— Тиктор!

Неждана зупинилася. Спроби втечі були марними і тягнули за собою ще більше покарання, аніж нудні, беззмістовні нотації, які завучка читала з приводу чи й без.

— Подивись, на що ти схожа, Тиктор! Ти що, роль Опудала у шкільній постановці отримала?

Голос Віра Степанівна мала скрипучий, з верескливими нотками, а, наростаючи до крещендо, він просто зривався на писк. Дана мовчала.

— Ти довго збираєшся прогулювати лекції?

— Я не…

— Гадаєш, тебе тут триматимуть лише тому, що ти — сирота?

Дівчинка рвучко підняла голову.

— Дякую, що нагадали.

— Ти на мене баньками не світи! І на жалість бити не треба!

— А що ви знаєте про жалість?

Випаливши це, Неждана ладна була сама собі язика втяти, та пізно. Слово — не горобець. Завучка, почувши це, звилася, мов кобра-плювальниця.

— Ах ти ж… маленька поганка! Ну все, вважай, що ти догралася! Завтра чекаю твого опікуна чи хто він там, у себе в кабінеті о шостій вечора! І не кажи мені, що він працює, чхати я на це хотіла! Або він прийде, або вважай, що ти в нашому ліцеї вже відучилася! І нехай прихопить тридцять доларів — звісно, за курсом. Якщо вони ще знадобляться!

— Три… тридцять доларів? — Неждана впіймала себе на тому, що заїкається — їй насправді стало страшно. — Та в нього зарплата — шість!

Це була справжня платня Василя, з якої Дана не могла розраховувати й на шість центів.

— Не мої проблеми. На педагогічній раді ми вирішили встановити плату за навчання, еквівалентну рівню знань, які отримують наші учні. Тим більше, ти вже на підготовчому відділенні, в спеціальній групі… П’ять доларів на місяць, оплата не менш ніж за півроку авансом. Тобто з першого вересня — тридцять доларів, потім — двадцять.

— Але ж надворі жовтень!

— А що ж нам, гроші через це втрачати? Нам на зарплату держава дулю з маком виписала! Догралися зі своєю незалежністю — то платіть за неї! За все в житті треба платити! — тонкі зморшкуваті губи Віри Степанівни сердито підібралися. Вона так запекло кивала в такт своїм думкам, що із сивого пучка на потилиці вибилися рідкі пасма і попадали їй на плечі. — Але ти не хвилюйся, Тиктор. Може, тобі ще не доведеться гроші витрачати… тобто опікуну твоєму. Може, ми тебе ще й так виженемо. Друга Ковалевська! — передражнила завуч свого колишнього директора і рушила коридором, пряма, як лінійка, вибивати валюту з інших учнів. Звісно, за курсом! Хто б говорив! Курс той міняється щодня, і всім відомо, що хабарі завуч бере тільки в доларах. Тепер буде брати їх на підставі рішення педради, ото й уся різниця. Мабуть, офіційне оголошення про оплату навчання зроблять класні керівники на батьківських зборах. Це тільки їй уже вкотре поталанило, подумала Неждана, притулилась до стіни й заплакала. Забита щока палала вогнем.

Більше до ліцею Дана не ходила. Зовсім. Вона вирівняла малому режим і допізна засиджувалася за, по суті, краденими підручниками — до ліцею їх так і не повернула. Перші дні вона з жахом чекала, що зараз, ось-ось, через хвилину, за ними чи за нею хтось прийде. Можливо, симпатичний сусід із так званої «Камчатки» — задніх парт, де зазвичай сиділи ті, хто навчався найгірше, а Дана просто ховалася від насмішкуватих поглядів одногрупників. Хосе-Антоніо. Або навіть Віра Степанівна. Це напружене чекання, до якого, окрім страху, долучилася раптом надія, затягнулося. Минали дні, а ніхто до неї так і не зазирнув. Вона знала це, бо, окрім як із Любком на прогулянку, практично нікуди не виходила. Усі продукти — зазвичай ковбасу, хліб і горілку — купував особисто дядя Вася. Своїх грошей він їй не довіряв. А гуляла Дана завжди у невеликому скверику біля дому — так, наче боялася проґавити чийсь важливий візит. Надворі якраз настав період Великої Боротьби за Виживання, і жоден мешканець не такої вже й великої п’ятиповерхівки не звертав уваги на тендітну дівчинку-підлітка, яка щодня протягом кількох годин тягала на руках семимісячне немовля, бо не мала коляски. Більшість перехожих косилися на неї несхвально, бо, незважаючи на свою худість, Дана виглядала досить дорослою і сформованою для того, щоби люди думали, що вона — така собі вельми юна мати-одиначка. І ця дитина — її. Втім, Неждані це було тільки на руку.

