У залі для прийомів амбасади однієї південноамериканської країни вже панувала світська метушня. Щойно завершився концерт, організований благодійним фондом «Усі ми — діти Божі», який опікувався розумово неповноцінними дітьми з різних країн, а також надавав матеріальну допомогу дітлахам із порушеннями опорно-рухового апарату — купував і ремонтував інвалідні візки, влаштовував консультації невропатологів, ортопедів, нейрохірургів та психологів — розмови з останніми однаково потребували і малюки, і їхні батьки, організовував прощі до монастирів та зустрічі зі священиками. Фундацію понад півстоліття тому заснував виходець із України, який емігрував до Америки відразу після закінчення Другої світової війни і там одружився на місцевій красуні, ще зовсім молоденькій вдові, чий син від першого шлюбу страждав на ДЦП. Спочатку діяльність новоствореної інституції охоплювала лише невелику місцеву українську діаспору, згодом перекинулася на всю країну, вже не таку маленьку, потім — на інші континенти, а вже з початком того, що називалося «перебудовою», поширилася, і то значно, по всій території Радянського Союзу. З розвалом останнього осередки фонду «стихійно» зорганізувалися в усіх країнах Співдружності — за цим простежив його засновник, худий, мов ліана, ще досить бадьорий, як на свої сімдесят шість, дідуган із диявольським характером, віслючою впертістю (між собою підлеглі називали його Сеньйор Твердий Горішок) та оманливо янгольським виразом привітних сірих очей. Мігель Мар’яно, в іншому житті — Михайло Мар’яненко — був яскравим зразком, якщо не сказати еталоном мільйонера, що починав із сотнею песо в кишені й досяг усього, прагнучи, за його ж словами, заробити більше грошей, аніж може витратити дружина. Він не полінувався особисто відвідати кожен осередок та перевірити, як там ідуть справи. Особливі сентименти, що й не дивно, дідусь мав до України — він навідався у рідне село, де впорядкував могилу матері, а разом із нею — і весь цвинтар, він зустрічався з ієрархами всіх українських церков — окрім, звісно, протестантів — і значний відсоток свого щорічного прибутку щедро відписав саме українському відділенню спільноти, що мало всі ознаки автономії й називалося скромно «Світло Надії». Саме це «Світло» і було головним організатором сьогоднішнього концерту.

Дійство вийшло ультракоротким, хоча насправді це не мало жодного значення, бо влаштовувалося воно виключно з метою довести, що добровільні пожертви і гроші з аукціону, який мав відбутися після виступу дітей, підуть на їхні ж потреби, а не в чиїсь і без того пухкі гаманці. Більшість лотів були зроблені руками маленьких недужих українців: картини, намальовані їхніми тремтячими пальцями, фігурки з пластиліну, композиції з гілочок, гербарії, дерев’яні дощечки з випаленими на них візерунками, але серед усього цього, за висловом одного банкіра, «мотлоху» траплялися справжні цікавинки з приватної колекції дона Мігеля. Нічого особливо цінного, ніяких гучних імен — просто хороші, оригінальні роботи молодих художників із діаспори — малярів, скульпторів, ювелірів, але вони забезпечили прихід потрібних людей. Далі, сказав сам собі сеньйор Мар’яно, — справа техніки.

Власне, концерт складався з п’яти українських народних пісень, виконаних дитячим хором «Струмочок». Голоси малечі, правдиво дзвінкі й чисті, іскрилися та переливались, як джерельна вода сонячного дня, а присутні відводили погляди від інвалідних крісел, від тоненьких, понівечених хворобами рученяток і ноженят, а особливо — від пекучо зрілих очей, величезних від болю та самотності, для дитячих личок якихось навдивовижу несподіваних у своїй дорослості. Усі, включаючи організаторів, зітхнули з полегшенням, коли дітлахи закінчили виступ і роз’їхалися, самі або в супроводі батьків, на своїх візках по амбасаді. Тут на гостей чекало іще одне випробування — гурт розумово неповноцінних малюків, які під веселу пісеньку про коника в траві взялися за руки й стали у танок. Їхні рухи були уповільненими й невпевненими, та все ж «дебіленята», як їх уголос назвав один присутній у залі урядовець, примудрилися перекинути кілька ваз із квітами — з тих, що стояли на підлозі, збити з ніг офіціанта, який, намагаючись ухилитися, вивернув на себе тацю з напоями, і обірвати шифонову шлярку на сукні почесної гості. Хлопчик, який зробив останній подвиг, страшенно ним тішився і сміявся, махаючи своїм трофеєм, мов прапором, а жінка, незворушна, як скеля, ще й, здається, вагітна, погладила малого по темному «їжачку» на деформованій голівці, пальцями витерла слину, що текла в дитини з рота, і, коротко сказавши щось дону Мігелю, — у відповідь на її слова він схвально кивнув — рушила до виходу. За нею майже побіг якийсь опецькуватий чоловічок у смокінгу, що пасував йому, як корові сідло.

