Так, колись, до перебудови, все було б інакше — і Дана це знала. Вона тільки не знала, добре це чи погано, але досить чітко уявляла собі розвиток подій. Відразу по смерті тітки Олени до їхнього дому набігли б різноманітні й різнокаліберні соціальні працівники — з управління з питань роботи з неповнолітніми, з опікунської ради, іще з якихось подібних установ… І вона пискнути не встигла б, як уже сиділа б у інтернаті, а товста тітка-вихователька (чомусь вони всі були дебелими, оті тьоті, не просто повненькими чи в тілі, а саме товстими) радісно пояснювала б їй, як чудово, що Мирко зараз під опікою держави. Мирко… Дана здивувалася тому, що вже майже не відчуває холоду, і глянула на свій скарб — на хлопчика. Віднині й завжди вона всім говоритиме, що це — її син. І нікому його не віддасть. Треба щось придумати. Знайти якийсь вихід із цього становища! Ну, думай, підбадьорила себе Неждана, увімкни мозок! Адже не можна все життя просидіти в цьому скверику — малий скоро зголодніє! Та розум категорично відмовлявся працювати, натомість Дані страшенно захотілося спати. Ледь струсивши із себе сонне заціпеніння, вона побрела асфальтовою доріжкою туди, де світилися в темряві жовті зіниці будинків. Дана знала, що в так званих «свічках» на дев’ять поверхів, на відміну від її хрущовки, на прольотах між сходами стоять лавки, і там можна переночувати. Якщо її не зженуть. А потім купити на останні гроші квиток і втекти до якогось маленького містечка на Буковині, де всі одне одного знають, де тамтешні мешканці вирішать, що вона ховається в них від ганьби, і будуть показувати на неї пальцями… ну й плювати! А може, ще й не будуть! Там живуть хороші люди, щирі, працьовиті, як Інтеграл… тобто Петро Олексійович. І там гарантовано немає дяді Васі.

Омріяний буковинський рай, утім, дещо затуманився, коли Дана подумала, що саме вона там робитиме, окрім як ховатиметься від Василя. Виглядало на те, що більш нічого. Страшне безробіття охопило навіть столицю, а про маленькі провінційні містечка годі було й казати — виживали там люди лише завдяки своїм городам. І навряд щоби вони радо чекали чи то на покритку, чи то на солом’яну вдову з дитиною на руках і великим математичним талантом, потрібним на землі, як нитяна парасолька в сильну зливу. Дуже знадобляться її здібності, коли настане час висаджувати помідори чи кукурудзу сіяти. Її бабуся — а жила вона у приватному будинку на самій околиці столиці — мала крихітну присадибну ділянку, тому деякі уявлення про городину Дана мала, хоча й не розуміла, як людям може подобатися це убоге заняття. Вона обмірковувала все це, рухаючись так швидко, як тільки було можливо, щоб не впасти. Сонливість трохи відступила, і знову прийшов холод, невблаганний, безжально-пекучий; здавалося, що всі її кістки перетворилися на кригу і дзвенять у такт крокам. «Якщо я терміново не зроблю щось, то замерзну, — з тугою подумала Дана. — І нікому буде подбати про Мирося». Але що? Що можна зробити? Танцювати? Плакати? Попроситися до когось у квартиру? Так ніхто її не пустить.

Вона саме пробігала повз якийсь смітник, навіщось втягнувши голову в плечі — тепліше від цього не стало, зате Дана відчула себе ще нещаснішою, — коли почула, що біля бака хтось ворушиться. Не кішка і не пес. Хтось великий. Вона зупинилася, озирнулась.

Якийсь бездомний. Товариш по нещастю.

Дана зробила кілька кроків назад, напружено вдаючи, що просто вирішила викинути сміття. Лампочка над дверима двірницької ледь блимала, але вона була, її ще не встигли викрутити, і в її тьмяному світлі Дана побачила, що тіло, яке наробило стільки шуму, належало зовсім не жебраку, а пристойно, навіть не без форсу вбраному парубку, просто дуже п’яному.

Дуже п’яному тепло одягненому парубку.

Дана підійшла ще ближче, зупинилася. Вона ще не знала, що робитиме. Не хотіла знати.

— З вами все гаразд?

