Любко смішно чмихнув, нахиляючись над нею.

— І не тільки.

Дана пішла з готелю, коли Любомир заснув. Зморений, зі щасливою усмішкою на вустах, він здавався їй неймовірно молодим, навіть юним, і хоч тридцять років іще не старість, а для чоловіка взагалі не вік, та отак, уві сні, він виглядав на всі вісімнадцять. Довгі вії, соромлячись, відкидали тіні на нижні повіки, зморшки навколо вуст пом’якшали, наче напівстерті невидимою рукою. Дивне лице: на перший погляд звичайне у своїй некрасивості, та починаєш придивлятися й помічаєш, як кожна рисочка по-своєму приваблює тебе, кожна про щось говорить… Ось підборіддя — рішуче, але не масивне, трохи випнуте, вказує на впертість. Чоло — високе, прооране зморшками, такими глибокими, що їм сам дон Мігель позаздрив би — це від напружених роздумів. І від пережитих страждань. Так, губи не обговорюються, не в такому стані, як у неї, а далі… Ні. Далі теж не треба. Неждані знову стало гаряче. Вона хотіла лишитися з ним — до ранку, як він пропонував, і до скону, як би їй того хотілося, і, здавалося б, це дуже легко — варто лише подзвонити Ігорю і попросити, щоби Мирось затримався у нього, а потім попередити Тамару, котра, хоч і знайшла собі нарешті кавалера — до речі, Марка Дем’янова, того самого дефектолога, молодшого від неї рівно на десять років, — все одно воліла ночувати вдома — і все. Так просто. Хіба щастя буває простим?

«Я не хочу дітей, Дано. І ніколи не захочу. Це такий біль…»

— А дарма, — прошепотіла вона. — Я народила б тобі цілий дитсадок.

Дана тихо одяглась і вийшла, прихопивши з собою картину. Вдома на неї чекали Тамара й Мирось. Спільними зусиллями вони вбили у стіну Даниної спальні довгий цвях і почепили полотно, яке Тома назвала вибриками авангардистів — її чомусь збентежили різнокольорові крила янголів, а Мирко, що любив усе яскраве, заявив: «Красиво!» Та коли Дана відступила на крок від ліжка, щоб ще раз роздивитися своє придбання, ноги в неї затремтіли, і. вона ледь не впала. Рудий янгол із бузковими крилами дивився вже не на дівчинку, що спала за столом, а на неї, на Дану, і вельми несхвально. Неждана могла б заприсягнутися, що ранком, ще на узвозі, трійця ангелів демонструвала їй свої профілі. Звідки тут взявся анфас?

«Що взагалі відбувається?»

Відповідь на це запитання вона дістала вночі, бо до неї знову прийшов Ден — чи його дух, чи її галюцинація, класифікувати це Дана не хотіла. Та хоч би що це було, сварити її воно заходилося з місця в кар’єр.

— Ти не могла б встругнути більшої дурниці, навіть якби довго та ретельно готувалася, — говорив Ден, сидячи на краєчку ліжка.

Дана лиш ліниво усміхалася.

— То був експромт.

— Воно й помітно! — Денис зневажливо фиркнув. — Якого дідька ти не залишилася?

— А навіщо? Що я могла йому дати?

— Перелік я тобі складу. Заради Бога, Дано, він же кохає тебе.

— Та невже? Яка дурня. Учора він уперше мене побачив.

— Ой, ну хто б говорив! Ти його взагалі до вчора не знала, хіба за статтями в газетах, ну і що? Яка різниця? Буває, тільки глянеш на людину — і розумієш: це вона. Таке трапляється. — Ден зітхнув. — Ну, добре. Доведеться ще раз допомогти тобі — востаннє.

— Чому востаннє?

— Бо я нарешті піду.

— Куди, Денисе?

— Туди, — Ден осяйно всміхнувся. — До зірок.

— І знову кидаєш мене?

— Ні. Я лишаю тебе в надійних руках. Я зоставляю тебе на Любка.

Дана позіхнула — їй раптом пекельно захотілося спати. Чи вона позіхала уві сні?

— Добре, що він не в курсі.

— Я скажу йому.

— Денисе, не ліз би ти в цю справу.

— Не можу. Скласти руки й дивитись, як ти руйнуєш своє щастя, відштовхуєш єдиного чоловіка, який любитиме тебе завжди? Вибач, я на це не здатен.

— Завжди — ілюзія. У природі не існує такого поняття.

— Дивлячись, стосовно чого.

— Та вже те, що я з ним познайомилася, це…

— Познайомилась? — Ден по-мефістофельськи зламав брови під гострим кутом. — Ви й це встигли зробити, голуб’ята? А як же твоє: «З кимось переспати — це ще не привід для знайомства?»

