Впевнена на всі сто, що наказ стосується й Мирося, Дана вбрала малого у все найновіше, впіймала таксі і з шиком підкотила до величезної будівлі «Бермудського трикутника». Цього дня пари не кільцювали, і чергова, котра у величезному порожньому вестибюлі виглядала самотньою, як мураха на футбольному полі, доволі люб’язно, хоча й збентежено розтлумачила Дані, куди їй підніматися і де саме та в який бік повертати. Причину збентеженості жіночки-вахтера Дана зрозуміла трохи згодом, коли захекана, схвильована від того, що Мирко, бодай на папері, стане її сином лише за кілька хвилин, вона влетіла до зали й побачила Дениса у вишуканому чорному костюмі, але з перекривленим лицем. Його погляд, де так і сновигали електричні іскри, не відривався від Мирося, наче Ден не міг втямити, що це таке. Реєстраторка, літня жінка з сивим, підсиненим волоссям, вбрана у важкий червоний оксамит, з усіх сил вчепилася за стола. Мирко, побачивши Дениса, радісно пискнув, і, повторюючи: «Ден, Ден», почав жваво вириватися з Даниних рук. Денис закрив очі, а жінка відірвала руки від стільниці, переворушила ними купу якихось папірців, теж зиркнула на малого, що вже шкандибав до «тата», і вібруючим від обурення голосом сказала:

— Я працюю в РАГСі тридцять років, а двадцять із них — реєструю немовлят. Я сама — мати трьох дітей, і в мене п’ятеро онуків. То ви хочете сказати мені, що цьому хлопчикові два місяці? Це що, син Кінг-Конга? Акселерат? Марсіанин?

— Вам я нічого не хотів казати, — Денис розплющив очі, і, нищівно елегантний, як розпорядник на похороні, глянув на жіночку з легким роздратуванням. Вкрадливість, що прозвучала в його голосі, налякала Дану більше, ніж котяча хода змальованих ним делікатних янголів. — Але оскільки ви вже влізли не у своє діло, то… Ви бачили довідку з пологового будинку?

— Так, але…

— Що у ній написано?

— Що ця пані, — реєстраторка тицьнула наманікюреним пальцем у Дану, — народила хлопчика шістдесят днів тому. Проте, я думаю…

— Я не пригадую, щоб цікавився вашою думкою, — перервав Ден. — Мені вона ні до чого. Чи всі наші папери оформлені належним чином?

— Свідоцтва про шлюб немає, — ухопилася тітонька за останню соломинку. Денис звів брови.

— Це мій син. Я визнаю його, про що складена й нотаріально завірена відповідна заява. Він матиме моє прізвище. У вас ще є запитання?

Реєстраторка зустріла сталевий погляд Дена і злякалася. Кінець кінцем, він має рацію, цей дивний чоловік. Не її це справа. Їй наказали зробити так, а не інакше, та й усе. Щось там крутиться біля СБУ — разом із цим денді. Ні, це точно не її клопіт.

— Я не чую — ще є питання?

— Ні.

Денис кивнув.

— Робіть, що маєте.

Коли все закінчилося, і вони вийшли з РАГСу на свіже повітря, Ден повернувся до Неждани і майже весело спитав:

— Ти нащо притягла сюди малого? Я ледь не впав, побачивши його в тебе на руках!

— Я думала, це обов’язково, — розгубилася Дана.

— Ні, не обов’язково, інакше я б тобі про це нагадав! І цілком очевидно, що ти не думала, перш ніж учудити це. Ти ледве все не зіпсувала! Просто диво, якими непрактичними стають математики, варто їм спуститися на грішну землю зі своїх наукових хмар! — Денис похитав головою. — Бракує слів! Двомісячне немовля, яке вже ходить і говорить! Дивно, як реєстраторка не викликала міліцію. Я на її місці викликав би.

Дана хихикнула.

— Ти її залякав.

— Краще ти мене бійся.

— Не можу. Я тебе надто для цього люблю, великий сірий вовче.

Той випадок Ден, не соромлячись, далі часто використовував, як щит, захищаючись од поновлених спроб Дани стати йому корисною. Утім, він, аби чимось її втішити, дозволив чіплятися до нього з дурними запитаннями на зразок: «А чому б вам усім не попередити громадськість?» — і вивчати ті дані, які мав у своєму розпорядженні. Тобто копії протоколів огляду місця подій, розшифровки стенограм допиту свідків, якщо тільки свідками можна було вважати розчавлених горем батьків, та інші подібні інформативні дрібнички, які насправді не давали корисної інформації, окрім імен, прізвищ та дат. І все-таки саме Дана висмикнула із цього клубка ту ниточку, яка врешті-решт і привела їх до першого успіху.

