«Ясноволосий мій янголе, що зробило з тобою життя?»

— Скільки мені ще лишилося? — Ден, навіть не дивлячись у її бік, часто і майже завжди безпомилково визначав, де стоїть Дана і який у неї настрій. Завдяки цьому його вмінню вона зробила нині крок через поріг, на який не наважувалась, стовбичачи в дверях, доки Денис не гукнув її, і тихо промовила:

— Рік. Від сили.

— Прикро насправді, — Ден намагався всміхнутися. — Я так нічого й не встиг. Летті мертва, замовник дитячого порно хтозна-де, і, мабуть, там і залишиться, а я… Бог б’є без попередження, чи не так?

— Бог? Ти говорив, що його немає.

— Він з’являється в такі миті. У всіх. Через смерть близьких людина може відректися від нього, але на порозі власної смерті увірує знову. Бо найстрашніше — це небуття. А знаєш, що мені сьогодні сказали в церкві, коли я на сповіді був?

— Ні, — Дана підійшла і сіла поруч, пригадавши, як один-єдиний раз провела з Деном ніч на цьому дивані. Вони жартували поміж собою: «А пам’ятаєш нашу ніч кохання?» — і реготали, мов навіжені. — Розповідай.

Але Ден уже забув, про що хотів сказати; його думки розбігалися, як табун диких коней без вожака.

— Де Мирось?

— Спить. Тома говорить, він зранку набігався, то вона вклала його до підвечірку.

— А можна… себто, давай заглянемо до нього. Я заразний, але… обіцяю не торкатися малого.

Кожне із цих чотирьох слів стало пудовою брилою і лягло Дані на груди.

— Наступного разу просто вдар мене, Денисе.

— Вибач. Наступного разу не буде.

Мовчки вони зайшли в дитячу й зупинилися біля ліжечка. Мирко солодко сопів; рожевенький, руденький, невимовно гарний і мов із воску вилитий у свою справжню матір.

— Коли ти скажеш йому?

— Про тітку Олену? Рік тому сказала. Пояснила, що рідна мама дала йому життя і пішла на небеса збирати світлі душі, щоб повернути їх на землю. Йому простіше, Дене. Він ніколи не знав її і сприйняв це, як казку. Він тебе татом називає.

— Так. Хлопець швидко росте.

— І не встигну я й спам’ятатися, як ти спробуєш звабити його.

— О, ні. Не хвилюйся — так довго я не протягну. Крім того, я ніколи б…

Неждана стиснула руку чоловіка, який замінив батька не тільки їй, а й Мирку.

— Я знаю. Знаю. О, мій любий, мені так шкода…

— Не шкодуй, — на блідих, знекровлених вустах Дена з’явилася вимучена усмішка. — Це ж сліпий випадок, більш нічого. Хворий донор, поспіх із операцією… Ніхто не винен.

— Жаль. Якби я знала, кого винуватити, мені б полегшало.

— Навряд чи, — Ден не зводив очей з малого. — Він буде красенем, правда? Уже красень. Сині очі, й руденький…

— Правда. А що з Савою?

— Думаю, все буде гаразд. Ми не забували про запобіжні заходи. Зараз час такий. Утім, це тобі не цікаво. Та все одно, я тебе попрошу, якщо я… тобто ми… коли мене не стане, простеж за тим, щоб Сава зробив повторний аналіз через півроку. Він може злякатися… вирішити, що краще й не знати… але це не так. Правда потрібна завжди. Тобто майже завжди…

— Навіть якщо правда — це смерть у розстрочку?

— Ми живемо в розстрочку, Дано, ти ніколи над цим не замислювалася? Ніхто з нас не знає, скільки йому відпущено, коли й від чого судилося померти… Ніхто. Це лотерея і маленька Божа милість водночас, але деколи… часом… милість полягає в тому, що ти знаєш це. Так буває… Зроби це для мене, нагідко. Простеж. Обіцяєш?

— Так. Обіцяю.

— І не плач за мною, чуєш? Ніщо з того, що можна виправити, не варте й найдрібнішої сльози. А плакати над невиправним просто немає сенсу.

— Виходячи з такої логіки, на світі не повинно бути сліз.