— Ти що, підглядав?

— Ображаєш, Дано! До певної межі я, звісно…

— Смерть зіпсувала твої манери. Ну, добре, добре, зустрілися. Те, що ми з ним зустрілися, це вже щасливий випадок!

— Випадок — це псевдо Господа Бога в тих ситуаціях, коли він не хоче зазначати своє ім’я, — заперечив Денис. Дана зітхнула.

— Гарно сказано. Твої слова?

— Ні.

— А чиї?

— Марка Алданова.

— Що за один?

— Письменник. Ти читала його, я певен, просто прізвища не пам’ятаєш. Ось, наприклад, «Дев’яте термідора», «Чортів міст»…

— Тетралогія «Мислитель»? — пригадала Дана, і Денис чомусь дуже зрадів.

— Ну ось, бачиш! Ти моя розумничка!

— Так, щось подібне ти примусив мене прочитати.

— Дано, — Ден закусив було губу, але не втримався і розреготався, — вдумайся, що ти говориш! Примусив прочитати книжку! Ні, ти безнадійна!

— Дуже на це сподіваюся. І не книжку, а роман! Відчуй різницю!

— Різниця є, але не така, як ти вважаєш. Але то пусте, — Ден сяйливо посміхнувся. — Ми говоримо про Любка, і, щоб ти знала, я вже все виправив. Наснився йому і залишив твій телефон.

Дана застогнала.

— Ти ж не думаєш, що я в це повірю?

— Повіриш, коли тебе розбудить дзвінок, пані математик. Я ледь не забув, що ти не довіряєш речам, які не вкладають у формулу «ікс плюс ігрек дорівнює фігня», та цього разу ти переконаєшся, що світ — це щось більше, аніж міріади цифр у різних позах.

Ден розтанув у теплій ночі, а вранці її справді підняв дзвінок, і не будильника, а телефону. Дана навіть не згадала про своє видиво, зняла слухавку і буденно сказала: «Слухаю». Це міг бути хто завгодно — Ігор, Марко, дон Мігель, хтось із вихователів або навіть дітлахів, що періодично надзвонювали їй з дозволу дорослих. Але у трубці пролунав глибокий і такий знайомий голос:

— Привіт, безсоромна.

Дана застигла; ефект стовбняка не міг би бути більшим, навіть якби її по коліна залили цементом. Вона хотіла обізватися, спитати, як це можливо, на Бога, як він знайшов її, випадкову знайому з бару, та натомість чи то каркнула, чи то крякнула щось невиразне.

Втім, Любко, здавалося, і не чекав на відповідь.

— І не смій кидати трубку, нагідко. Цього разу ти від мене не втечеш.

Семен Йосипович Луска загалом був задоволений життям. Сидячи зараз у кабінеті свого банкіра, він потягував «Курвуазьє» із пузатого келиха і ліниво розмірковував, де це чорти носять Ігоря. Секретарка Катя, як завжди, чемна, гарненька, тільки трохи застара, без жодного слова відчинила йому двері, налила коньяку, поставила попільничку… Дядя Сеня, як любляче називали його у рідній фракції, звісно, знав, що нічого цікавого Ігор у кабінеті не тримає, для цікавих речей є інші місця, поміж іншим — і банківські сейфи, але гостинність секретарки свідчила про високу довіру власника банку «Каравела» до нього. Обґрунтовано високу довіру.

Нарешті Ігор вихором влетів до кабінету і вибачаючись на ходу, простягнув дяді Сені руку для привітання. Той потиснув її з усміхом, хоча внутрішньо поморщився. Що за манера в цього успішного фінансиста одягатися, як хіпі? Вічно джинси якісь, ледве не футболки… У банку ж працює, не кіт начхав… Яка у підлеглих може бути дисципліна, коли шеф наче на пікнік рихтується?!

— Вибачте, — повторив Мельник, сідаючи за стіл, — я тут на природу зібрався із сином. Вигляд трохи неформальний, та що вдієш? Ви до мене у справах, чи так, на вогник зазирнули?

— Я не знав, що в тебе є син, — дядя Сеня був свято переконаний, що з висоти прожитих років і набутого авторитету має право «тикати» навіть Папі Римському.

— Я й сам не знав. Але це — щастя.

— Я думаю. Самі дівки в сім’ї, а тут — наступник, готовий… скільки йому?

— Скоро сім буде.

— Ходить уже до школи?

— Піде восени.

— Ну, то й добре. Хоча доньки у тебе теж гарненькі, нівроку, — Семен Йосипович свояцьки розвернув до себе фото, з якого всміхалися татові троє милих дівчаток, і ткнув у нього жирним пальцем. — Особливо оця ось, середульша. Ну чисто квіточка. Очей не відвести.