— Дарма ви з ним так, — промовив нарешті Сава. — Він на це не заслужив.

Від простої правди цих слів Дана почала закипати, як чайник.

— Я не збираюся вислуховувати ваші зауваження…

— Та ні, дитино, ти вислухаєш мене, — де й поділася його вдавана ввічливість. — Усе, що я скажу, і дуже уважно. Ти, звісно, думаєш, що страшенно доросла у свої дев’ятнадцять, уже все бачила, і сам чорт тобі не брат. Але ти помиляєшся. Так, у тебе було важке життя, я знаю, Ден розповідав мені й про твою тітку, і про матір, і про того вилупка, що її вбив, і це означає, що ти таки нюхала смаленого вовка, але він… він жив у смаленій вовчій зграї. Я все чув, що ти йому сказала. Ти вдарила його у найуразливіше місце. Ден і досі вважає себе неправильним, виродком, збоченцем — ти, мабуть, знаєш, як багато таких визначень… Я — ні. Я проста людина, народився і виріс там, де нас, таких бракованих, за визначенням бути не може — в селі. Теж дуже страждав, коли зрозумів, що байдужий до дівчат, але я швидше змирився. Я такий, який є, і я не дитячий конструктор, щоби зламати хатинку і скласти наново підйомний кран. Нічого не вийде.

— А я й не…

— Так. Ти переконана, що наш зв’язок — протиприродний, і робиш усе, щоб розбити його. Але нас уже не змінити. Ні, ти, звісно, маєш право захищати свої погляди. Можеш упіймати на вулиці негра й докоряти йому, що він чорний, або соромити китайця за розріз його очей. Ти можеш навіть досягти свого — мурин відбілить шкіру, як Майкл Джексон, а китаєць піде на пластичну операцію. Та чи зробить це їх щасливими? І взагалі, чому вони мають бути щасливі, лише відповідаючи твоєму уявленню про те, що правильно, а що ні? Хто ти така, щоби це вирішувати? Штатний Божий уніфікатор? Ти подумала про те, що вони мають своє бачення щастя?

— Ні.

Сава затнувся від подиву — такої швидкої капітуляції він не чекав.

— Добре, що ти це визнаєш. Ти не любиш мене, Дано. Я виджу. І Тамара не любить. Просто у вас різні причини нелюбові. Вона сердиться, що я не звертаю на неї уваги…

— Уваги?

— Так, їй же лише сорок років, чи тридцять дев’ять… моя ровесниця. А я не можу їй нічого пояснити. Вона тоді точно звідси втече, і що буде з вами? З Мирком? Ця жінка — добрий дух цього дому.

Дана згадала габарити Томи.

— Нічого собі дух…

Сава всміхнувся.

— Гарної людини треба якнайбільше. Але я не про це. Невже ти не розумієш, Дано, що для Дениса ти — все?! Його донька, що повернулася з польоту, його творіння, улюблена учениця, його життя, врешті-решт? Та він десяток таких, як я, гуртом звідси викине, навіть не замислившись, добре це чи зле, а за тебе… заради тебе… Ти знаєш, що він мені сказав, коли запросив жити з ним?

— Звідки?

— Ну, так, звичайно. Він заявив: «Образиш Дану чи Мирося хоч одним словом — відразу забираєшся геть!»

— Я вам не вірю. Він… е… кохає вас.

— Не знаю. Я не впевнений. Так, він добре до мене ставиться, я не скаржуся, але такі високі почуття? Скажімо краще так — я йому потрібний. Але ти… ти просто ревнуєш його.

— Що?!

— Ні, не як жінка — так, як буває, коли дитина з усіх сил дістає тата, що привів у дім нову дружину і почав приділяти доньці менше уваги. Найчастіше то тільки здається, що менше, однак це не заважає дітям доводити татусів до сказу.

— У мене немає тата.

Сава поглянув на неї з жалем.

— Ти так нічого й не втямила? Він був у тебе. Був. А ти втоптала його серце в багно.

«Був — це минулий час. Чому їй раптом стало так зимно?»

— Саво, — повільно, як першокласник, що вимовляє кожну букву в незнайомім слові, проказала вона, — ти можеш зробити мені ласку? Піди у вітальню і затримай там Дена на кілька хвилин. Я зараз теж підійду.

— Гаразд, — він анітрохи не здивувався, кивнув величезною ведмежою довбешкою і вийшов, рухаючись із грацією, якої вона за ним раніше не помічала. Симпатичний чоловік, що переймається своїми сердечними справами. Мабуть, він має рацію, і сам прив’язався до Дениса значно сильніше, ніж Ден — до нього. Боже, яка ж вона свиня!

