То що ж з нею таке? Чому Любко й досі сниться їй, та ще й у таких снах, про які вона не те що Денові — тітці Олені, царство їй небесне, не розказала б? Чому від однієї думки про нього кров у її жилах займається, наче солома? Чому їй важко погодитися на цей суто номінальний шлюб? У неї буде прізвище, становище, захист… У разі потреби Денис, не вагаючись, дасть їй розлучення — про це вони вже домовилися. То в чому ж річ?
Врешті-решт, після довгих роздумів Дана таки ощасливила згодою Дена — в обмін на його обіцянку серйозно поставитися до проблем свого здоров’я. Якась загадкова чи то інфекція, чи внутрішня хвороба перетворила і так доволі стрункого Дениса у справдешню, за влучним висловом Сави, воблу на мотузочку. Ден мав змучений вигляд, постійно втомлювався, погано спав, але категорично не бажав звертатися до фахівців. Однак маленький шантаж приніс свої плоди: на розпис, окрім щасливого від пломбірного вигляду Дани Мирося, Сави й Тамари, прийшли ще дон Мігель із Марком.
Власне кажучи, весільна сукня стала ще одним каменем спотикання між Денисом і Нежданою. Щасливий, як молочне порося, Ден трохи розгубився, коли Дана вчепилася за ідею сукні по-справжньому, наче злодій у чужий гаманець. Вона згоджувалася їхати до РАГСу на тролейбусі, йти пішки, відзначати реєстрацію лимонадом замість шампанського, але вона хотіла чудову сукню. Білу, рясну, в мереживах та воланах. І ще — фату. Довгу, легеньку, як туман над річкою. Ден лише руками розводив.
— Ти ще вийдеш заміж по-справжньому, — переконував він. — Ми робимо це для того, щоб ти без зайвих проблем стала моєю спадкоємицею.
— А ти зібрався помирати?
— Я хочу, аби жоден згорьований через нестачу майна родич не зміг опротестувати мій заповіт у суді. Я вже склав його, вписавши туди тебе, але як моя дружина ти матимеш усі права й без тестаменту. Та загалом тобі дістанеться небагато — цей будинок і київське дочірнє підприємство трикотажної фабрики «Летті». Я назвав його «Ніка» — вирішив, що тобі буде приємно.
Дана гмикнула.
— Мені приємно, але це справді дріб’язок. Міг уже мені Ейфелеву вежу відписати чи Емпайр-Стейт-Білдінг хоча б… Жадібний ти. Та все одно я буду в сукні.
— А я й не прошу, щоб ти була гола.
— Дотепно, як завжди, мухоморчику. Та ти тямиш, про що я. А якщо не подобається — на реєстрацію можеш не з’являтися.
Травень буяв бузковим квітом, схожим на очі Любка, коли Неждана ступила на килимову доріжку центрального РАГСу, пишна і біла, як вершковий торт. Реєстраторка несхвально підібгала вуста, коли у своїх паперах прочитала про бажання нареченої залишити своє прізвище — на цьому, на чималий подив Тамари, наполягав Денис — але зуміла озвучити це досить миролюбно і навіть сухо сказала «вітаю», лише гримасками плаского сіро-білого лиця демонструючи, що вона думає про п’ятдесятирічних чоловіків, котрі одружуються на двадцятирічних дівчатах. Та Дену було начхати. Трохи збентежений сеньйор Мар’яно — він, звісно, знав, що Дана й Денис — не подружжя, але не думав, що коли-небудь стануть ним — відкрив пляшку шампанського «Мадам Кліко» і першим тостом наївно побажав молодятам побільше діточок. Ден смикнувся, але промовчав. Дана засмутилася.
Однак не минуло й двох тижнів, як новини з лікарні, куди все-таки після копняків, потиличників та просто вмовлянь завітав Ден, змусили Дану забути про все на світі. Якщо правду стосовно тітки Олени вона дізналася випадково, то цього разу її викликали до лікарні дуже цілеспрямовано, як дружину Дениса Жакявічюса.
Та клініка, до якої звернувся Ден, була надсучасною і дорогою, тому кабінет вірусолога, вочевидь, не мав би нікого дивувати, але Дану таки здивував. Лікар, симпатичний русявий чоловік років сорока, що назвався Романом Івановичем, підвівся, коли вона увійшла, поцілував простягнуту для рукостискання руку і скрушно промовив:
— Прошу сідати. У мене погані новини.
Це було зрозуміло й без слів. Якщо тебе як члена сім’ї викликають до лазарету, прохаючи при цьому тримати свій візит у секреті від пацієнта, зрозуміло, що тобі не плитку гематогену безкоштовно видати збираються. Та поки Дана гадала, що саме трапилося з Денисом, лікар повідомив:
— Будьте мужні. Ще ніколи мені не було так тяжко, така молода і вродлива жінка, та ви мусите знати правду. У вашого чоловіка СНІД.
