Дана безпомічно озирнулася на Дениса. Той розвів руками.

— Ти сама почала.

Пообіцявши добре подумати, Неждана вийшла з кабінету і, коли Ден закривав за ними двері, почула судомні схлипування.

— Боже мій, він плаче, — сказала вона. Денис кивнув.

— На його місці, — відгукнувся він уже у коридорі, подалі від секретарки, — я бився б лобом об стінку, рвав на собі волосся і посипав би голову попелом. Міцний дідуган.

— Щось мені не сподобалося оте його: «я про все подбаю».

— А мені навпаки, сподобалося. Це вихід, який усіх влаштує. Без скандалу, що нашкодить фондові, та кастрування Хосе без анестезії у найближчому СІЗО, коли тамтешні лягаві втямлять, хто до них потрапив. Головне, щоб дідусь не забув вибити з онука явки та паролі. Себто ім’я любителя зеленої малинки. А ти звернула увагу, що він здогадувався?

— Хто?

— Дано…

— Добре, добре, але з чого ти взяв?

— Він виглядав розчавленим, але не шокованим — усвідомлюєш різницю? Наш візит не став громом із ясного неба. Старий відразу втямив, хто на касеті, він упізнав би його навіть раком у паранджі — все-таки онук.

— Не можу повірити, що в розмові зі мною преподобний Ден вжив слово «раком»!

Денис усміхнувся.

— Я вклав у тебе всю свою ввічливість. Мені нічого не лишилося.

— То я тобі позичу. Під відсотки. І що тепер?

— Чиста дрібниця. Нам треба знайти режисера, лікарів, водія і замовників — і фільмів, і органів. А як ми їх будемо шукати, Дано? Ну, не мовчи — твої пропозиції?

Дана хотіла сказати, що всі вони сходяться на Хосе, та впізнала азартний блиск у холодних блакитних очах Дена — мисливець знову прокинувся і радів самому процесові. Їй захотілося трохи зіпсувати йому настрій.

— Дамо оголошення в газету. До рубрики «Різне». «Делікатний прокурор терміново бажає висунути звинувачення і шукає групу осіб, що підозрюються у скоєнні низки особливо тяжких злочинів. З огляду на брак прикмет підозрюваних, подається опис злочину. Питущим, ув’язненим протягом останніх десяти років, а також суб’єктам з несерйозними намірами прохання не турбувати».

Хосе-Антоніо пив пиво і ні про що не турбувався. Витягнувшись на вузькій канапі у найскромнішій зі своїх квартир — він винаймав її, щоб пережити черговий наїзд діда, і деколи — не так уже й часто — дозволяв робити тут зйомки — він відпочивав, наскільки вмів, скромно. Хотілося, звичайно, шику, але навіщо тицяти дулю під ніс верблюду, в якого й так слини повен рот? Деякі проблеми, пов’язані з твердим наміром старого шкарбуна залишитися на батьківщині і тут-таки померти — ото скоріше б! — у Хосе таки виникли, але міркувати над ними зараз він не хотів. Натомість уявляв собі Дану і помирав від заздрощів до її коханця, того альбіноса, про якого Брицин сказав, що в нього лише на порнуху піднімається.

І нащо цьому слимаку така жінка, як Неждана? Що він із нею робить? Тішить зів’яле, як член, марнославство? Таки є чим! Вогонь, уся вогонь, від маківки до п’ят, струнка, граційна, жадана… Інколи він бачив її — Дана, кваплячись на заняття, йшла через парк асфальтовою доріжкою, худенька, мов ожилий палаючий сірничок, і вітер, бавлячись, виймав з акуратної зачіски пасма вогняного волосся. Він заздрив вітру і теж хотів би пропускати крізь пальці цей пломенистий шовк. Хосе ніколи не розумів тих, хто спить із малявками. Хворі люди, та й годі. Він охоче продавав їм їхні мрії, але сам любив жінок, дорослих, свіжих і сформованих. Дана виросла у нього на очах. Він готовий був одружитися на ній. Кинути до її білих ніжок увесь світ і трохи зоряного неба на додачу. А вона підійшла до нього, і, мов нічого не сталося, заявила, що вагітна і виходить заміж. Не треба було її бити, вже вкотре з тугою подумав Хосе. Діяв би трохи хитріше — і зараз би ліжко йому зігрівала жива ватра. Міг би сказати, приміром, що прийме її та дитину, а потім змусив би зробити аборт — від доброго католика в Хосе лишився лише срібний хрестик на шиї. А Дана так чи інакше перервала вагітність. Це ж зрозуміло. Розсмокталася, ха! Дотепно, навіть дуже, та від розчарування, не у ній, у собі, він тоді аж здригнувся. Ледь стримався, щоб не закричати. Вона мудро вчинила, кому ті шмаркачі потрібні, ще й у п’ятнадцять років, а він пошився в дурні. Та що вже тепер про це думати? Хіба впіймати її десь у парку пізнього осіннього вечора і здійснити давню мрію? Мабуть, Дана буде відбиватися. Неодмінно буде. І кричатиме… чи ні? Ну, пельку їй можна й затулити, і не обов’язково поцілунком. Що ж до самого процесу…

