— А ви не боїтеся, що я втечу, доки ви будете спати?

— І прихопиш із собою мене та будинок? Чи заріжеш мене уві сні? Ні, руда, не боюся. Це ти маєш боятися, що втечеш. І будь ласка, в разі твого позитивного рішення, не «викай» мені.

— А як же тоді? Ви набагато старші від мене!

— Це правда, — тепла і швидка, мов ящірка, усмішка промайнула по твердих, як граніт, устах. — Приємно, що ти так шануєш мій вік, проте, якщо ти залишишся, повага між нами буде ґрунтуватися не на формі звертання.

— А вона буде?

— Вона вже є, — урочисто запевнив Денис і зник за дверима, додавши девіз усіх алкоголіків: — Я тебе з першого погляду заповажав. Думай.

Дана встала, натягнула спідницю і светра, і, як була боса, демонстративно ігноруючи великі чоловічі капці, залишені Денисом біля ліжка, спустилася до вітальні. Мирко гугукав і смикав її за волосся. Перше, що вона побачила, це простеньку ікону, яка висіла над вхідними дверима — на ній Богоматір покривала своїм омофором усіх християн. Пресвята Покрова — саморобний образ із тих, що їх колись продавали в електричках глухонімі разом із яскравими солодкими знімками красенів і красунь та, хоч як дивно, із порнографічними картами. Кому що. У бабці Ліди над входом теж висів такий образ. І тут Дана аж підскочила. У її бабусі?! Вона глянула на ікону уважніше. У лівому верхньому кутку фольга потемніла і розплавилася — це вона, Дана, намагалася спалити зображення «неіснуючої матері вигаданого Бога» — цю фразу вона почула в школі й дуже перейнялася нею. Баба Ліда вчасно це помітила, і, вихопивши образ Пречистої з рук онуки, добряче відперезала ту лозиною, викрикуючи: «Як твої грамотні вожаті ще Мадонну Рафаеля не спалили?!» Бабуся бачила Мадонну Рафаеля в якомусь альбомі репродукцій, і картина їй дуже сподобалася. А ще бабця Ліда по-справжньому вірила в Бога.

Все ще не вірячи своїм очам і припускаючи, що може існувати безліч пояснень того, як ця іконка опинилася в чужому домі, Дана обвела очима вітальню. Нові шпалери, паркет і… старий бабусин диван. Як же вона його не впізнала? Дана кинулася до вікна. Металевий паркан замість дерев’яного, але обійстя те саме, аж до крихітної клумби під вікном, де, скільки вона себе пам’ятала, росли чорнобривці й кумедні руді лілії без аромату. Дану затрясло, мов у лихоманці. Денис придбав цей дім уже, вочевидь, в інших господарів, і привів сюди її. Коло замкнулося.

Не те, щоб Дана була забобонною, ні. І щодо любові баби Ліди до своєї єдиної онуки вона не надто тішилася. Не було там любові. Бабуся просто виконувала свій обов’язок і, поза сумнівом, значно більше дбала б про Дану, якби та не була байстрям. Звісно, прямо про таке й мови не було — баба Ліда крикнула це Майї під час сварки. Ось, мовляв, повісила мені на шию байстря своє, що й Господь не відає, хто цій шельмі батько! Дана це почула і назавжди викреслила бабусю з переліку своїх довірених осіб. Відтоді у ньому значилася лише тітка Олена. Та все одно було щось знаменне, щось особливе в тому, що Дана повернулася в бабусин дім. І що вона може тут залишитися. Доки Ден спав, вона обійшла увесь другий поверх, зазирнула в кожну щілину, обстежила всі приміщення, всі закапелки, від кухні до ванни, обминувши лише спальню, яку займав Денис. І коли він увечері, як і обіцяв, з’явився у вітальні, гарно вбраний, якийсь на диво урочистий, і спитав, чи вона щось вирішила, Неждана майже не вагалася.

— Вирішила, — луною озвалася вона.

— І? Будеш у мене жити?

Він не сказав «зі мною», а «в мене» — миттєво відзначила Дана. І тихо запитала:

— А радіо у вас є?

Минуло майже три роки відтоді, як зникла Ніка. Любко відвідав десятки сумнівних місць, від кабаре з м’якою еротичною програмою до справжнісіньких дір із репутацією бандитських «малин». Він «зависав» на порнографічних сайтах, заводив слизькі знайомства, говорив із сотнями людей. Як побічний ефект повернув вдячним родинам двох підлітків, котрі втекли з дому, і тричі йому здавалося: ось вона, ниточка. Він напав на слід. Дві нитки завели його у глухий кут, а третя… там усе було значно складніше, дуже загадково і вкрай драматично. Вочевидь, він таки натрапив на слід — Бог трійцю любить — бо ту його останню нитку хтось обірвав. Там, де Любко мав дістати оперативну інформацію, міліція оперативно знайшла труп інформатора — так оперативно, що тільки дивом їй на очі не потрапив такий собі Любомир Шеремет, у штанях, заляпаних кров’ю жертви, та із закривавленими пальцями — той, кого прибрали, на час візиту Любомира ще був живий і щось булькотів, простягаючи руки до заціпенілого журналіста. Все було прораховано, включно з моментом смерті інформатора, і все спрацювало б, якби Любко цілком випадково не визирнув у вікно. До під’їзду підкотила міліцейська «Тойота» з блимавкою, але без сирени. Довелося втікати через горище — добре, що була ніч.

