— Погуляє трохи і прийде!

— Мамо, її немає вже три дні!

— А тобі не здається, що це клопіт її батьків?

Цього разу, щоб заспокоїтися, довелося рахувати до десяти.

— Вони померли, мамо. Обоє.

— То чого ти від мене хочеш? — раптом (чи не раптом?) закричала Агнеса. — Щоб і я живцем до крипти полізла? Щоб у домовину лягла? Дістав ти мене зі своєю Нікою, хай їй грець! — і у вусі Любка болем віддалися короткі гудки. Йому здавалося, що він кричить від цього болю, від безвиході, і що кричить він один, а його місто мовчить. Місто, яке він колись так палко любив, а тепер ще палкіше зненавидів, німіє і лише насмішкувато виблискує вікнами-очима — таке велике і байдуже. Бездушний кам’яний мішок, у холодному череві якого назавжди зникла крихітна золотокоса дівчинка з очима кольору шафранів. Любомир упав на коліна, вчепившись собі у волосся.

— Я не вберіг її, татку. Боже мій, тату, прости мені — я її не вберіг!

Минула ще одна ніч без дна, І ще один чортів день, а надвечір Любко нащось подзвонив Галі. Він розумів, що зараз цього робити не треба, ще чіткіше, аніж тоді, коли набирав материн номер, та все ж — зробив. Галя страшно перелякалася, дуже швидко приїхала і довго втішала його різними способами, а коли нарешті заснула, знесилена, йому стало ще гірше, ніж було. Він подумав, що це ж вона вперше віддалася йому, взагалі вона була дівчиною, а він їй навіть якихось гарних слів не сказав… Він і сам не знав, чого шукав у її обіймах, але вже точно — не задоволення, він не міг навіть думати про задоволення, це здавалося йому зрадою Домініки. Просто те, що він живий, теж здавалося йому зрадою, а Галя… так, вона добре ставилася до Ніки, усі добре ставилися до його сестрички. Так, вона щиро сумувала разом із ним, але насправді це — його особисте пекло і тільки його біль. Хоча це, звичайно, ще не причина, аби псувати Галі життя. Чомусь Любомир був переконаний, що відтепер буде нести в собі лише деструктивне начало. Та хоч би як, а Галина не заслужила того, щоб її використовували. Вона хороша, спокійна дівчина, виживає у Києві, навіщо морочити їй голову? Щоправда, вона заявила, що ні на що не розраховує, що їй нічого від нього не треба, просто — бути поруч, та всі вони спочатку так говорять, а йому не потрібна сім’я. Все, що роблять дівчата у стосунках із хлопцями — все це з дальнім чи навіть з ближнім прицілом на сім’ю. Ще діти підуть… Любко здригнувся. Думати про Галю було прикро, про Ніку — нестерпно боляче. І він подумав про роботу. Любко згадав, що він журналіст. Поки що.

Адже він може провести власне журналістське розслідування, головне — зробити собі посвідчення пристойного видання і не казати сумнівним людям, де він працює насправді.

Крім того, в нього багато знайомих — у ЗМІ, у міліції і навіть у СБУ.

А потім він зрозумів, що віднині у нього в житті одна мета — знайти Домініку. Або її викрадачів. Він востаннє за цей гумовий чотиридобовий день зняв трубку, набрав домашній номер Якова Гнатовича, і о першій годині ночі ощасливив шефа повідомленням, що завтра — себто вже сьогодні — виходить на роботу.

Вранці, повернувшись додому з купою непотрібних паперів у руках, без яких, як було сказано, їй не видадуть свідоцтва про смерть, Дана дуже швидко втямила, про кого говорила Олена — як усвідомила й те, що тітка не марила. Відразу з передпокою на Дану війнуло кислим — так часом тхнула вкинута матір’ю до сміття квашена капуста. І ще чимось знайомим видавався цей сморід, щось таке нудотно-пітне було в ньому, щось, що, здавалося, назавжди пішло з їхньої хати… За дверима тітчиної спальні хтось вовтузився, через паперові стіни до Дани доносилися зойки, стогони й голоси. Ось ця, в лиху годину найнята нянька просить когось не зупинятися, ось вона вищить так, ніби її ріжуть, а ось… не вірячи власним вухам, Дана рвучко розчахнула двері й побачила огидну картину: жирна спина дяді Васі, котрого дівчинка впізнала відразу, навіть не бачачи лиця, рухалася в такт няньчиному попискуванню, а з-за його монументальних розмірів драглистої дупи стирчали, мов сірники, ті обтягнуті шкірою кістки, що правили за ходулі Аглаї Петрівні. Кілька секунд Дана дивилася на хаотичні рухи Василя між широко розставлених жіночих ніг, наче заворожена, аж доки її не знудило. Вона судомно і досить голосно ковтнула, дядя Вася озирнувся і розплився в привітній усмішці.

