Бо на тому кінці дроту був замовник.

— Ось, поглянь, — сказав Ден, покликавши Дану до комп’ютера. — Я склав для тебе таблицю. Дуже цікава картинка вийшла, як гадаєш?

Дана за звичкою ткнулася носом у монітор, та вчасно згадала, що віднині у неї нормальний зір. Так, що тут у нас? Ага, дитячий благодійний фонд «Усі ми — діти Божі». Заснований у Аргентині, так давно… стільки не живуть! Кількість філій… ні чорта собі!

— Це спрут, що охопив увесь світ?

— Не увесь. Антарктида та Австралія залишилися поза зоною впливу.

Дана покосилася на Дениса — ніколи не зрозумієш, жартує він чи ні.

— Пощастило пінгвінам та кенгуру. Слухай, а цей Мігель Мар’яно… звідки у нього стільки грошей?

— А звідусіль потроху. Нафта, кава, сталь… Та річ навіть не в його багатстві, а в тому, що практично в кожній країні, окрім найвідсталіших, він знаходить місцевих доброчинців, які підтримують його справу власними коштами.

— З доброго дива?

— Ні. Зазвичай це ті люди, які теж мають хворих дітей. Далі дивися.

На якусь мить запала мовчанка, потім Дана вигукнула.

— Боже мій, він українець?!

— Так, але й це не головне.

— А що тоді… — раптом Дана зблідла. Денис цього не бачив, бо сидів до неї спиною, але добре розумів, що вона відчуває.

— Дене, — покликала вона зміненим тоном, радше для того, щоб перевірити, чи не зрадив її голос, аніж щоб щось сказати. Денис озирнувся, взяв її руку, і міцно стиснув.

— Люба?

— В усіх наших країнах?

— Так, і Латвія — найперша, ще за совка.

— А чому… різні назви? Це що, хитрий трюк?

— Ні. У країнах Європи відділення фонду мають права автономії. Скрізь, у принципі, мають, бо неможливо створити, приміром, один банківський рахунок, з якого фінансувався б цей багатоголовий велет. Так от, кожна філія вигадує собі назву, в міру сил та фантазії. А фантазії в них не бракує, як бачиш.

Дана швиденько переглянула список. Латвія, фонд іменується «Бог є любов». Естонія — «Милість Божа». Росія… г-м… коротко і зрозуміло: «Фонд реабілітації розумово неповноцінних та хворих на ДЦП дітей», назва трохи випадає із загального ряду, але то пусте. Грузія — «Очі Господні»… лайно, ось як це називається, вже й Бога на запчастини розібрали, не гірше за тих дівчаток! Вірменія — «Мудрість світу», Білорусь — теж коротенько так, і по суті: «Благодійний фонд допомоги дітям з порушеннями рухово-опорного апарату». Україна — «Світло надії». Що є, то є. Так блиснуло, що й досі в очах темно.

— Ти віриш у те, що наміри визначають подальшу долю дії? — дуже серйозно спитав її Ден, доки вона приходила до тями від читання. — Бо я вірю. Якщо ти почнеш добру справу з поганими намірами, рано чи пізно вона пірне під мідні ночви.

— Приміром?

— Ну, скажімо, відкриваєш невеличкий благодійний фонд, нібито щоб сиротам допомогти, а насправді — акумулюєш грошики на свою виборчу кампанію чи просто відмиваєш їх… чистота — чисто грак називається. Щоб уникнути зайвих запитань, дещицю надаєш і для сиріток… Благодійний фонд — справа хороша?

— Так. Але відмивання грошей — це зле. На мій погляд, це некоректний приклад.

— Цілком коректний, люба моя. І біда в тому, що таких я тобі сотню можу навести, якщо не більше.

— Гадаєш, сеньйор Мар’яно…

— Ні. Він — ні. Я тут деякі довідки навів щодо нього. Це — стара гвардія, справжній дракон, останній з могікан — ніколи в житті. Але хтось, близький йому… хтось із його родини — так, без сумніву. І саме тому я згадав про дію. Де відкривалися останнім часом філії фонду?

— У південній Азії та центральній Африці, судячи з твоєї таблиці. Слід уточнити, де?

— Ні, бо це не підходить. А ще?

Дана зазирнула в монітор.

— Польща, рік тому.

— Знову ні. Польські колеги стверджують — нічого подібного в них не було.

— Угорщина, два роки тому.

— З мадярами не зв’язувалися, перевіримо.

— Молдова, разом із Угорщиною.

— Перевіряли. Там люди добровільно нирками торгують. Тихий жах… Далі.

— А далі — Україна. Себто ми.