Третій після вигнання з ліцею та дяді Васиних чіплянь і на довгий час останній у житті Дани гуркіт грому пролунав однієї чудової суботи, в середині листопада, коли під вечір у гості до Василя Людожеровича, як позаочі охрестила Дана свого «опікуна», завітав його колега по високоінтелектуальній праці охоронця гаражних бляшанок Семен Йосипович. З усього було знати, що такий самий покидьок, як і дядя Вася. Товстий, як кнур, із рожевим, густо порослим світлою щетиною лицем та крихітними оченятами, що тільки підсилювало його схожість зі свинею, — дядя Сеня з першого погляду викликав у Дани ще більшу огиду, ніж Василь, хоч як важко було їй самій у це повірити. І тривогу — в’їдливу, нав’язливу, як комар, що дзижчить над вухом. Взагалі, після смерті тітки Олени Дану надто часто почали відвідувати різні відчуття, що раніше було не характерним для дівчини. І цей раз теж не став винятком. Відчуття невідворотної біди гризло Дану весь той час, що вона сиділа над підручником з інформатики, і геть заважало їй зосередитися. Воно її збурювало. Маленький Мирко солодко спав, і ніщо, окрім отого внутрішнього голосу, не віщувало біди. Якби Дані тоді не захотілося пити, вона, можливо, і не дізналася б, що чекає на неї в майбутньому.

Голос дяді Сені, що повністю відповідав його екстер’єру, нагадував рохкання, і Дана, що мишкою шмигнула в коридор, щойно почувши його, відразу акуратно причинила за собою двері. Василь не любив, коли вона «тупала, як бегемот» і «рипіла тут дверима, як у себе вдома». Це дратувало його, а дратувати Василя Людожеровича, маючи у люльці безпомічне дитя, міг тільки самогубець.

— Та я тобі потім віддам, потім. Ти мені що, не віриш?

«Мабуть, мова йде про гроші», — вирішила Дана і не помилилася.

— У сраку потім! — прямолінійно заявив дядя Вася. — І довіру — в сраку! Коли це я комусь довіряв? Ні, Семене, жени монету. Сам знаєш, закон бізнесу. Гроші — вперед. Та не будь таким жмикрутом! Ти бачив, який товар, бачив? Перший сорт, нерозпечатаний! Чи сліпаки геть жиром запливли?

«Цікаво, що це він продає?»

Дана тихенько пройшла повз мамину спальню, успішно перетворену Василем на хлів, де засіли негоціанти, і вже ступила на поріг кухні, коли до неї долинуло:

— А де гарантія, що вона — ціла?

Дівчині стало цікаво, чим же торгує Василь. Каністрами, чи що? Може, шубами? Що має бути цілим?

— Я — твоя гарантія, — щось булькнуло, потім дядя Вася матюкнувся і зареготав. — Я поруч постою, доки ти не впораєшся. Не буде крові — гроші поверну.

Дана заціпеніла.

— А сам?

— Я на цілок не любитель, — Неждана цього, звісно, не бачила, та могла б життя закласти за те, що, супроводжуючи ці слова, Василь махнув рукою. — Не варте воно тих сентиментів! Кров, вереск, сльози, шмарклі… Ні, це не для мене. Я люблю, щоб баба сама все робила — о, ото діло! І щоб знала, як мужика обслужити, а не ти їй усе показуй, а вона вищить та виривається! Потім якось, коли приручу цю кішку дику, тоді — може. Подумаю.

— Очі в неї гарні, — мрійливо хрюкнув дядя Сеня. — Справді, мов у кішки — зелені такі. Тільки от окуляри…

— Будеш трахати — зніми, — порадив дядя Вася і знову зайшовся реготом. У Неждани стислося серце, вона нарешті все зрозуміла. А за стіною за кілька метрів від неї двоє покидьків продовжували вести свій страшний торг.

— То скільки?

— Як домовилися. Десять баксів. Кажу ж, первачка!

«Десять доларів! Звідки ж у нічного сторожа такі гроші? І чи сторож це свиняче рило?»

— Дорого, — поскаржився покупець. І тут Дану несподівано для неї самої охопила якась хижа втіха. То вона, виявляється, ще й не кожному охоронцю по кишені.

— Дешеве м’ясо — гівно юшка, — повчально мовив дядя Вася, і від цієї народної мудрості дівчину затіпало. А дядя Сеня не вгавав: