Після похорону Дана жила, як уві сні. Вона й уявити собі не могла, що туга може бути такою всепроникною та всеохоплюючою. Чомусь вона була переконана — і це переконання слугувало її єдиним, паперовим щитом, — що їй просто ніколи буде тужити. Малий Любомир, до якого вона так прив’язалася, що, не вагаючись, і серце вирвала б, аби лиш йому було добре, займатиме увесь її час. Та з’ясувалося — і це було ще одне упирське ікло у вищирі життя, — що туга зовсім не потребує часу. Вона просто оселяється в серці, в’їдається у нього, в душу, в думки, як іржа, і залишається з тобою назавжди. То тільки ті, кого ти любиш, відходять. Дані так бракувало тітки, що, якби не Мирко, вона вже наклала б на себе руки. Якби не Мирко… і не його дорослий тезка, чиї щотижневі радіопередачі залишалися чи не єдиним подувом свіжості у суцільній задусі Даниного життя. Вона чекала неділі зі спраглістю душі, приреченої на вічний біль, а коли та нарешті наставала, Дана вмощувалася на кухонному табуреті задовго до сьомої вечора, заварювала собі велику чашку м’ятного чаю і завмирала, немов павучок, що ловить у свої тенета такі капризні й жадані слова: «У Києві дев’ятнадцята година. На хвилях „Променя“ звучить авторська програма „У світі рим“, а в студії для вас працює Любомир Шеремет». І ще якийсь звукорежисер — на них Неждана ніколи не зважала. Головною подією дня був Його голос. Тепер уже він, цей голос, плів тенета, а вона боялася навіть борсатися в них, щоби не порвати ті сріблясті ниті, ті струни, що дзвеніли й переливалися, наповнюючи собою ефір. Той голос пестив її, торкався її чола кришталевою короною, цілував її щоки сонячним світлом, огортав плечі білим горностаєвим хутром і припадав до її долонь королівським оксамитом. Уся вона, все її тіло, пронизане цим дивом, неначе стрілами, чогось прагнуло, вимагало, повнилося бажаннями, природу яких Дана навіть не намагалася зрозуміти, а підказати було нікому. Вона майже не слухала, про яких поетів говорить Любомир, чиї вірші він цитує — це не мало жодного значення, її цікавив тільки він, тільки його поезії. Вона лише ліниво відзначала, що інколи оті вірші, які він читає, зовсім не мали рими — він називав їх дивним словом «верлібри», ще казав щось про білі вірші. Але одна передача таки запам’яталася Дані. Він говорив про поетесу Сапфо, що жила на острові Лесбос посеред Егейського моря, і на щось таке натякав — його натяків Неждана, правду кажучи, так і не зрозуміла, але поезії тієї, кого називали «Десятою музою», чимось запали їй у душу.

Досягнути вершечка — вершини, стати гідною парою чоловіку, який уявлення не має про її існування, перетворилося на мету для Дани. Це бажання було настільки гострим, що його грані різали й без того зранену душу. Дана кепкувала сама з себе — це не допомагало; вона й далі назбирувала відомості про Любомира. У частині пліток, чуток і фотографій досьє швидко поповнювалося, а в частині віршів за півроку не з’явилося жодної новини. З чим це було пов’язано, Дана не знала, однак вважала, що поет має право на відпочинок. Якби хто-небудь їй сказав, що для більшості піїтів відпочивати від поезії все одно, що від життя, вона, напевно, дуже здивувалася б. Та сказати їй це не було кому, і вона по пам’яті — а пам’ять Дана мала майже абсолютну — записала ще один вірш поетеси Сапфо — прямо на обкладинці теки з досьє:

Хто така Кіприда, Дана не уявляла — з давньогрецької міфології вона затямила лише про ахіллесову п’яту, і то завдяки поезії Любомира про Ахілла та сутінкові води Стікса. За що ця невідома мучила поетесу, і як це співвідносилося з її задекларованою ніжністю, Дана теж не знала, однак то було для неї несуттєвим. Ці шість рядків, коротких, як любовне зітхання, вхопили головне — те відчуття неспокою, збентеження, яке дедалі сильніше охоплювало дівчину, коли вона чула Любка, ніжилася в оксамитовій піні його голосу. Коли вона жила ним і розчинялася у ньому, дещо зміненому, але незмінно дорогому.

