— Яка оперативність!

— Отож. Три зникнення, один знайдений труп, цілий, і два дозволи на всиновлення, видані, щоправда, за місяць до реєстрації першого випадку зникнення дітей.

— Грузія?

— Там саме тривала війна. Дані є лише про викрадення. Тіл не знайшли. Дозволів не видавали.

— А ви впевнені, що це один і той же випадок? Себто, що це не інше викрадення?

— Цілком. Одну зі зниклих дівчаток потім бачили на касеті.

— Ти ніби казав, що всі дівчатка, зняті в порно — біляві.

— Уяви собі, такі й у Грузії трапляються.

— Звідки?

— Довга історія. Просто повір мені на слово.

— Гаразд, — Дана кивнула своїм думкам. — А ті випадки… викрадення… вони теж сталися в столиці? У Тбілісі?

— Ні. В Батумі.

— Там є аеропорт?

— Є.

— Гаразд. Тепер що — Вірменія?

— Еге ж. Ти не повіриш, але й там теж у цей час була війна. Чи, як це іменується, збройний конфлікт із Азербайджаном.

— Маячня якась, — Дана підвелася зі старого дивану і з кутка в куток перетнула вітальню. Пелена її зеленої, вишуканої домашньої сукні майже торкалася підлоги. Денис одягав Дану, як лялечку, стверджуючи, що це приносить йому естетичне задоволення. Неждана у відповідь називала його естетом-збоченцем. — Хоч як війну наречи, результат один. Що з дітьми?

— Те саме, що й у Грузії. Три викрадення, жодного тіла, місце дії — Єреван. Даних про всиновлення немає, що дуже легко пояснити.

— Справді? І як?

— Одним словом. Біженці.

Дана зупинилася, помовчала, перетравлюючи інформацію, потім знову сіла на диван перед журнальним столиком, де в чудернацькому пасьянсі були розкладені фото викрадених дівчаток, протоколи, що містили дати зникнення, заяви батьків та свідчення очевидців — такі нечисленні й коротенькі, що слово «свідчення» щодо них здавалося незаслуженим титулом.

— Гаразд, а Білорусь? Що там?

— Там багатше полотно. Так само троє дівчаток, зникли протягом місяця, але за два місяці до цього зникнення дві подружні пари — одна з Мексики, інша з Бразилії — подавали прохання на всиновлення двох дівчаток, хворих на церебральний параліч. Їм відмовили.

— Он як? А чому?

— Та Бог його знає, Дано. Чомусь. І одну дівчинку… Її тіло знайшли в лісі, випадково — бо Білорусь багата на ліси, там третина країни ними вкрита. Думаю, дві інші теж у якомусь лісі поховані, тільки їх не знайшли. І, гадаю, вже не знайдуть.

— А потім Україна?

— Так. Тутешня ситуація тобі відома. У дев’яносто третьому році п’ять випадків, знайдено два тіла. Дозволи на всиновлення видано також двом іноземним парам, знову з Мексики… цікаво. Трупів, які можна було б ідентифікувати, як отих всиновлених хворих дітей, не знайдено, однак це ще нічого не означає. У нас річок і озер безліч, камінь на шию і — все. Ти чого смієшся?

— Бо ти говориш, Дене, як кілер-патріот. «У нас річок багато». Відколи Україна стала для тебе батьківщиною?

— Відтоді, як я тут навчався, а ти ще й на світ не народилася, руда болячко. Наступний рік — тиша. Жодного злочину ані тут, ані в інших країнах так званого СНД.

— Чому «так званого», Дене?

— Ця розмова не на часі. Йдемо далі. Дев’яносто п’ятий рік. У Києві два зникнення, п’ять прохань про усиновлення того штибу, які нас цікавлять, із них чотири — задоволені, і знову тиша. Початок цього року, власне, березень. Одне викрадення і один знайдений за два тижні до нього труп. Так званий «підсніжник». До речі, то був хлопчик. Хоча знаєш, я тут подумав — видати семирічну дівчинку за хлопчика, власне, не так уже й важко. Хіба що риси обличчя були б дуже ніжними, а так… На цьому поки що все. Але вони тут, люба. Чує моя печінка. Тут їхнє кубло — не знаю, чому. Чи в Україні живе замовник — а цілком очевидно, що, всі ті касети з писаними мов під кальку «сюжетами» відбивають хворі фантазії одного й того самого вилупка, це вже потім копії штовхають по знайомству своїм людям, — чи організатор та виконавець, чи всі вони гуртом, але щось тут є!

