Денис довго мовчав, перш ніж зронити:

— Вибачте.

— Прийнято. Зараз я вже не в бізнесі. Я для цього застарий. Бог благословив мене синами… троє синів, і доньки. Мої діти працюють, уже й онуки працюють — я насолоджуюся плодами того, що посіяв… багато років тому. Але й досі, сеньйоре Жакявічюс, я контролюю все, за що беруся. І все, за що взявся колись.

Ден ще трохи помовчав. Неждана знала, що він не просто збирається з думками — ні, з ними він зібрався задовго до того, як прийшов сюди. Він підшукує аргументи саме для цього співрозмовника, зважаючи на особливості його характеру, він вигострює їх, аби переконати впертого діда у необхідності співпраці з ним. І Денису це вдасться. Як завжди.

— Дон Мігель… ви дозволите так вас називати? — прошу повірити, що я прийшов сюди не ображати вас, не ставити під сумнів ваше чесне ім’я. І загрожувати існуванню вашого фонду — це теж не моя мета. Власне кажучи, я ніколи б не прийшов сюди із самими лише підозрами, хоч би якими серйозними вони були. Але ситуація критична — це по-перше, а по-друге, я володію вже не припущеннями, а фактами.

— Справді? Якими?

— У Києві зникають діти. Дівчатка, від п’яти до десяти років. Ця ниточка тягнеться ще з Латвії, з тих років… але про це не будемо, бо там питання закрите. Подібні випадки почалися в Ризі, а потім пішли мандрувати колишнім Союзом. Таллін, Мінськ, Москва, Батумі, Єреван… Усі — як під кальку писані. Дівчатка наче випаровуються, а потім, коли їх знаходять… якщо їх знаходять — це десь у двох випадках із п’яти — вони мертві, зґвалтовані, а деякі ще й позбавлені кількох внутрішніх органів… дуже професійно позбавлені. Розумієте, про що я?

— Та певно, не дурний. Дитяча порнографія плюс чорний ринок донорських органів. Дуже розумно… ні, не треба здригатися, дорога сеньйора. Якщо ви хочете від мене моральної оцінки цього страхіття, то я готовий пролити сльози з криками «Як це жахливо!» І це справді так, але з погляду справи це вигідно, розумно і вкрай небезпечно.

— У чому ж небезпека?

— Не у порнофільмах, пані Дано, — старий знову збився на місцеве звертання. — Тут якраз усе просто. Але органи — потрібна операційна, контейнери для перевезення. Я не впевнений, та здається, донорське серце поза тілом живе лише кілька годин. А літаки для транспортування органів за кордон? Якщо те, що ви мені розповіли, правда, то це добре організована і тому небезпечна група людей, чий керівник перебуває на високих щаблях державної влади та має унікальні можливості технічного забезпечення цього процесу. А заробити на цьому можна добре, так. На жаль. Проте ви нічим не підтвердили, що до цього причетний фонд. Не забувайте, що мої діти — інваліди. Навряд чи з них буде якась користь як із донорів.

— Доне Мігель, наскільки мені відомо, під вашою опікою не лише малюки, які змушені вести сидячий спосіб життя і чиє серце зношене від народження. Є ще так звані неповноцінні діти, цілком здорові фізично, чиє відставання у розвитку часом можуть помітити лише фахівці та близькі люди.

— Це поширена помилка, сеньйор Жакявічюс. Не так уже й часто розумові відхилення мають локальний перебіг. Мозком тут справа не обмежується. Це генетика. Ось, наприклад, дебільність зазвичай супроводжується серйозними внутрішніми патологіями.

— Так, але, як ви слушно зазначили, про це знають далеко не всі.

— І все ж таких дітей остерігаються викрадачі, а лікарі — ну, органи ж видаляють лікарі… вони в курсі справи. Та й які порнозірки із цих небораків?

— Сеньйоре Мар’яно, якби ви хоч уявляли собі, що збуджує деяких… не можу їх людьми назвати… тут точно краще застрелитися, ніж про це думати. А стосовно перевезення органів… Їх перевозять разом із дітьми.

— Це вельми спрощує справу. І знижує, так би мовити, рівень організатора.

— А замовника, як ви гадаєте?

— На порно?

— Замовники на органи не в Україні, і навіть не в СНД, це ж очевидно.

— Згоден, пане Жакявічюс. А щодо вашого запитання… Моя відповідь — ні. Для того, щоб для тебе викрадали з вулиць дітей, треба бути багатим. Дуже багатим і дуже безкарним. Не те, щоб це було складно організувати… і я, знову ж таки, не про мораль, але має бути велика віра у свою безкарність. Або повне усвідомлення цього. Ви розумієте, про що я?

