Дана нізащо не змогла б визначити, скільки часу просиділа на табуреті, охопивши голову руками і киваючи в такт пульсуючим у мозку думкам: «Мирось… тітка… треба тікати… що тепер робити… що?» — годину чи п’ять хвилин. Василь увійшов, ступаючи голосно, по-хазяйськи, тістом гепнувся на обтягнуте дерматином сидіння біля столу — частину так званої «кухні», себто кухонних меблів, свого часу — останнього писку меблевої моди. Тепер це була лише жалюгідна дошка з протертою на краях обшивкою.

— Ти ще тут? — тупо пожартував він і знову заіржав, мов кінь, аж сяючи від повноти життя. Очевидно, нянька Аглая добре знає й те, як обходитися з великими хлопчиками, кисло подумала Дана. — Ну що ж, тоді слухай — тільки уважно, бо я двічі не повторюю. Тепер я, мала, буду тут жити. З тобою. Ні, не треба так смикатися — мене соски в ліжку не цікавлять. Там погладиш, прибереш, їсти зготуєш — та й по тому. Хіба пізніше, коли виростеш… А різні неправильні думки краще викинь… бажання там усякі — в міліцію типу сходити чи втекти від мене. Ні, ти можеш — усе можеш робити, що закортить. У нас же вільна країна тепер, ти в курсі? — дядя Вася знову зареготав. — Але той пуголовок, що в кімнаті квакає — він такий, знаєш, беззахисний. На вулиці здохне з тобою разом, а до інтернату підеш — його здадуть у дім маляти. Хоча… скільки тобі стукнуло?

— П’ятнадцять повних, — крізь зуби мовила Неждана.

— Ага, ясно. Ще рік у школі вчитися?

Дана кивнула, тактовно змовчавши, що вже отримала атестат про середню освіту, бо таки мала вчитися в ліцеї ще рік — аби потрапити відразу на другий курс політехнічного інституту.

— Отже — інтернат, — підсумував Василь. — Ну, а звернешся до ментів — так я вишкребка твого за ногу візьму, на п’ятий поверх піднімуся, не полінуюся, і скину головою вниз. Хай політає. Ще й так зроблю, що всі скажуть, що це твоя робота. Усі на тебе подумають.

— Він не мій. Він…

— Знаю, знаю — тітки твоєї. Гарна шльондра була, ото, мабуть, кров кипіла, шкода — не скуштував. Я до неї в лікарню навідався був… стежив за вами, еге ж. Квіти їй приніс, розбудив, щоби вручити — так у морду кинула. Гвалт здійняла, мусив тікати. Горда, — дядя Вася гмикнув, ніби дивуючись, звідки у бабів гордість. — Та тільки байдуже мені, дівко, чий він син. Любиш ти малого, я ж бачу, — водянисті вирла Василя раптом набули осмисленого виразу. — Ось у чому біда. Не знаю я, звідки воно у вас, у бабів, береться — не ти його виносила, не ти народила — а туди ж, очі, як у вовчиці, коли на руках тримаєш. Так що гляди, я тебе попередив. І не здумай взяти його та до ментури бігти. Вас там все одно розділять, коли почують, що тітка твоя померла, а ти — неповнолітня і роботи не маєш, а доки доведуть, що я твою мамку замочив, — дядя Вася підняв правицю, і його тверді, як клешня, пальці вчепилися Дані в шию, — я ще й тебе встигну. Де одна, там і дві — однаково «вишка». Ну, все вкурила?

Дана поспішно закивала. Василь відняв руку.

— Ну, гляди-мені… не лишай сина сиротою — я його годувати не буду. А тепер марш у коридор, там Аглая щось від тебе хоче.

— Як, вона ще тут?

— Буде тут, доки я не скажу «вимітайся». Тепер я в цій хаті господар.

Неждані так палко хотілося прокинутися, що вона чітко усвідомила — це не сон. Мовчки вийшла в коридор і з викликом глянула на няньку.

— Чого витріщилася? — та, вже одягнута і навіть дещо схожа на людину, вимогливо постукувала по підлозі чаплиною ніжкою. — Плату давай. Решту.

Від такого нахабства Дану аж заціпило.

— Яку решту? — закричала вона, коли оговталася. — Ти, тварюко, в мій дім бандита впустила! Бордель тут влаштувала! Вбити тебе мало — ось твоя решта!

— Ну-ну, спокійно. Навіщо ж так нервувати? — дядя Вася виник у Дани за спиною і злегка штовхнув її під зад — якщо вона не помилилася, коліном. — А ти, серце, не бійся… Вона заплатить, правда, дівчинко? Неси бабки, якщо обіцяла. Ну?

Неждана стояла, не рухаючись. Вона отупіла від горя, від усього, що їй довелося пережити, але не настільки, щоби дати зрозуміти цьому чудовиську, що в неї є живі гроші.

— Ні, ти, мабуть, оглухла. От же ж горе… та пусте, зараз полікуємо, — і Василь заліпив Дані такого потиличника, що вона впала під няньчині патики в кросівках, тицьнувшись носом у килимову доріжку.

— Ну, де лаве?

— Немає, — глухо сказала Неждана у ворс. — У мене тітка померла. Я мусила заплатити за розтин, — тут вона трохи збрехала, бо в лікарні за це грошей не брали, — і за труну. Більше нічого не лишилося.