— Ав… жеж! — гордо відповів хлопець, розділивши довге слово на дві частини, і спробував підвестися, та, втративши рівновагу, беркицьнувся на спину в калюжу, повну картопляних лушпайок. — Я тут живу, — вже лежачи, продовжив він.

— Де?

— От дурна баба! Тут! — юнак ткнув пальцем кудись у бік шосе і заспівав, майже не затинаючись: «Вот эта улица, вот этот дом, вот эта барышня, что я влюблен…»

А потім гикнув і солодко заснув прямо на смердючому лушпинні.

Слина у Дани в роті набула чомусь гіркого присмаку і такою залишалася весь час, доки дівчина озиралася, доки, плачучи, сяк-так вмощувала на сумку сповитого Мирка, а коли знімала з п’яного демісезонні черевики на тонкому хутрі, чорне пальто й білий вовняний шалик, то ледь не зомліла від страху та огиди до самої себе.

Вона — злодійка. Крадійка. Що сказала б тітка Олена?

У внутрішній кишені пальта Дана знайшла порожнє портмоне і старенький записничок. Портмоне вона запхала хлопцеві під голову, а записник розгорнула і побачила на першій сторінці кілька цифр, під якими було написано: «Мій номер». Більше не роздумуючи, Дана поспіхом натягнула на себе поцуплені речі й кинулася на пошуки телефонного автомата. Задубілі пальці трохи відтанули в рукавичках і почали боліти. Черевики, завеликі на неї, голосно чвакали і все намагалися злетіти, незважаючи на те, що Дана зашнурувала їх так міцно, як тільки змогла. Чешки довелося зняти, бо вони промокли наскрізь. Шкарпеток на ній теж не було, але навіть без них, навіть завелике, справжнє взуття повертало чутливість — і біль також — її ногам. Благаючи невідомо кого — адже в Бога вона не вірила, — Дана знайшла-таки ледь живий таксофон і набрала номер. Трубку зняли після першого гудка.

— Ну, й де ти досі лазиш? — спитав жіночий голос, роздратований, як дзижчання оси.

— Вибачте, — несміливо мовила Дана, — але річ у тім, що біля смітника на вулиці Стальського, того, що навпроти будки «Ремонт взуття», лежить якийсь хлопець, а біля нього — записник із цим номером, і я…

— Він живий? — обірвала жіночка, вочевидь, уже більше перелякана, ніж зла.

— Так, тільки п’яний і роздягнутий.

— Догола?

— Ні. У сорочці та штанях.

— Шкода, що не догола, харцизяка клятий! Але вам я дякую! Вас як звати, моя люба?

— Іра.

— Дякую, Іриночко. Піду зараз його забирати. Ми зовсім поряд живемо, другий дім за тією будкою — не дійшов, халамидник чортів! Паливода, трясця його мамі!

— А ви його дружина?

Жінка раптом розсміялася.

— Та ні, мати. Виходить, що трясця мені. Портмоне там, часом, біля нього не валяється?

— Я не бачила.

— Шкода, якщо пропало, — у слухавці почувся якийсь шелест — вочевидь, жіночка одягалася під час розмови. — Мій подарунок… Ще раз спасибі, що подзвонили.

— Немає за що, — щиро відказала Дана, обгортаючи шию комірцем краденого пальта.

Дана заснула на тій самій лавці в дев’ятиповерхівці, до якої так вперто діставалася, вже під ранок, змучена постійним плачем Мирка і марними спробами його вгамувати. Малий ревів так, що люди кілька разів виходили зі своїх квартир, намагаючись визначити, звідки чулося ревіння, та, на щастя, або лінувалися, або просто не наважувалися піднятися на той останній проліт, що був між горищем і дев’ятим поверхом. Вона спала сидячи, бо для лежання ребриста дошка лавки була аж ніяк не пристосована, а сумку, це солом’яне убозтво, просто поставила поруч, бо тримала Мирося на руках. Дана ніколи не думала, що в таких умовах можна спати міцно, але з’ясувалося, що можна, бо, коли вона розплющила очі, у брудне вузеньке віконце під стелею заглядав білий день, змучений Мирко сопів на її руках, а сумки ніде не було. Разом із нею пропали всі документи і гроші. Тепер зі скарбів у Дани залишився тільки малий.