— Так.

— А ваші докази… стосовно фонду… де вони?

— Ось, — Ден акуратно поклав на стільницю касету. — У вас є відеомагнітофон?

— Є. У сусідній кімнаті, — він махнув рукою ліворуч від себе, де в стіні виднілися невеликі двері. — Там ми зберігаємо деякі навчальні матеріали, серед них і відеокасети для батьків і діточок. Часом мусимо їх продивлятися прямо в офісі.

— А як щодо серця? Міцне?

— Не скаржуся.

— Гаразд. Ми почекаємо тут, якщо дозволите. Я не хочу, щоб моя… дружина бачила це знову. І все ж на вашому місці я поклав би таблетку валідолу під язик.

Старий знизав плечима.

— Потурбуйтеся краще про своє серце, якщо з’ясується, що ви намагаєтеся кинути тінь на справу всього мого життя.

Він підвівся, взяв касету і зник у крихітній кімнатці. Дана не знала, як довго його не було — відлік часу вело лише її серце, яке несамовито гупало у грудях, і так заходилося, що, здавалося, ще мить, І воно зупиниться, лусне від болю. Та коли дон Мігель повернувся, Дана зрозуміла, що Денис не помилився, перш ніж почула бодай слово з вуст старого сеньйора. Туди, у пекло правди, входив літній, але бадьорий чоловік, стрункий, із доброю поставою та блиском, нехай і сердитим, у сірих очах. Звідти ж вийшла руїна з чорним проваллям замість рота, з якого прозвучало:

— Так, це він. Мій Хосе. Він у масці, сучий син. Він завжди був у масці…

Дана і Денис напружено мовчали.

— Дон Мігель, — нарешті озвався Ден, — мені так прикро, але я мушу… Ваш онук… він не лише знявся на тій касеті. Він… ви додивилися її до кінця?

— Само собою.

Ден посірів не гірше за сеньйора Мар’яно, та все ж договорив:

— Він ще й керував викраденням дівчаток. Я не можу цього довести, принаймні в суді, хіба що Брицин розколеться, але я в цьому дуже сумніваюся. Однак я знаю, що Хосе…

— Я зрозумів, — вигляд у старого був такий, що Дані раптом здалося — ще трохи, і він на шматки розвалиться. — І я вам вдячний. Я насправді дякую за те, що ви з дружиною прийшли сюди, і… силою змусили мене тримати очі відкритими — як лікарі, коли дістають із зіниці скалку. Я не був сліпим раніше, та часом не бажав дивитися на підозрілі речі, — сеньйор Мар’яно помовчав. — Іван Іванович теж тут замішаний, так?

— На жаль. Наприкінці вісімдесятих він жив у Латвії, потім — у Москві, у Грузії бував. І теж трошки опікувався вашим фондом. Займався відкриттям філій, збирав документи…

— Трошки… мені здавалося, Іванові я можу довіряти. А онук… що ж, я винен. І Рита, моя донька… це її первісток. Хосе-Антоніо. Я хотів, щоб його назвали якось просто, по-нашому. Подвійне ім’я — подвійна натура, так мені чомусь здавалося. Хоча, — тут дон Мігель знизав плечима, — Рита вийшла заміж за мексиканця, а в них свої традиції. Вона мусила шанувати їх, як і свого чоловіка. Мене самого вже цілу вічність ніхто Михайлом не називав.

— А хочете, я буду? — мимохіть вирвалося в Дани. Сеньйор Мар’яно глянув на неї з інтересом.

— Хочу. І спасибі, що спитали. А тепер ви можете йти, — старий знову простягнув руку Дані — його пальці стукались один об одного. — Я про все подбаю.

— Вибачте, але… — Неждана хотіла сказати щось про правосуддя, та замовкла, і навіть не через застережливий жест Дена — вона просто побачила суд у крижаних очах пана Михайла. — Я тільки… якби ми могли хоч чимось допомогти вам.

— Можете. Хто ви за освітою?

— Е… я? Я вчуся. Студентка. А буду програмістом.

— Чудово. Українському відділенню фонду бракує працівників. Я навіть асенізатора взяв би, особливо з огляду на те, яким лайном виявився мій Хосе, але вони сюди не ходять. Я покладу вам хорошу платню — ви стільки ніде не заробите. Будете писати спеціальні навчальні програми для дітей та викладачів… ще чимось корисним займетесь… Ну, то як?