Здалеку той успіх жодним успіхом не виглядав. Він не скидався і на маленьку удачу, бо коли одного літнього ранку Дана спитала Дениса, чи не з’являлися у тих містах, де зникали діти, якісь підозрілі організації чи установи, а ще краще — одна й та сама організація, той лише гмикнув. Він саме додавав до своєї кави надісланий друзями ризький бальзам і говорив, дивлячись у чашку, щоб не передозувати:

— Ні. Ми це відразу перевірили. Крім того, ті дівчатка не мали ніякого стосунку до жодних установ, окрім школи чи дитсадка.

— А це й не потрібно. Тільки повний придурок…

— Дано!

— О, так, вибач за відсутність належної поваги до такого чудового монстра, як наш містер Ікс. Я й забула, що брудно пліткую в нього за спиною, а він не чує цього і не може захиститися.

— Річ не в цім, а в м’якості оцінки.

Дана засміялася.

— Отже, я хотіла сказати, що тільки імбецил здатен робити таке у своєму місті. Тут важливо, щоб той викрадач міг — чи могли, якщо їх кілька…

— А це напевно так…

— Як слід вивчити те місто, де вони зупинилися, заробити собі певну — і то неодмінно добру — репутацію, яка поставила б їх поза підозрою у будь-якому випадку, і…

— Стоп. Ти ж математик, Дано — мисли логічно. За яким принципом ми мали б обирати підозрілі організації? Що б це могло бути — церква, лікарня, офіс, банк? І що саме мусило б насторожити нас? Нирки на зберіганні у банківському сейфі? Пастор, що витягає з кірхи бездиханне дитяче тіло? Клерк, у якого з кишені замість ручки стирчить закривавлений скальпель? Що?

Дана й собі потягнулася до кавника.

— Ти сам казав, що тих дівчаток, котрих так і не знайшли, швидше за все, перевезли на Захід, де їх, ще живих, внесли до бази даних чорного ринку органів, як печінки і серця, придатні для трансплантації. Водночас ти стверджував, що порнофільми знімалися нашвидкуруч, але в тій країні, де сталося зникнення. Було таке?

— Було, — Денис відставив пляшку. — І що?

— Нічого. Просто мені здалося, що має бути іноземна фірма чи організація — або кілька організацій, хоч це набагато складніше, — яка має напівофіційні канали переправляння дітей за кордон і активно їх використовує.

Ден відкинувся на спинку стільця — він не визнавав табуретів навіть на кухні, і через ці «панські витребеньки» постійно воював із Тамарою, котра з часом стала не лише нянькою, а ще й кухаркою, економкою і просто грозою дому.

— Прошу пояснень.

Дана ледь стримала тріумфальну посмішку — якщо Денис промовляв цю фразу, це означало лиш одне: він почув те, що його справді зацікавило.

— Одну хвилинку, — вона ковтнула кави і примружилась від насолоди — жилами просто розтікалася рідка енергія. Дана почувалася виснаженою — далася взнаки безсонна ніч та екзаменаційний ранок, але тепер, коли все позаду, і про осоружну іноземну мову можна забути на цілий рік, не гріх і розслабитися. От забивають же голови програмістам усілякими дурницями, а Ден підспівує: «Учись, нагідко, колись поїдеш до Британії, а там ніхто й слухати не буде твоєї солов’їної. Англійська — мова міжнародна, ти мусиш її знати!» — Якщо нашим злодіям треба доправити викрадених дівчаток до місця призначення живими, то значно простіше, а головне, безпечніше, робити це з офіційними документами — наприклад, із паперами про всиновлення.

— Не піде. Ця версія вже також відпрацьована, крім того, ти не уявляєш, наскільки це складно — усиновити одну дитину, а замість неї вивезти іншу.

— О, Дене, ну, не мені ж тобі розповідати, які дива творять чарівні зелені купюри. Уяви собі ситуацію: живе собі в дитбудинку чи в інтернаті геть хворе дитя. Сирота, без жодної надії на одужання та перспективи на всиновлення. У нас нині тисячі здорових малюків нікому не потрібні… І тут, як у казці, з’являється добрий дядя чи тьотя, випромінюючи багатство та добрі наміри. Запідозрити цього достойника в тому, що в нього корисливі цілі — це просто смішно. Які? Хвора дитина, серйозно хвора, не може бути донором, а в дев’яти випадках із десяти там справді все чисто. Тому документи оформлюються максимально швидко, доки благодійник не передумав, а далі — справа техніки. Послухайся мене, дай запит і дізнайся, чи не знаходили часом дитячі трупи — до речі, не обов’язково дівчаток, хлопчики теж підійдуть — дата смерті яких збігається з датою зникнення дітей — плюс-мінус кілька днів.