Ден усміхнувся, зовсім як колись, звично, десь навіть безтурботно, і Дану знову заполонили спогади. Вона ніби перенеслася у минуле, побачила себе, п’ятнадцятирічну, перелякану, круглу сироту з дитиною на руках, і розкішного незнайомця, що пропонував їй — подумати тільки! — цілий скарб за одну-єдину ніч. Мов наяву, пролунав переляк у голосі Дена: «Боже мій, та тобі ж потрібен бюстгальтер!» — і її сміх, перші дзвіночки сміху відтоді, як померла тітка Олена. Пригадався той день, коли вона побачила касету, і лице Дениса, біле, безкровне, але суворе: «Я велів тобі не лазити туди!» І ще сотні інших епізодів, інших днів, походи до крамниць — як захоплювалися продавці, що її «тато» чи «друг» — хто як називав — так добре знається на моді, і світські раути, де всі йому так заздрили через неї. Його уроки добрих манер: «Ти математик, а не пітекантроп, люба». Його подарунки з будь-якого приводу, дрібні та величезні, а найголовніший з них — любов. Він любив її, любив по-батьківськи, по-братськи, і це було все, чого вона прагнула, все, чого потребувала, та кляте життя знову забирає в неї це відчуття родини, захищеності, затишку. Що їй дім, де не буде Дениса? Що їй світ без нього?

Дана ще раз глянула на його посмішку і розридалася.

З дня встановлення діагнозу Ден прожив рівно дев’ять місяців. Якраз можна було б виносити і народити нове життя, жартував він, помираючи. Список інфекцій, які розвинулися в нього внаслідок СНІДу, цілком міг потягнути на грубий том медичної енциклопедії, а найбільш прикрим був туберкульоз, що протікав блискавично і лікуванню не піддавався. Дана відправила Мирося до Тамари і залишалася з Денисом до кінця. Спорожнілим будинком також тинявся Сава, його аналіз крові, на щастя, дав негативну реакцію. Хоч як Ден проганяв його, той так і не зміг піти.

— Аж доки смерть не розлучить нас, — іронізував Денис і додавав: — Що за ідіотизм!

Окрім Сави та Дани, яку Ден допускав до себе з рипінням, і то у білій хірургічній масці, його навідував ще Роман Іванович. Ден стверджував, що візити лікаря його розважають. Дана казилася, бо щомісяця ескулап, розваживши Дениса по повній програмі, до втрати свідомості, незмінно брався за неї. Його скетчі були на диво одноманітними, а виконання — дилетантським.

— Чому ви не хочете віддати чоловіка до госпісу? — говорив він і трагічно зітхав. — Нещодавно в столиці відкрився новий, один із найсучасніших у Європі. Ви ж тільки мучитеся з ним, а там за ним доглянуть спеціалісти.

— Чужі люди в гумових рукавичках?

Уточнення про чужих він ігнорував.

— Так. А що в цьому поганого?

Дана знизувала плечима і питала — ця частина програми теж залишалася незмінною:

— А що вміють ваші спеціалісти, чого не вмію я? Вони вже СНІД лікують?

— Остання стадія дуже заразна, — попереджав Роман Іванович.

— То пусте. Ми кохаємося у скафандрах.

— Ви не розумієте, на яку небезпеку наражаєтеся.

На цій фразі Дана зазвичай втрачала терпіння.

— Лікарю, я не можу плюнути собі межи очі, але якби могла, то неодмінно зробила б це, коли б пристала на вашу пропозицію. Якби мені хоча б здалося, що я можу на це погодитися!

Роман Іванович чортихався і забирався геть до наступного візиту, а Ден, якому вже було тяжко навіть говорити, все ж незмінно цікавився:

— Ну що, вже дістала лікаря?

Дана згідно кивала.

— До самих печінок.

— А він що?

— Якщо опустити матюки, то нічого.

— Дав якісь рекомендації?

— Аякже. Цілу торбу. Я десь її посіяла, доки йшла до тебе.

Це була така гра — двох приречених на вічну розлуку людей, які з останніх сил вдають, що все гаразд, і так захоплюються нею, що починають вірити в те, чому ніколи не збутися. Дана говорила з Денисом так, ніби його одужання — лише справа часу, і він підтримував її. За два дні до смерті Дана покликала до нього священика. Панотець побув у кімнаті Дена всього півгодини і вилетів звідти так, ніби за ним гнався розгніваний апостол Петро з твердим наміром надавати йому по голові ключами від райських воріт.

— Що сталося? — запитала Дана.

— Я — гей, ось що сталося. Батюшка пояснив, як саме чорти мене в пеклі каратимуть.

Дана зрозуміла, що мав на увазі священик, і її знудило.

— Він всього лиш людина, не Бог! — силячись проковтнути слизький жмут непролитих сліз у горлі, сказала вона. — Ти народився таким, яким є, ти творіння Господнє, то до тебе які претензії?! Хто сміє судити тебе?!