— Я згодна.

— Ще б пак. Рушаймо.

Вони вийшли на автостоянку й підійшли, як пояснив Ден, до його машини. Іномарки все ще лишалися розкішшю й дивиною на вулицях міста. Дана чомусь думала, що в її клієнта — як по-діловому вона подумки назвала його — саме іномарка. Вона пасувала б йому, ця візитка з іншого світу, з того життя, де автомобілі має кожна сім’я, навіть якщо їх доводиться брати в кредит, де всі усміхаються одне одному і на запитання: «Як справи?» — відповідають: «Усе гаразд», хоч би як було насправді. Під страхом смерті Дана не змогла б вимовити зараз «Усе гаразд». Та у Дениса виявилися «Жигулі» дев’ятої моделі, кольору благородної сивини. Він посадив дівчину на заднє сидіння, бо з дитиною там безпечніше, передав їй малого, і за п’ять хвилин шини вже шурхотіли по мокрому, трохи підмерзлому на ніч асфальті, який виблискував кришталевими іскорками у світлі ліхтарів. Наскільки Дана могла судити, її везли кудись на околицю.

— Ти не боїшся мене? — крижані очі ловили її відображення у дзеркалі водія.

— А треба? — мляво відгукнулася Дана. Вона перевірила Мирося — той знову був мокрий, а до того ж обробився, і специфічний запах «дитячої несподіванки» повільно, проте невідворотно розпливався по салону. Зараз її висадять, подумала Дана вже не так мляво і тривожно засовалася на сидінні. У її плани це не входило.

— Носом чую — аварія, — весело, немов нічого не сталося, констатував Денис. Дана обережно торкнулася його плеча, коли авто пригальмувало на-світлофорі.

— Я вас дуже прошу. Ще ж працюють нічні відділи супермаркетів і валютні магазини… Я вас благаю, дайте мені аванс. Хоча б п’ять доларів. Я куплю Миросю трохи їжі та підгузники. І все. А, ще пляшечку для молока. І це — точно все.

— А скільки йому? — звертаючи на узбіччя, поцікавився Денис. — Півроку?

Навіть крізь тоноване скло Дана розгледіла неонові літери на вивісці якогось магазину. «Супермаркет Сонечко». І нижче — вже дрібнішими червоними буквами: «Цілодобово». Супермаркет. Двоє продавців, один охоронець і двадцять квадратних метрів торгової зали. Пощастить, якщо там є бодай звичайне молоко.

— Сім місяців.

— Ще не годуєш його з ложки?

— А що, вже можна? Я й не знала. А звідки ви…

— У мого друга сину — три роки, — по голосу було чути, що Ден усміхається. — Коли я ще був там, ми втрьох пройшли всі етапи великого шляху.

Дана не наважилася запитати, де саме «там», натомість поцікавилася:

— А матір хлопця?

— Відмовилася від нього. Воно й на краще.

— Як ви можете таке казати?

— Дано, я знаю життя. Ось, приміром, ти. Хто назвав тебе таким екзотичним іменем?

— Мама, але я… вона… це не тому.

— Звичайно. Просто так склалися зірки. Добре, не будемо про це. Що ти там хотіла купити? Кашу малому, білизну… ще щось?

— Ні, це все.

— А собі?

— Мені нічого не треба. Ви тільки дайте мені грошей, і я все для вас зроблю. Навіть цей, як його, — вона напружилася, пригадуючи, що саме особливо зацікавило тих шахраїв на вокзалі, і нарешті, просяявши, видала: — менует.

Денис повернувся до неї, на його губах промайнула дивна усмішка — водночас і співчутлива, і єхидна.

— О, то мені трапилася справжня професіоналка, — сказав він і тут-таки додав: — Я сам куплю тобі все, що треба. І твоєму малому — теж. Бо тебе в твоєму дранті або зі склепу випхають, або купюру в банк на експертизу повезуть.

— З якого склепу? — не зрозуміла Дана.

— З крамниці.

— А про яку купюру ви говорите?

— У п’ятдесят баксів. Я увесь дріб’язок тим бикам віддав..

— Я… — на якусь секунду Дані аж заціпило, — дякую вам… я віддячу, відпрацюю… я…

— Не сумніваюся, — мовив Денис урочисто. — Менует виконаєш. Сиди спокійно й нікому не відкривай. Я повернуся за півгодини.

У відповідь Дана чхнула — та так добряче, що бризки з носа і рота розлетілися по всьому салону. Ден зареготав.

— Боже, яка ти сексуальна! Зваба з тебе так і пре, просто в усі щілини лізе, як протяг, — хоч поролоном затикай!