— Американка, — визначив чиновник, допиваючи своє віскі і з помітним задоволенням спостерігаючи, як малеча у супроводі вихователів залишає залу. — Або англійка, точно не скажу. Звідкілясь звідти, — і рука із діамантовою запонкою на манжеті білої сорочки махнула кудись на захід. — Тільки буржуї здатні таке терпіти, ще й сміятися. Носяться з тими інвалідами, як із цяцьками. Кажуть, науковий підхід і ще щось таке, про рівноправних членів суспільства… А треба, як Сталін: зібрати всіх цих виродків — і в табори! Хай там працюють! А з тими, хто не може — то краще, як Гітлер! Треба…

— Яка чудова думка! — перед оратором стояв сеньйор Твердий Горішок; він важко спирався на ціпок, але від цього чомусь здавався ще стрункішим — військова постава, пряма, незважаючи на вік, спина, очі — свинцево-сірі океани презирства, й ані сліду акценту у вимові. — Я саме складаю перелік тих виродків, які не можуть у нас працювати. Вам відведене почесне перше місце. Як ваше прізвище?

Промовець трохи знітився, але відразу ж пішов, навіть не вибачившись. Дон Мігель зітхнув. Інколи йому здавалося, що він б’ється головою об стіну. Держава-монстр розвалилася, але встигла зробити монстрами більшу частину своїх громадян, які свято переконані: якщо заплющити очі на проблему, вона зникне. Більшість із них, хоч і ходить до церков, бо нині це, прости Господи, модно, так само, як і раніше, уявлення не має, що таке милосердя взагалі й християнське зокрема. Сімдесят три роки їм говорили, що Бога немає. Що у розумових вадах дітей винні батьки, які багато п’ють або пізно народжують. Що в СРСР усе так добре, що й інвалідів тут майже немає. А ті, які десь залишилися, — герої війни, або просто герої. Так треба. Але ж яка дивна подвійна філософія: з одного боку, держава їм допомагала, органи соцзабезпечення нараховували непогані пенсії — з теперішніми не порівняти — щоправда, змушуючи щорічно проходити медичні обстеження для підтвердження інвалідності навіть тих, які не мали рук чи ніг, а з другого — їх просто викреслили із суспільного життя. І тепер треба змінювати свідомість. Справжні зміни починаються в голові. У Європі та Америці із цим справді жодних проблем — там вони інші, адже проблеми є всюди, якісь підводні течії, якісь нюанси, але такого снобізму — та ще й на порожньому місці! — на Заході не знайдеш. «Дебіленята»! Дон Мігель згадав це щойно почуте слівце, і його породиста сива голова знову смикнулась, як від ляпасу. Хто б говорив! Чи не цей чинуша зі скромною зарплатою й нахабними діамантами на зап’ястках, який старанно й небезуспішно сунеться в парламент, не надто афішуючи, що його мати — хронічна алкоголічка, батько — кримінальник, а сам він не вилазить із венеричних хвороб? Хоча… кого це цікавить? Воістину, країна рівних можливостей — це залишилося незмінним. Чесним людям не місце нагорі — у них слабкі зуби й нігті. Мабуть, якась генетична мутація, і у зв’язку з нею надлишок чесності викликає в організмі нестачу кальцію. Сеньйор Мар’яно гірко посміхнувся. Він побачив свою батьківщину вільною де-юре, а де-факто… чи побачить взагалі? Так важко, а він уже старий… надто старий, хоч і бадьориться, як може. Діти, онуки — всі вони, звісно, продовжать його справу — цю справу, але лиш тому, що він так заповів. Вони зроблять усе належне, виконуючи його волю, та, Боже бережи, якась економічна криза — і першим, на чому заощадять, буде його фундація. І чи може він на них ображатися? Таке життя… Онуки… ні, про це краще не думати — надто боляче. Донька, Рита, так і не пробачила йому… Серце матері, що тут дивного? Він би міг переконати її, адже мав докази, але цього вона просто не винесла б. Так, він утратив її, але Рита — жива, і, слава Богу, має ще дітей… той був не єдиним сином. А в нього теж є команда, і це вже чимало. Є люди, яким він довіряє і які віддані — не йому особисто, ні, і не його грошам, хоч як дивно, а цим дітям — беззастережно. І вони не зрадять малюків навіть тоді, коли останнє, чим зможуть допомогти, буде особистий догляд за хворими. Є Дана і Любомир, є Ігор та Марні, Марко і Тамара. І Денис — звичайно, як він міг забути про Дена?! Роки… Щось кольнуло в серці, раптом стало важко дихати, на груди ніби лягла пудова брила. Ні, тільки не сьогодні! Не зараз, не тут! Помітивши, що з дідом щось не гаразд, підбігла онука гарненька, чорноброва. Підвела до нього схвильоване личко. Іванка. Він назвав її на честь мами, та в родині всі кличуть її якось інакше, а як — щось він ніяк не пригадає.