вашої, але…

— Усе гаразд. Я вже звик вважати себе українцем.

Сеньйор Мар’яно глянув на Дена з повагою.

— Ви молодець. А я відвик, напевно… Так ось, вони зустрілися на студентському голодуванні — Дана пропонувала Маркові пиріжки.

— Впізнаю її.

— Діти… — дон Мігель відвернувся і став дивитися у вікно. — Божа кара чи милість Божа? Моя Рита, вона… я так і не зміг показати їй ту касету. Це вбило б її. Справді убило б. Вона, на відміну від свого сина, істинна католичка.

— І тепер знає про все, що сталося виключно з ваших слів?

Старий кивнув, не повертаючись. Голос його звучав глухо.

— І не вірить мені. Кричить, що я довів її дитя до серцевого нападу. Дитя! Мені було двадцять, коли я опинився в Аргентині. І всього п’ятнадцять, коли вперше взяв до рук зброю. Ваша Дана… скільки їй?

— Дев’ятнадцять.

— Має хлопця?

— Прошу?

— Не грайте зі мною. Хоч би що вас пов’язувало, але ви їй не чоловік. І не коханець.

— Ні, не має. У неї є любов на всі часи і вона молиться на неї… на нього, як на ікону.

— Погано, — пейзаж за вікном усе-таки приваблював сеньйора Мар’яно більше, ніж очі співрозмовника. — Така юна… кров мусить кипіти. Вона й життя відсунула на потім?

— Боюся, що так.

— Дивно… які різні діти. Який різний світ. Мій Хосе… він не був хорошим хлопчиком. Ніколи. Ви казали про мої зв’язки з наркомафією — ось він, мій єдиний зв’язок. Алкоголь, а потім кокаїн, дрібні крадіжки… Рита вийшла заміж у шістнадцять років, а він її перший син. Я терпів довго. Потім Хосе вирішив, що може вкрасти у колумбійців товару на сто тисяч баксів. Сума для них не те, щоб велика, але — справа принципу. Я заплатив їм. Грошима. По суті, я заплатив за «дур» лише для того, щоби вони дали спокій моєму хлопчику. Я не сказав йому про це. Думав утримати на короткому повідку. Так радів, коли він влаштувався в той ліцей. Він був здібним, насправді… І любив вашу Дану, ви знали? По-своєму, але любив.

— Ні, — Ден здригнувся і подумав, зовсім як в анекдоті, що сучий син Хосе помер від хорошої хвороби. — А ви звідкіля дізналися?

— Від нього. Він називав її ім’я, показував випускний альбом, де вона на першій сторінці. Найкраща серед ліцеїстів.

— Найкраща серед усіх.

— Я радий, що вона погодилася працювати в мене.

— А я — не дуже. Краще б зосередилася на навчанні.

— Облиште. Ви так над нею труситеся… Це нормальна світова практика, коли студенти вчаться і працюють. Будь-кому потрібні власні гроші, аби почуватися незалежним. Сам собі господар — таке чарівне відчуття. Пане Жакявічюс…

— Ми ж домовилися!

— Так. Денисе, а ви не хочете попрацювати в моєму фонді?

Ден так розгубився, що аж зойкнув.

— Ким?!

— Ланкою, що випала з ланцюжка зі смертю Хосе-Антоніо. Мені цікаво, як на нього вийшли, чому саме на нього, і — найголовніше — хто той замовник. Повірте, не менше, ніж вам. Я далекий від думки, що Хосе був чистим і наївним, а його втягнули в цей бруд на аркані, але він теж — моя дитина. Він виріс у мене на руках. Ви розумієте, про що я?

— Так. А звідкіля ви дізналися?

Дон Мігель нарешті повернувся до візаві й навіть спромігся відтворити щось здалеку схоже на усмішку на блідих, порепаних устах.

— Фонд у Латвії діє й досі.

— Я поки що не збираюся повертатися додому.

— Хіба я вам це пропоную? Ось він, Київ, — старий сеньйор ще раз зиркнув у вікно, — увесь у снігу, прекрасний у своїй байдужості. Ну, то як? Я вигадаю вам якусь номінальну посаду — почесного президента, виконавчого директора, весільного генерала… Це не зашкодить вашому бізнесові, навпаки — всі будуть говорити, який ви благородний. А ви… ми з вами будемо чекати.

— Ви хоч уявляєте собі, наскільки може затягнутися це чекання?

— На жаль. Я, либонь, уже й не доживу.

— А Брицин?

— Іван Іванович робитиме все, що я скажу, а найперше — водитиме до вас усіх нових клієнтів, якщо вони з’являться.

— Не піде, — Денис заперечливо похитав головою. — Якщо він братиме замовлення лише у новачків, ігноруючи давніх клієнтів, зчиниться ґвалт, і неминуче виникнуть підозри. Якщо ж він буде продовжувати свою діяльність, мов нічого й не сталося, це означатиме, що ми — просто його свіжий «дах».