І за ці три роки Любомир не написав жодного вірша. Жодного рядка, не рахуючи, звісно, своїх статей у газеті «Юність» та ще в десятках газет і журналів такого самого штибу.

Наближався новий, дев’яносто сьомий рік, і на його початку Любко готувався сказати Галі Бурячок своє запізніле чоловіче «дякую» за те, що він був у неї першим. Він збирався на ній одружитися, хоча не знав, навіщо це йому потрібно. Він навіть не певен був, що це справді потрібно їй. Просто однієї літньої ночі на відпочинку, коли зорі в небі здавалися особливо яскравими, а туга стала просто нестерпною, коли від пахощів полонинських трав паморочилося в голові, він навіщось спитав її, а чи не погодиться вона… чи не зробить йому таку честь… а вона відповіла, що погодиться і зробить. Чорне нагромадження гір, задрапованих в густо-синє небо, несхвально шепотіло щось своїми урвищами-губами, перекочуючи в них замість слів гнані вітром камінці, та не тільки закохані, як з'ясувалося, не зважають на цей таємничий осуд. Любомир абсолютно точно не був закоханим, але чхати хотів на всі природні явища і відмовився б від наміру одружитися з Галиною лише тоді, коли йому на голову впала б величезна кам’яна брила. Він поводився, як чесний чоловік, і дуже цим пишався.

За ці роки Любко здобув собі не тільки наречену, а ще гучну, хоча й сумнівну славу скандального журналіста, який здатен і янгола дьогтем облити — вправно, професійно і так густо, що тому хоч крила відтинай, хоч пускай, мов ту покритку, по селу — вже не відмиється. Для цього Любомирові, щоправда, регулярно доводилося робити те, що він ненавидів усіма фібрами душі, а саме: тинятися по всіх так званих світських тусовках, дорогих і резонансних концертах, виставах, на яких спливали неіснуючі вершки рахітичного вищого світу України — бо що таке справжній вищій світ, у цій країні впродовж багатьох років і не чули. Зате статті, котрі потім з’являлися з-під пера «молодого майстра сатири» — масні та поживні, заковтувалися обивателями, як черв’яки — зголоднілими рибами. До речі, як Любко колись цілком щиро не розумів, чому його називають великим поетом, так і тепер втямити не міг, з якого дива всі ці охочі вішати на людей ярлики вирішили, що він сатирик? Він був літописцем, акином, котрий, як стверджувалося в анекдоті, що бачив, те й співав, а сил у нього не лишалося навіть на просту іронію, не кажучи вже про щось інше. Так, реальність раптом викривилася, почала набувати різних протиприродних акробатичних поз і сама по собі вже стала сатирою — але в тім була не його вина. Як не винен він був у тому, що не вберіг Ніку. Не винен. Не він мав приглядати за дитиною, а вихователька, бодай би їй у пеклі горіти! Не він… Він смажиться у своєму пеклі за життя.

Щоб відігнати сумні думки — зазвичай вони ховалися десь у шафі і, зголоднілі, накидалися на нього ближче до ночі, особливо якщо Галя була на зміні, вона вже давно стала завідуючою перепрофільованого у коньячний магазин відділу, та деколи все ж підміняла хворих продавців — Любомир потягнувся за своїм щоденником. Ну, і що в нас заплановано на вечір? Концерт тієї патлатої «зірки», що вдруге звела його з Галиною… ні, на це шипляче він не піде. Ні за які гроші. Що ще? Відкриття відремонтованого кінотеатру з прем’єрою американського фільму… а що за фільм? Мелодрама? Ні, тільки не це! І прийом у одній південноамериканській амбасаді, чи то на честь підписання чергового договору про дружбу та співпрацю між двома банановими країнами, чи то на честь терміново віднайденого в пустелі Атакама міста — побратима Києва. Може, сходити? Там буде широкий вибір нікчем усіх кольорів та розмірів, а очолить їх, певно, посол ще однієї південної, та вже європейської країни, який так любить дівчаток до дванадцяти років, що ніяк не втримає себе в руках разом зі своєю хворобливою пристрастю. Вже було кілька гучних скандалів, але чи його зв’язки — не статеві, звісно — поки що тримали амбасадора на плаву, чи, навпаки, він тримав у руках якісь важелі впливу на чиновників своєї країни, проте його й досі не поперли з дипкорпусу. Хоча, подейкували, ще один такий скандал — і пристрасного посла пошлють хіба що в Антарктиду. Там йому й місце. Свою пальму першості він чесно здобув у тяжкій, нерівній боротьбі з відомим вітчизняним політиком — геєм та представником Євросоюзу, якого сильно підозрювали у хабарництві — у Європі це не вважається милою традицією, як у нас, — і який теж мав би бути на прийомі. Оце компанія — забійна стаття може вийти, подумав Любко і чортихнувся. Ні. Досить із нього цього лайна — бодай на сьогодні! Має він право на відпочинок? Щось подібне навіть у Конституції записано, свіжоприйнятій. Тим більше, що Галя сьогодні чергує, запрошення дійсне на двох осіб, а де шукати собі тимчасову пару? Та й не хочеться йому нікого шукати. І порпатися у гною теж не хочеться. Любко прикрив записник, потягнувся, підвівся нарешті з дивана й вирішив зробити щось конструктивне — наприклад, піти й дешево, але сердито напитися. Бажано, щоб до втрати пульсу. Він мав для цього необмежені можливості.