Двері в кімнату рипнули, Хосе перевів на них затуманений бажанням погляд і дуже здивувався. На порозі стояв старий хрін власною персоною, ще пряміший, ніж завжди, і, спершись на свій ціпок, роздивлявся онука так, ніби бачив перед собою великого тлустого хробака. Хосе це вкрай не сподобалося.

— Дідусю! — він легко зіскочив із ліжка й підійшов до старого, аби торкнутися бездушним поцілунком зморшкуватої щоки. — Що ти тут робиш? Я й не знав, що ти в Києві.

— Уже тиждень не знав, Хосе?

От чорт! Невже так довго?! Як час летить. Та що й казати, ніколи йому не вдавалося обдурити старого. Той якимось дивом завжди відчував, хто саме з онуків цупить його гроші. Бачив внутрішнім зором, чи що?

— Чекай, а як ти увійшов? Я ж не давав тобі ключів.

— У мене є відмичка. Універсальна.

Ця заява сподобалася Хосе-Антоніо ще менше, ніж дідів погляд.

— Хай би як, я радий, що ти тут. Присядь, будь ласка. Пива хочеш?

— Ні.

— А будеш? — Хосе знову влігся на диван і дивився на діда знизу. Дон Мігель вражено заморгав — вочевидь, не оцінив жарту. Хосе вагався якусь мить, та все ж підняв свою пляшку з підлоги, салютуючи йому, і зробив добрячий ковток.

— Ти щось хотів чи просто за мною скучив?

— Скучив. Дуже сумував за тобою, ось і вирішив забрати онука додому. Одягайся.

— Що? Якого?! — Хосе-Антоніо підвівся, а пляшка, примощена на голому животі, з глухим стукотом упала на килим, вивергаючи з вузького горлечка жовту пінисту рідину. — Я нікуди не їду, в мене тут справи. Ти не присилуєш мене!

— Справи? — так могла б виглядати сама смерть, злякано подумав Хосе, коли дід, штовхнувши його долонею у груди так, що той наново влип у подушки, наблизив до онука попелясто-сіре пооране роками обличчя. — Мені прикро, але в тебе вже немає тут жодних справ, окрім хіба що карних. Але я цього не допущу. Чорт з тобою, та моя родина! Моє чесне ім’я! Одягайся, виродку, ми летимо в Тіхуану. Поясниш своїй матері, чому я тебе вб’ю!

— Що ти мелеш?! Ти вчадів чи п’яний?! — нерви Хосе забриніли, як натягнуті струни, по спині поповзла липка холодна крапля поту. — Не розумію, про що ти говориш!

— Хосе-Антоніо, — сумно сказав старий вояка, — не змушуй мене брехати Риті. Або ти помреш, як годиться чоловікові, знаєш ти, що це таке, чи ні, і перед тим розкажеш їй, чому це сталося, або тебе будуть довго шукати і не знайдуть, як останки тих нещасних дівчаток, яких ви ґвалтували і продавали різникам. Як пам’ять про них, я не мав би давати тобі жодного вибору, однак, на жаль, ти мій онук. Це якось так красиво називається… урочисто. Своя кров. Чи шматок лайна? Про що тільки думала Рита, привівши тебе в цей світ?!

— Я не…

— Я знаю, що ти не різав їх власноруч, Хосе. Куди тобі… Та й знівечив лише одну. Це бізнес, я правильно зрозумів? Нічого особистого… Але ж ти не вважаєш, що тебе це врятує?!

— Мама… — Хосе звісив руку з дивану, його пальці вже намацали на підлозі липку калюжу і повільно, але неухильно наближалися до пивної пляшки. Головне — встигнути, дати по голові цьому шкарбуну і тікати світ за очі. Тільки не в Мексику. Та й жодна з Америк йому не підходить. Може, Австралія? — Ти про неї подумав? Це її вб’є!

— Ну, Рита живуча, — із цими словами сеньйор Мар’яно з усіх сил опустив ціпок на руку Хосе. Хруст кістки прозвучав майже одночасно з несамовитим криком онука.

— Ах ти ж козел!

— Боляче?! Знаєш, тим діточкам… дівчаткам… було гірше. Набагато. Ти не думав про них і чхати хотів на свою матір. А тепер закрий рота, доки я не зламав тобі другої руки. Що ж до козла, то називай мене, як хочеш, хлопче. Для тебе в моєму словнику немає слів.