— Неждано! Кого я бачу!

Дана метнулася до ванни — вона зовсім не збиралася тікати, не хотіла лише блювати на очах у цього бидла, однак Василь, вочевидь, подумав щось таке про втечу, бо з криком: «Стій! Куди?!» — та з неочікуваною для його комплекції спритністю відірвався від жінки, кинувся Дані навперейми і, схопивши її за руку, сильно смикнув на себе. З кімнати щось обурено кричала нянька — вона, вочевидь, лишилася невдоволеною.

— Ану тихо будь, маленька курва! Бо шию зверну, як курчаті!

— Пустіть мене! Мені погано!

— Що таке? — дядя Вася коротко реготнув, але відпустив дівчину, і, не прикриваючи дверей ванної, анітрохи не соромлячись того, що він голий, зосереджено спостерігав, як Дану вивертає жовчю — вже годин двадцять вона нічого не їла. — Статеве виховання шокувало? Дарма ти так, руденька, реагуєш. Це ж ця, як її… краса людських стосунків.

«Звірі, — думала Неждана, полощучи рота і намагаючись не дослуховуватися до Василевої маячні — він і досі щось молов, ніяк не міг заткнутися. — Щоб я після цього комусь дозволила хоч пальцем мене торкнутися?! Та не діждуться! Маніяки чортові!»

На язиці ще залишався присмак гіркоти, коли вона увійшла в кімнату до малого. Взяла хлопчика на руки, плачучи, дивилася, як той пускає радісні слиняві бульки. Не кричить — це добре. Знав би, що сталося — на пси від крику зійшов би. Любомир. Любко… ні, краще вона називатиме його Мирось, Мирко — просто щоб не плутати. Не забувати. Любко — то для її поета. Для її прекрасного принца з фіалковими очима, який існує у світі рим і, звісно, не має жодного уявлення про такі страхіття. Любко — це як любов, тільки чоловічий варіант… Василь, що вже вбрався у штани, посунувся за нею і мовчки спостерігав; як вона заколисує хлопча.

— Та хвойда… його хоч нагодувала?

— А я звідки знаю? Я тут годину, не більше.

— Швидко ви… зблизилися!

— То все моя чарівність, — дядя Вася вишкірив нерівні, але надзвичайно білі, як у хижака, зуби. — Ви ж замки поміняли, так? Розумна обачність. Але що це вам дало? Я сказав голоблі… тобто Аглаї, що я твій тато, вона мені й відчинила. Миле в неї іменнячко, правда?

— Авжеж. І дуже мило з твого боку дізнатися, як її звуть, перш ніж трахнути!

Коливаючись пузом, неначе холодцем, Василь підійшов до Дани і, не прицілюючись, тріснув кулаком прямо в обличчя. Удар прийшовся в око, і від болю вона закричала, ледь не впустивши малого.

— Ще раз «тикнеш» мені — уб’ю, стерво малолітнє, — дуже тихо й переконливо мовив дядя Вася. — А хлопця поклади… як, до речі, його звуть? Чого мовчиш? Ще раз у писок зацідити для швидкої реакції?

— Мирось.

— Дурне ім’я. Та від вас, бабів, чогось розумного чекати годі. Ну, поклала? Від ліжка відійди. Ага, бачу. Гаразд. А тепер слухай мене уважно. Йди на кухню і чекай там, доки я ту голоблю не дотрахаю. Треба, щоб вона кінчила — закон ввічливості. Ти хоч знаєш, що таке оргазм? Що, знов геть мову відібрало?

Дана здригнулася всім тілом, але не випустила й пари з уст. На щастя, Василь не став загострювати на цьому увагу.

— То дочекаєшся мене, ясно? Треба поговорити. Я для більшої певності спальню з малим замкну. Мені ще мати твоя збочена ключі дала, сука брехлива. Це моя небога, — передражнив він покійну Майю, і знову перейшов на діловий тон. — Внутрішні замки ви не міняли? Бачу, що ні, от і молодці. Ну, чого вклякла — рушай, куди звелів! Чи хочеш до кінця додивитися?

Він зареготав, а Дана підстрибнула так, наче її вдарили батогом по кісточках, і побігла на кухню. По дорозі зазирнула у велике дзеркало — під оком розпливався синець. Він обіцяв бути великим — як її ненависть.