— А режисерська робота? Я хочу сказати…

— Ні. Аматорське відео. Таке б і ти зняла.

— Це тому зображення стрибало? Ну, на тій касеті… у того, хто знімав, тремтіли руки від огиди?

— Дівчинко, отямся. Від якої огиди?! Та нормальна істота, у якої хоч щось залишилося людське в душі, побачивши таке, що зробила б? Забила б те падло, що дитя на себе нанизувало, та й по всьому! Чи той хрінів режисер думав, що його запрошують у дитсадок карнавал знімати? Від збудження у нього руки ходором ходили!

Дана каркнула щось нерозбірливе і знову втупилась у розкидані на столі документи.

— Дене, а як ти гадаєш, чим пояснюється таке довге затишшя? Цілий дев’яносто четвертий рік, і вже півроку нинішнього нічого не чути… Не те, щоб я нарікала, але все ж… чому?

— Таке запитуєш. Знав би прикуп — жив би в Сочі… Може, парламентські вибори разом із президентськими відволікали.

— Авжеж, а цього року — прийняття Конституції, так? Не сміши мене. Ти дізнався щось стосовно тих іноземних організацій, про які я говорила?

— Не все зразу, Неждано.

Дана підняла личко від паперів, і Ден жахнувся — воно було не просто змученим та блідим, ні, воно здавалося геть прозорим, як кришталь, негусто забарвлений молоком, і якимось замкненим від світу, неживим. Наче у тих нявок, за якими полюють чугайстри. Величезні зелені очі випромінювали відчай.

— Як люди можуть робити таке? Ґвалтувати, вбивати дітей, розбирати їх на запчастини?! Я не можу цього втямити, Дене. Я просто не витримую. Чи бачить це Бог, і чому він мовчить?

— Я — не Бог, — відказав Денис, — і прямого зв’язку з ним не маю.

Сава з’явився в їхньому домі якраз перед днем народження Дани — такий собі двометровий сорокарічний подарунок, чорнявий, вайлуватий, як ведмідь, із несподівано пронизливим поглядом зеленкувато-карих очей. Денис зі своїми білими кучерями та уламками зимового неба в очницях виглядав поруч із ним, як срібна голка біля долота. Поява Сави загнала сто кілограмів живої Тамариної ваги в глухий кут. Вже давно підвищена у статусі від няньки до економки, Тома щиро вважала Дениса і Дану парою, тільки не розписаною, і постійно чіплялася до них разом і поодинці з пропозицією «піти та зареєструватися». Ден реготав і повторював: «Тільки з тобою, люба Тамаро, нащо мені зелені дівчиська?» — а Неждана просто відмовчувалася.

— Не розумію я вас, — сказала якось Тома Дані. — Стільки років разом, дитину прижили, ну чим вам той штамп у паспорті завадить?

— Не люблю розводити бруд, навіть на папері, — відповіла та. Економка, мабуть, зрозуміла це як побажання не пхати носа в чуже просо, однак не образилася.

— Ви в гріху живете, — зайшла вона з іншого боку. — Без Божого благословення.

Тамара була віруючою, тому Дана стримала палке бажання повідати, куди саме Бог може запхати своє благословення, якщо вже шкодує його для тих нещасних безневинних дітей, і обійняла економку.

— Не хвилюйся. Він мене не вижене.

— Ну, та певно! Ти ж на тридцять років від нього молодша! Але, — тут Тома трохи відсторонилась, щоб зазирнути Дані у вічі, — він тебе хоч задовольняє?

— Більше ніж.

— А спите нарізно чому?

— Бо він хропить. Сильно.

— Це ж треба. А з вигляду такий делікатний.

«Делікатний. Тонкий. Як небезпечне лезо. Один необережний рух — і ти стікаєш кров’ю, а болю майже не відчуваєш».

— Так. Він такий.

І ось похмурого листопадового ранку, коли дощило, і цей холодний дощ відгонив роздушеними черв’яками та втраченими надіями, перед Тамарою постала особа чоловічої статі, в бік якої адресувався змах вузької руки Дена:

— Це мій добрий друг, Сава Страдій. Він трохи поживе у нас.

— Йому що, більше ніде жити? — підозріло спитала Тома. Денис дивився на неї мовчки, з широкою усмішкою, аж доти, доки вона не знітилася і не пробурмотіла:

— Вибачте, — і, вже звертаючись до Сави, додала. — Ласкаво просимо.

Як мало інколи значать слова!