— Що?
— Синдром набутого імунодефіциту. Це…
— Я знаю, що це. Бідний Сава…
Роман Іванович зиркнув на неї трохи здивовано.
— Ваш чоловік — Жакявічюс Денис Арнольдович чи тут якась помилка?
— Ні. Себто так. Це він. Як… о, Господи, тобто чому? За що?
Лікар і далі торочив щось своє, але Дані здалося, що він лиш мовчки округляє рота, мов риба, витягнута з води, з тих, що їх цієї весни так полюбив Мирось — знову генетика перемогла математику. За мить із того безголосого потоку стали вирізнятися окремі слова. Вони долітали до Дани якимись розмитими, безпомічними, наче хтось пропускав їх крізь товщу каламутної морської води.
— …Серія аналізів… ми зробили імунограму. Імунітет практично на нулі. Це вже не ВІЛ, ні про яку латентну стадію тут не йдеться. Мені прикро, але довго він не протягне. Максимум — рік. Якщо пощастить.
— Пощастить?!
Стіна перед нею хиталася, як стегна досвідченої стриптизерки, а підлога просто вислизала з-під ніг. Цікаво, що ж буде, коли я встану, мляво подумала Дана. Роман Іванович співчутливо зітхнув.
— Але й це ще не все, — сказав риба-лікар. — Якщо я правильно все зрозумів, а медична картка не бреше, пан Жакявічюс заразився на ВІЛ не статевим шляхом. У вісімдесят п’ятому році він потрапив у автомобільну аварію, втратив багато крові, і йому робили переливання. Це було у Франції…
Роман Іванович затнувся від того, що зелені, як у дикої кішки, очі зиркнули на нього з ненавистю.
— Це має якесь значення?
— Ну, щоби вам легше було… що він вас не зраджував.
— Легше?! Послухайте, ви лікар чи комік?
— Мені так шкода…
— Але не так, як мені.
— Я до цього й веду. Вам слід терміново зробити аналіз крові на ВІЛ/СНІД і повторювати його кожні три місяці протягом року, за умови, що у вас не буде статевих зносин із чоловіком. Я б вам не радив, навіть із презервативом. Остання стадія, великий ризик… у вас є діти?
— Ні.
— Добре.
Дана стиснула кулаки. Вона розуміла, що мав на увазі Роман Іванович, не могла його за це судити — та готова була вбити лікаря.
— Здайте аналіз прямо зараз, — лікар підсунув до неї вже виписане направлення, — і потім ми обговоримо результати. Хочу вас заспокоїти хоч трохи — шанси на те, що ви не заразилися, є, і вони досить…
— Я не хвора.
— Звідки така впевненість?
— З неба впала.
Роман Іванович обдарував її довгим поглядом великомученика.
— Ви здасте аналіз чи ні?
— Так. Безумовно.
— Добре.
Та припинить він нарешті вживати недоречні слова?! Що «добре», ну що?!
— І останнє запитання: ви самі скажете йому про… тобто діагноз, чи це зробити нам?
— А скільки вас буде виступати з цього приводу?
— Пані Дано, я всіляко підтримую ваше прагнення зберегти почуття гумору в такий складний час, але прошу, не забувайтеся. Я мав на увазі, що в нашій клініці — приватній клініці, до речі, — прийнято, на відміну від державних установ, цікавитися, чи не хочуть рідні самі сповіщати хворих про те, що…
— Хочуть, о, небо, ну що за питання! Звичайно, хочуть, а ви ще й цікавитеся! Та просто сплять і бачать мами говорити своїм дітям, що ті скоро помруть, жінки — чоловікам, а брати — сестрам. Просто тіпає їх від бажання. Мене, до речі, теж. Якщо ви не розумієте, що просто спихаєте брудну роботу на плечі й без того розчавлених горем людей, мені лишається тільки позаздрити державним лікарням.
— Ви не відповіли.
Дана уявила собі, як Денис розмовляє із цим формуляром у білому халаті, і здригнулася.
— Я скажу йому сама.
Але говорити нічого не довелося. Повернувшись додому, Дана знайшла Дениса у спальні — він сидів на ліжку і так дивився на шпалери, ніби чекав, що пуп’янки троянд на них ось-ось розквітнуть. Футболка, подарована Даною з першої стипендії, що колись обтягувала його торс, як рукавичка, тепер більше нагадувала тільник дорослого, вдягнутий на семирічне дитя. Темно-зелені штани трималися виключно на паску, а з холош стирчали босі ступні, вузькі, мов стилети. У нього навіть стопи схудли — ця думка відізвалася у серці Дани таким болем, що вона аж задихнулася.