— А перед нами — Вірменія?

— Саме так.

— Перед нею — Грузія, Росія, Білорусь та Естонія.

— Правильно, але між Грузією та Росією ще вклинився Узбекистан, а між Білоруссю та Естонією — Румунія.

— В узбеків усе спокійно. І в румунів теж.

— Я тішуся за них. І не усміхайся так, Дене, я серйозно… твій крокодилячий вишкір аж у моніторі світиться.

— Наклеп і провокація. Але мова не про те. Що ти робиш сьогодні ввечері, нагідко? — Ден зі своїм кріслом розвернувся так, аби бачити її всю. — Після того, як підбереш щелепу?

— Ти запрошуєш мене на побачення?!

— Точно. У колумбійському посольстві чи представництві, як воно там правильно називається, сьогодні прийом. Там буде один амбасадор, для якого всі дівчата, старші від дванадцяти років — пенсіонерки, а головне — відповідальний секретар «Світла надії». Такий собі милий пухтій, що, за найсвіжішими чутками, здатен забезпечити відео на будь-який смак. І дитинку, і тваринку…

— А тваринку — це як?

— Не знаю. Ніколи не пробував. Краще запам’ятовуй легенду. Ти — моя коханка, а я старий, багатий і до нестями розпаскуджений тип.

— А в чому легенда?

Денис фиркнув.

— А вона ще не почалася. Отже, у мене вже нічого не виходить.

— Що не виходить? Ти загадками говориш!

«О, небо, і ця дитина постійно мене питає, звідки я знаю, що вона й досі цнотлива!»

— Вони самі зрозуміють, що. Ти, головне, текст не забудь. Скажеш, що стоїть у мене лише на такі фільми, а ти цим користуєшся!

— Я не… — Дана пекуче почервоніла. — А можна сформулювати це якось пристойніше?

— Ні, не можна. Ти ж не в кабінеті сексопатолога. Із цими хлопцями й крутіше говорять, Дано, та якщо ти почнеш корчити із себе інститутку, вони тобі просто не повірять. І тоді — все. Гаплик. Тому я тебе дуже прошу — залиш свою вихованість для тих, хто здатен її оцінити. І ще одне. Якщо ти не впевнена до кінця, що тобі вдасться переконати їх…

— Його.

— А його — це й означає їх, моя хороша. Так от, якщо ти не певна, краще не йди. Я маю запрошення на дві особи, то поведу туди Саву… хоч воно дещо й незручно.

— От лишенько, правда ж?

— Ні. Я не хотів світитися як гей, але нічого, переживу. Зате Сава досвідчений, з ним завжди цікаво поговорити, він добрий політолог…

— Хто?!

— А ти думала, вантажник? Ну, то менше з тим. Залишаєшся ти.

— Ще є Тамара, — солодко підказала Дана. Денис зареготав.

— Уявляю собі, як витрачу весь вечір на те, щоби знімати палких шанувальників пухкеньких форм із Томиного тіла. Так що, вочевидь, мала, як-то кажуть, при всьому розмаїтті вибору, альтернативи тобі немає.

— А якщо він… вони спитають, чому я й досі не покинула тебе?

— Не спитають, якщо правильно використаєш чарівне слово «багатий». І ще одне — ледь не забув. Можливо, там буде твій світський стерв’ятник.

— Ти про кого?

— А ти не в курсі? Про Любомира Шеремета. Так його називають у світі журналістики.

Любомира там не було, і першою реакцією Дани стало розчарування. Вона виглядала його, як батька з ярмарку, крутила головою на всі боки, аж Денис мусив зробити їй зауваження.

— Зосередься на справі, якщо вже прийшла сюди.

Виконавчий секретар «Світла надії» — так правильно називалася посада того товстуна, за яким вони полювали — піддавався обробці легше за м’який пластилін у її пальцях, та толку від нього було мало. Чудово зрозумівши всі натяки Дани, він постійно ліз до неї під спідницю — залишалося дивуватися його спритності, зважаючи на те, що подолом Дана килими мела, питав, навіщо їй дитяче порно, і настійливо радив розважатися з дорослими чоловіками, кладучи при цьому її долоню собі на пах. Дана холодно дивилася на нього, ледь стримуючись, щоби не стиснути пальці з усіх сил, і думала, що за людина Мігель Мар’яно, що взяв до свого фонду такого секретаря. Не домігшись нічого конкретного, окрім туманної фрази «звести її з ким слід, якщо вона буде доброю до нього», Дана повернулася до зали і поділилася з Деном своїми сумнівами. Він жваво зацікавився обіцянкою товстуна, а стосовно його посади сказав: