— О, серденько, а я тебе скрізь шукаю!

Передінфарктне, судячи з його ваги, серденько насупилось, проте слухняно дозволило забрати себе, куди треба, та ще й галантно підставило руку жовтому мусліну. Дана скрушно похитала головою. Законний шлюб видавався їй чимось на зразок добровільної пастки, парадоксальним атавізмом, якому давно пора відмерти раз і назавжди. Для чого люди одружуються? Щоб чоловік водив дівчат до окремих кімнат, знаючи, що друга половина лиш поверхом нижче, а дружина носила «хімію» а-ля «бідна ягничка», вбиралася у кольори, що надають її і без того кислій мармизі фотографічну схожість із лимоном, і в свої тридцять на вигляд була старіша за Колізей? Оце і є те, що всі називають коханням?

— Як гадаєш, вона в курсі справи? — Ден підійшов, як завжди, нечутно, а от що стало для неї прикрим сюрпризом, так це те, що вона здригнулася від несподіванки. Так пильно задивлялася на це кумедне подружжя — чаплю та колобка — що геть втратила самоконтроль. Дуже погано.

— Що він стрибає в гречку? Не впевнена. Вона скидається на стерильну швабру, і ще п’ять років тому я б голову заклала, що ні — не в курсі, три роки тому я просто була б у цьому переконана, а нині… просто не знаю.

— П’ять років тому ти, мабуть, вірила в любов.

— У ту любов я вірю й досі, — приймаючи келих із рук Дениса, відгукнулася вона. — А іншої просто не існує.

— А як же ми? Ми з тобою — особлива пара.

— Це точно, — Дана пригубила шардоне і раптом хихикнула. — А знаєш, кумедно, що майже всі присутні тут чоловіки, крім тебе, звісно, так чи інакше…

— Хочуть тебе.

— Проявляють певний інтерес, я б сказала.

— І від певного інтересу скрізь лунає характерний тріск.

— Прошу?

— Ґудзики з ширінок відлітають.

— Дене, ти брутальний старий мухомор. А ще мені зауваження робиш!

— То казати правду в наш час — брутальність? О, як це прикро! Та, може, хтось із них все ж дістане заохочувальний приз? Хоча б поцілунок? Ні? Отой брюнет — зверни увагу, як він на тебе дивиться! Він тебе просто очима їсть!

— Мабуть, уже переїв. У нього в очах відрижка.

— Він, якщо я не помиляюся, секретар амбасади. Перспективний хлопчик. І дуже гарненький.

— Ти ніколи не помиляєшся, дякую, я довіряю твоєму смакові, дай мені спокій, — Дана ледь стрималася, щоб не прикінчити своє вино одним ковтком. Денис помітив і її вагання, і вибір на користь добрих манер, тому всміхнувся однією зі своїх рідкісних схвальних усмішок. — А країна яка перспективна! Краща для жінок тільки Куба!

— Ти перебільшуєш. Утім, я тебе йому й не віддам.

— Ні?

— Ні.

— Що ж, полегшало нашій матері — то стогнала, тепер криком кричить. Я йому й сама не віддамся. Він такий гарячий, як пісок у пустелі. Я їх боюся, цих темпераментних чоловіків. Мені б когось спокійнішого, без кинджала, кокаїну й волохатих рук.

Ден і собі ковтнув вина.

— А товстун дуже набридав тобі нагорі?

— Більше набрид би внизу, бо мусила б займати його бесідою, та цього разу мені пофартило.

— Дано!!!

— Тобто я мала на увазі пощастило. Дружина вчасно знешкодила його. Судячи з легкості, яку вона в цьому продемонструвала, свою майстерність пані вигострювала роками. Одна з небагатьох переваг шлюбу в дії — можна залигати чоловіка, як бичка, за лічені секунди. А тепер про вади — заарканити вдається тільки свого, законного.

Денис довго дивився на подругу і мовчав.

— Мені так прикро, — вимовив він нарешті.

— Чому? — спитала Дана з тією оманливою неуважністю, котра часто забивала памороки залицяльникам, змушуючи їх повірити, що вони бачать перед собою ляльку з пташиним мозком, не здатну зосередитися на чомусь складнішому, ніж новий журнал мод.

— Бо я вкрав у тебе юність.

Дана, що саме розважалася, пускаючи бісики бідолашному секретарю, водночас спостерігаючи, як він конвульсивно смикається, облизуючи спраглі вуста, та раз у раз прикладає хустинку до спітнілого чола, відповіла, не відволікаючись від основного заняття:

— Свята правда. Впевнена, за це тобі вже заброньоване містечко в раю.

— Ти мене не слухаєш, — дорікнув Денис.

— Ні. Цю пісеньку я вже напам’ять знаю. Якби я хотіла щось тобі закинути — вірніше, якби я мала що тобі закидати — то, повір, тема вкраденої юності навіть не спала б мені на думку. Ти підібрав мене на вулиці з дитиною на руках. Вивчив мене. Відшліфував. Я — твоє творіння, Денисе, і тобі доведеться із цим змиритися. Який Пігмаліон, така й Галатея. Хоча у нас з тобою, як ти слушно зазначив, особливий випадок. Якби не ти, я шастала б вокзалом доти, доки мною не скористалися б за призначенням. Мирось виріс би професійним жебраком або соціопатом, а я стала б дешевою повією, втратила б половину зубів, привчилася б пити одеколон та огірковий лосьйон і сім місяців на рік проводила б у вендиспансері. Ось яку юність ти, мерзотнику, у мене вкрав, дай тобі Боже здоров’я!

— Ні, це не виправдання.

— Ось годі, якщо не хочеш, щоб я поринула у спогади!

Ден, роблено злякавшись, підняв руки на знак капітуляції.

— Благаю, тільки не зараз. І не тут.

Їй таки було що згадати про ті три неповних роки, які вона прожила з Деном — у Дена. Безліч великих та малих відкриттів, дрібниць, котрі трималися в її пам’яті лише завдяки тому, що пам’ять та математична, і справді важливих речей, випадків, пояснень. Тих дорогоцінних миттєвостей буття, які сам Денис і навчив її цінувати. Те, як вона нарешті дізналася, що він справді робить в Україні, як почала йому допомагати не лише ефектом присутності, і як він активно проти цього протестував. Те, як він смикався від кожного неправильно вимовленого нею слова і як учив її користуватися ножем не лише для того, щоб відрізати хліб або почистити картоплю, і не колупати самою виделкою відбивну. Як відразу після її згоди залишитися найняв няню для Мирка, яка доглядала малого вдень, — справжню няню, нормальну — і сказав, що віддасть малого лише до дитсадка, бо в яслах нічого робити немовлятам, і як Мирось другим словом після «Дана» вимовив «Ден». Як Денис варив для Дани каву і стежив, щоб вона не сідала за стіл без серветки. Як він пишався нею, коли вона таки вступила до політехнічного інституту без іспитів, лише за результатами співбесіди, і як викладачі, зустрічаючи її в коридорах, підморгували до неї та змовницьки шепотіли: «Ваш тато так за вас переживає!» Ваш тато… Той, омріяний в дитинстві зеленоокий король казкової Країни Математиків давно пішов у небуття. Його місце зайняв інший батько — стрункий білявий перекладач, колишній студент факультету романо-германської філології Київського державного університету, з остудними очима та великим теплом у серці. Такому зраненому серці, що Дана деколи дивувалася, як воно ще б’ється.

Перші два місяці в колишній бабусиній хаті, модернізованій у міні-палац, минули для Дани, як у раю. Вона ніяк не могла втямити, за які заслуги і, головне, перед ким, їй звалилося на голову аж таке щастя. Вона поновила відвідини підготовчих курсів у ліцеї — спочатку з деяким острахом, бо, хоч і мало вірила в те, що Василя якимось дивом занесе на інший бік міста, тим більше — у пошуках її, свого головного болю, та все ж остерігалася. Зате потім… о, з якою насолодою вона буквально жбурнула межи очі Вірі Степанівні тридцять доларів, як холодно зуміла зронити: «Розписку не забудьте!», і як жадібно, на півлиця, розширились очі Хосе-Антоніо, коли вона, мов нічого й не сталося, увійшла до його класу — вишукано вбрана, гарно зачесана, зосереджена і сувора. Готова до навчання. Заради цього варто було жити.

— Як ти? — спитав Хосе-Антоніо після лекції. — Вийшла заміж?

— Так, — відповіла Дана, ховаючи руки за спину. Молодий викладач уважно глянув на її тонку, як в оси, талію.

— А де ж твоя вагітність?

— Розсмокталася.

Дана не зрозуміла, чому вчитель відсахнувся від неї на цьому слові, та Денис, коли вона переповіла йому ту розмову, швидко все пояснив.