— А якого ж дідька ти мене наймала?

Дана намацала окуляри, які вчасно злетіли, начепила їх на носа і підвелася — щоправда, для цього їй довелося стати спочатку навколішки.

— Я не знала, що вона помре, — Боже правий, вона ще мусить виправдовуватися перед ними! — Просто… я не знала.

— Добре, — мовив Василь по хвилі роздумів, — іди в кімнату. І щоб як миша там сиділа, ясно? Перший тиждень на вулицю будеш виходити тільки під моїм наглядом.

— Що то значить: «добре»? Де моя платня?

— Але ж післязавтра похорон!

Ці дві репліки прозвучали в унісон. Дядя Вася гмикнув.

— Ти, — звернувся він до Аглаї, — вважай, що я з тобою розплатився. Хто тобі ще вставить? Задоволення — нуль, сухо, як у соломині. Так що мотай звідси, я спати хочу!

Нянька роззявила рота, прагнучи щось сказати, але, вочевидь, впіймала позирк Василя і змовкла. Той гигикнув.

— Молодець. Деколи й у бабів просвіти бувають. А ти, руда, не переймайся. Дядя Вася про все подбає. Хата у вас бідна, та я знайду, що продати. Закопаємо тітку твою, у морзі не лишиться. А ти за це на похороні не забудь сказати всім, що я твій вітчим… ні, краще — опікун. Інакше вишкварку цьому плохó буде!

Він так і сказав: «плохó», ще й з наголосом на останньому складі, й Дані раптом стало смішно. Треба стриматись, це нервове, заспокоювала вона себе, однак щось не діяло — вочевидь, самонавіювач зламався. Її розбирав сміх, та що там сміх — дикий регіт, він лоскотав її нутро, розпирав її зсередини, душив за горло… Хо! Хо-хо! Йо-хо-хо і пляшчина рому! І вона не витримала — розреготалася до сліз, що градом покотилися з яскравих зелених очей. Аглая перехрестилася — і рука ж не всохла! — поспішно вискочила з квартири. Дана розвернулася до Василя — той дивився на неї з інтересом.

— А ви що, — ридаючи від сміху, спитала вона, — зі мною на похорон підете?

— А треба? Та, певно, ні. Я, руда, похорони ненавиджу з дитинства. Так на них сумую — немає сил! Увесь сльозами вмиваюся. Та й трупів сильно боюся, аж до гикавки. Так що ти підеш. І на цвинтар поїдеш. А я вдома побуду, з Миросем твоїм. Нічого немовля на гробки тягати, там йому не місце.

Тітку Олену поховали поруч із матір’ю та сестрою. Тепер уже три жінки з родини Тикторів знайшли останній притулок на старому і по-своєму дуже гарному Позняківському цвинтарі. Там шуміли вікові дерева, наспівуючи свою вкрадливу колискову тим, хто й так спав вічним сном, а біля могил росли кущі бузку та черемшини. Там було дуже спокійно, і думалося чомусь зовсім не про смерть, а про чари цього світу.

Дана знала, що тітці там подобалося. Олена часто навідувала батьків, а потім — сестру, аж доки не приєдналася до них назавжди. Прекрасна — до краси.

Те кладовище нагадувало Дані уламок райського саду — колись Олена напівлегально дістала дитячу Біблію в картинках і підсунула її небозі. Та дочитала якраз до гріхопадіння Адама, погортала ілюстрації, переконалася, що формул ніде немає, і відклала книгу зі словами: «Не люблю казок». Але щось усе-таки залишилося в ній, щось малече, віра в диво, якій вона опиралася з усіх сил. І тепер життя наздогнало ту віру, збило з ніг, розпластало по землі і стрибало по ній чавунними стопами, дико регочучи. Рай на цвинтарі, пекло вдома — що за потворна іронія долі!

Дана сама обирала тітці домовину і, чекаючи у конторі ритуальних послуг на свою чергу, наслухалася такого, що їй сильно захотілося лягти десь поруч із Оленою. Києвом уперто блукали чутки про те, що небіжчиків закопують у землю без трун, обгортаючи поліетиленовою плівкою, і хоча не було документально зафіксовано жодного такого випадку, плітки не вщухали. Що ж ви хочете, бідність, грошей немає — закочували очі екзальтовані жіночки в чорних вдовиних сукнях. Ось до чого нас довела ця самостійність, скорботно усміхаючись, підхоплювали чоловіки і охоче розповідали ще страшніші речі: як люди самі риють для близьких ями, бо нічим заплатити гробарям, як задля того, щоб поховати дорогих покійників, розривають старі могили і там залишають тіла, ще якісь страхіття в такому ж дусі… Дані дуже хотілося затулити вуха, бо всі ці розмови зливалися для неї в одну божевільню какофонію, здавалися їй виттям, аж ніяк не скорботним, але вона трималася з останніх сил. Їй стало зле лише тоді, коли вона увійшла до зали, де виставляли домовини. Побачивши це розмаїття кольорів, матеріалів та цін — від копійчаних, обтягнутих чорним крепом, збитих із якихось невідомого походження дощок, до дубових, ціною в півквартири, усвідомила, що це — кінець. Тітки більше немає. Зовсім. І байдуже, у яку труну її покладуть — це аж ніяк не мірило любові. Олена пішла назавжди. А домовину довелося брати найдешевшу.