— Ви з мене знущаєтесь?

— Ні. Пробач. Я скоро буду. Не тікай.

— Я не божевільна, — буркнула Дана, обійняла Мирка, який запустив свої розчепірені рожеві пальчики в її кучері, і заснула. Вона не чула, як повернувся Денис, і кинулася лише тоді, коли авто в’їхало на подвір’я якогось приватного будинку. На сидінні біля неї лежали два пузаті пакети з крамом. Із одного стирчали рожеві бавовняні повзунки. Або син Денисового друга був дівчинкою, або сам Ден нічого не петрав у традиціях, гордо вирішила Дана. Що з нього взяти, з неукраїнця?

Про те, у чиєму домі вона оселилася, Дана дізналася тільки ранком. Бо увечері Денис буквально виволік її з авто — рухатися сама вона вже не могла, і на руках доніс до вітальні. Дана намагалася не сильно до нього притискатися, щоб не забруднити франтівське пальто. Крізь сонну полуду вона бачила лише, що потрапила до приватного сектора, щоправда, у межах міста. Потім Денис повернувся за Мирком, і, доки Дана куняла на підозріло знайомому дивані у позі знака питання, вимив і нагодував малого. Отямилася Дана, тільки коли хтось легенько поляскав її по щоці.

— Що… пора? — вона ледве розплющила мов клеєм змащені повіки і вирячилася на Дениса, що змінив костюм на джинси та светр. — Де Мирось?

— Спить нагорі. Там є маленьке ліжечко з високими бильцями, що більше годиться для школярів, звісно, але він не впаде.

— Тоді добре. Я готова, — Дана притиснула долоню до рота, який уже звично наповнився гіркою слиною, спростувавши цю бадьору заяву, і її ледь не вивернуло. Ось що означає забути, чим ти займалася після того, як востаннє мила руки. — Тобто ще не зовсім. Де тут можна прийняти ванну?

— Праворуч по коридору, другі двері. Не барися.

Дана купалася і плакала, а витираючись, просто ридма ридала. Хто б міг подумати, що такі звичні, буденні речі, як шампунь, духмяне мило, пухнастий рушник і теплий халат стануть для неї розкішшю, яка не триватиме довго за будь-яких умов? Цікаво, цей білявий лицар передпенсійного віку помітить, кохаючись із нею… тобто займаючись сексом, що вона незаймана? Хлопці у школі казали, що це помітно. І що їй тоді брехати про Мирка? Чи нічого? Яке йому діло? Гроші — товар — гроші, — чи як там учив той бородатий німець із портрета, що висів колись у кабінеті завуча? І ще Ден звелів не баритися — чи означає це, що вона може побути у цьому царстві кахлів хоча б годину? Якось налаштуватися…

— Дано, виходь! Чи ти спиш, і тобі сняться лаври Іхтіандра місцевих каналізацій?

Хто такий Іхтіандр, Дана знала — завдяки тітці, і жарт оцінила. Сяк-так натягнула на ще вологе тіло свою теплу спідницю, светр і вийшла у вітальню, де на журнальному столику вже була накрита скромна вечеря. Парувала каша, з вигляду схожа на вівсянку, стояв кухоль із молоком, а біля стола — Денис із роззявленим ротом.

— Там два абсолютно чисті халати висять, — нарешті озвався він. — Чи ти не бачила?

— Це мої речі, — сердито зронила Дана. — У них я почуваюся затишно.

— Затишок у багні? Ти цікава жінка! Гаразд, їж. Потім поговоримо.

— А ви?

— Я не голодний.

Від запаху каші Дану трясло. Вона готова була хапати цю рідоту голими руками. Ледь стримуючись, за три секунди проковтнула крихітну порцію, з жалем подивилася на чисте — хоч зараз до буфету — рожеве дно тарілки і несміливо спитала:

— Можна ще?

— Ні. Судячи з твого вигляду, ти не їла дві доби. Тобі стане зле. Не помреш, звісно, та навіщо мучитись? Завтра поснідаєш ситніше.

«Все правильно. Якщо мені буде зле, я зіпсую зоряну ніч за двадцять баксів. І тоді нема мені прощення».

— Що ж, я до ваших послуг.

Ден відкопилив губу, оглядаючи її, мов таргана, що танцює канкан, — із легкою огидою, проте й не без інтересу.

— Відчепися, нагідко. Я постелив тобі в одній кімнаті з малим. Ти мусиш поспати.

— А ми… хіба ми не будемо… себто я хотіла сказати… ви ж мене найняли, щоб…