Вони розмовляли, коли Дана увійшла — стояли на тлі запнутого вікна, і профіль Дена, бездоганний у своїй суворості, як на старовинній монеті, закарбувався відтоді в її серці. Сава гаряче щось доводив Денису, а той слухав, трішки нахиливши голову, і біляві локони падали йому на плече. Янгол, знову подумала Дана, дивлячись на свого рятівника, невимовно гарний і сумний. Скинутий з небес лише за те, що зовсім не схожий на інших солдатів янгольського війська. Вони обернулися на її кроки, і це все, що вони встигли зробити перед тим, як Дана опустилася на коліна.

— Я прошу пробачення у тебе, Дене. Я прошу пробачення у вас обох.

Денис плакав, коли піднімав її. В очах у Сави теж стояли сльози.

На українську філію благодійного фонду «Усі ми — діти Божі» вони вийшли, хоч як дивно, завдяки нетямущості російських колег. Тобто, по суті, випадково — Дана ненавиділа саме це поняття, бо воно вилізало з її системи координат, але поняттю було начхати. Немає нічого більш закономірного, ніж сліпий випадок, часто повторював Ден. І доки росіяни, плутаючись у паперах, неквапом збирали дані для «молодших братів» — визначення, що завжди викликало в Дена холодну лють, а в Дани — єхидство на зразок: «Ну хто б говорив!» — з’ясувалося, що десь за рік до зникнення дівчаток у Москві зареєструвався «якийсь філіал якоїсь фундації», як сказав Денису майор російського бюро Інтерполу в телефонній розмові — Ден увімкнув селектор, щоб Неждана все чула. Найцікавіше почалося, коли вперше на її пам’яті Денис заговорив російською. Це був атракціон. Ден тягнув голосні так довго, що вони врешті-решт застрягали між зубами, і навіщось постійно міняв парні приголосні, від чого «добрий день» у нього звучало як «топритень», а замість «давайте» виходило щось на зразок «тафайте». Ще з часів свого студентства він чудово вивчив українську мову, а повернувшись до Києва і переконавшись, що тут, як і колись, всюди панує російська, анітрохи не знітився. Ден і далі вважав, що незнання рідної мови — це ганьба і проблема українців, і аж ніяк не його, а хабарі, які він розпихував потрібним людям зі спритністю знаного ілюзіоніста, суттєво поліпшували взаєморозуміння між ним і тубільцями, як він називав тутешніх. Дана якось спробувала обуритися.

— Чому це ми тубільці?

— Бо прийшов великий білий хазяїн, навернув вас у свою віру… мордою в багно навернув, я б сказав… і ви ще шістдесят років тому їли з голодухи власних дітей, але й не думали протестувати, а зараз голосуєте за тих, хто змушував вас це робити. Ви все втратили. Свою культуру, прадавню мову, літературу подарували «старшому братові», християнську віру отримали відшліфованою до невпізнання, як не перетравленою, з Москви, і міцно тішитесь, що ви — холуї. Так що, мабуть, твоя правда. Ви не тубільці. Ви яничари.

Денис розмовляв українською всюди, навіть у тих жахливих барлогах, де вони часом бували разом — утім, у дуже жахливі він Дану не водив. Одного разу вона поцікавилася, чи не боїться він, що його там запам’ятають — за мовною ознакою.

— Ні, не боюся. Більше того, на це вся моя надія, — загадково відповів Ден. Дана не мала жодного сумніву, що і з цим бундючним москалем Денис говорив би українською, якби мав час не лише перетворювати літери в слова, а ще й сваритися з Москвою. Крізь ледь уловимий тріск на лінії москвич упевнено заявив:

— Цей фонд, він усюди реєструється. По всьому світу, тільки під різними назвами. Ну, це типу філій з правами автономії. Там усе чисто, але ви так наполягали, що я вирішив згадати про нього. Вони справді допомагають дітям, і на вашому місці я б їх не чіпав.

Ден стримано подякував, попрощався і вибухнув такою тирадою, що у Дани аж дух перехопило — знаючи, що він здатен на такі емоції, вона десять разів би подумала, перш ніж заводити ту сумнозвісну розмову про геїв.

— На моєму місці?! Ох ти ж, трясця вашій мамі! Усе чисто! Він думав, прийде до фонду, а там, прямо у вестибюлі — операційний стіл із жолобками для стоку крові! А в кабінеті директора порно знімають — долар за перегляд, п’ять за участь! І на полицях склянки з органами заспиртованими стоять — для антуражу, щоб глядачі з міліції миттю в мізансцену в’їхали! Якщо і в інших країнах у лягавих була така ж логіка, не дивно, що ті вилупки й досі на волі!