Ті загадкові зміни Дана помітила відразу, просто не могла витлумачити їх, дібрати їм правильну назву. Ні, у кришталі цього голосу не з’явилося жодної тріщинки, жодної щербинки, знайомі оксамитові нотки так само перетворювалися на рукавички й ніжно гладили Неждану по щоці, проте у ньому відчувалася нова глибина. Невимірна глибина, а в ній — прихований біль, цілі пласти туги, такої, від якої завмирало серце, схожої на її тугу, як рідна сестра. Спочатку Дана вирішила, що їй це тільки примарилося, бо першу передачу, де зауважила зміни, вона слухала наступного дня після похорону тітки Олени. Але потім була ще одна передача, а за нею ще одна, і ще, і Дана зрозуміла — їй не здалося. Все так і було. Її принц також носить ніж у серці. Вона прикладала максимум зусиль, проте так і не змогла дізнатися, у чому ж справа.

Колись, думаючи про пекло, Дана з великою самовпевненістю вважала, що такого місця немає ані в бутті земнім, ані в царстві небеснім. Особисто для неї пеклом здавалася неспроможність зануритись у солодкий світ математики, коли заманеться. І лише тепер вона зрозуміла, як жорстоко помилялася. Пекло — це не вигадка церковників і не брак можливості займатися улюбленою справою. Неволя — гірше геєни вогняної. А пекло скрізь, де дядя Вася.

Неждана з усіх сил намагалася якомога менше плутатись у нього під ногами, і, слід віддати йому належне, з того ранку він її майже не бив, якщо не рахувати кількох потиличників. Не було потреби. Ледь забачивши його, Дана сама починала п’ятий кут шукати. Вона робила все, що він наказував. Стала наймичкою у власному домі. Працювала стільки, що будь-яка Попелюшка порівняно з нею видалася б сибариткою. І старанно вдавала, що не розуміє, чому щоразу при погляді на неї у Василя масніють очі. Десь півроку він тримався, як і обіцяв. Обмежувався лише двозначними зауваженнями на кшталт: «Ростеш!» або «Ти у мене справжня наречена!» — від яких її то кидало в піт, то холодом обсипало. З горя вона навіть прочитала той роман, що лишився від тітки — «Наречену пірата». У ньому стверджувалося, що це перші ознаки пристрасті, і за це Дана спалила його в кухонній мийці.

Дядя Вася не витримав у жовтні — либонь, сталося сезонне загострення, і одного вечора під час прасування, коли Дана, схилившись над кухонним столом, старанно розгладжувала стрілки на бавовняній сорочці, став за її спиною, так, що вона і на сантиметр не змогла б відсунутись ані вперед, ані назад, і, охопивши руками її груди, зареготав:

— Ти диви, цицьки нарешті пробилися! Чому ліфчика не носиш?

Дана завмерла, міцніше стиснувши праску у вологій долоні. Дівчина розпашілася — чи то від пари, чи від брутального дотику, і вже думала, куди краще бити, щоб напевне, але Василь відійшов, зронивши недбало, як завжди робив, звертаючись до неї:

— Щоб за десять хвилин вечеря була готова.

Похапцем згортаючи білизну, Неждана розплакалась, а роблячи бутерброди, добряче врізала собі пальця. Вона була зовсім юною, недосвідченою, але дурною ніколи не була. Вечірній демарш дяді Васі міг означати тільки одне — початок активних бойових дій. І Дана не мала жодного уявлення, що їй робити, їй і на гадку не спадало поділитися з кимось своєю ганьбою. Вона пам’ятала перекривлену люттю морду Василя. «Я викину його з п’ятого поверху вниз головою». Дана знала, що він так і зробить.

Вночі, коли Василь відбув на свою тяжку й виснажливу роботу нічного сторожа гаражного кооперативу — доба через три, сто карбованців зарплати — Дана почала шукати у шафі бюстгальтер — тітчин, бо з того, що подарувала їй колись Олена, вона давно виросла, а просити гроші у дяді Васі не те, що не наважувалася — і думати про це не хотіла. Серед її приданого, як, кепкуючи над собою, Дана називала свої лахи, було двоє трусів, дві майки, одні теплі колготи, що складалися із зашитих нею дірок, один дитячий светр — він доходив їй до пупа, а рукави дотягувались ледве до ліктів, і ще один, який носила тітка Олена під час вагітності — тоненький, на риб’ячому хутрі, і неймовірно розтягнутий. Ще була тепла спідниця із тканини, що називалася чомусь «шотландка», затягана до такої міри, що вилиск на краях не відпирався жодним порошком, рожевий ситцевий сарафан, який взимку міг слугувати хіба що за нічну сорочку. Або цілорічно за ганчірку для миття підлоги. А ще пальто — демісезонне, тоненьке, і розтоптані черевики на шнурівках.