— Він постійно пітнів, — сказала Дана.

— Що, маленька?

— Він пітнів. Майка була в мокрих плямах. Він тому й тримав вікно відкритим увесь час. Мама скаржилася, що їй холодно, але він або мовчав, або бив її — якщо вона йому з тим набридала.

Неждана розуміла, що й ця прикмета мало що дасть слідству, але слухали її чомусь дуже уважно і майор, і капітан. Першим не витримав Геннадій.

— А знаєте що? — гнівно звернувся він до Олени, і навіть вуса його настовбурчились якось обурено. — Я б таких, із дозволу сказати матерів, як сестричка ваша, сам би на місці забивав. Без суду і слідства. Ось не смикай мене, Юрку, чув я, чув, що про мертвих нічого, крім хорошого! Та що ж ти за мати, сука така, якщо дитя на мужика проміняла?!

Олена мовчки підвелася й махнула рукою в бік виходу. Майор зрозумів натяк, так само мовчки взявся за пальто, доки капітан Тищенко квапливо збирав усі папери в одну купу, і заговорив, уже стоячи на сходовому майданчику:

— Я не збираюся вибачатися, бо сказав те, що думаю. І можете скаржитися на мене куди завгодно.

— Ви не маєте права судити її!

— Гляньте краще на дівчинку! Скільки їй — тринадцять?

— Чотирнадцять!

— О, шарман! І вона вже бачила, як чужий дядько гамселить її матір. Як ви гадаєте, яке ставлення до чоловіків буде в неї після цих уроків?

— А ви Зиґмунд Фрейд чи Макаренко?

— Я — ідіот. На все добре, пані.

Олена навіть не помітила, як капітан прослизнув повз неї і теж опинився на сходах. Довго дивилася на міліціонерів, які чомусь не квапилися йти і тупцяли на одному місці, немов чекаючи манни небесної, а потім навіщось гукнула — буквально крикнула, хоч стояли чоловіки за два метри від неї:

— Майя була дуже нещасна!

І Геннадій не забарився з відповіддю:

— Сподіваюсь, що так. Ми повідомимо вас, коли можна буде забрати тіло.

— Тепер ми лишилися тільки удвох, — згорьовано прошепотіла тітка, коли вони сиділи на дивані в її кімнаті, як у мушлі, прикриті ілюзією надійності, і гріли руки об чашки з чаєм, який не збиралися пити. Дана звела на тітку очі, схожі на шматочки зеленої смальти:

— Ми завжди були тільки вдвох, хіба ні?

Любомир Шеремет навчався на факультеті журналістики Київського державного університету, і славився тим, що писав вірші. І поеми. Із семи років. Слава його сягнула так далеко, що за право бачити його серед своїх студентів буквально билися інститут культури, педагогічний інститут і власне університет. Перший, у народі ніжно званий «кульком», відпав відразу — юний геній у майбутньому не бачив себе ані архіваріусом, ані археологом. Перспектива морочитися в школі з лоботрясами, подібними до нього самого, і двійками вбивати їм у голови любов до літератури теж не надто спокушала Любка. Тож, поколупавшись, як гурман у вишуканій страві, у списках факультетів університету, між українською філологією, історією і журналістикою, він обрав останню. За що потім неодноразово подумки цілував у безплотний ніс свого янгола-охоронця.

Це був шмат хліба, його робота — хоч і вельми тяжкий шмат. Бо то тільки спочатку вірші Любка читали, хвалили, друкували в газетах і журналах, видали три збірки і навіть прийняли до Спілки письменників України. Його твори виходили десятьма іноземними мовами, включно з англійською, а поему «Святість», написану ним у п’ятнадцять літ, навіть назвала серед своїх улюблених котрась із британських принцес. Літературні критики, зазвичай люті, як голодні пси, до його творчості ставилися, мов лагідні телята, і тоннами чіпляли на Любомира приємні епітети, на зразок «поет світового рівня» (Любку часом страшенно кортіло побачити той самий загадковий «світовий рівень», а також те, як по ньому міряють піїтів) і «новий Тичина» (чи ще якесь відоме прізвище, з тих поетів, про яких критик чув найбільше). Ще Любка називали «надією української поетичної школи», однак де та школа, і чого у ній навчають, він також не знав. Утім, з’ясовувати це йому було ніколи — він насолоджувався славою.

А потім усе скінчилося. Доволі різко, хоча й цілком прогнозовано. Він ще навіть не встиг здобути вищу освіту, а вже розпрощався з ілюзіями. Прощання вийшло болісним. Ілюзії плакали, він тримався, як міг, бо знав: єдиним словом, що справді зачіпало серця людей, стало «гроші», а ось за вірші їх платити перестали. Літературний гонорар як поняття впав у анабіоз, сякий-такий дохід приносила лише журналістика. Поденщина. Панщина. Назви різні — суть одна. На вході до редакцій деяких газет — не кажучи вже про телебачення — можна було сміливо чіпляти оголошення: «Тут проводиться розмін божої іскри на гроші. Також за окрему платню допоможемо закопати ваш талант — недорого». І на те не було ради. Щоправда, віддані прихильниці, яких більше цікавила популярність того, хто поруч у ліжку лежить, а не його статки чи, Боже борони, така дурниця, як чоловіча сила, не кинули Любка в біді, і періодично нагадували йому про своє існування. Та навіть найбільш невибагливій жінці треба деколи дарувати квіти чи цукерки, а не пожовклі вирізки з газет. Любомир це зрозумів і, вже закінчуючи університет, паралельно із захистом диплома влаштувався ведучим на радіо — всі казали, що голос у нього просто божественний, а ще — позаштатним кореспондентом у бульварну газету.

Два роки тому Любку не приснилося б і в страшному сні, що він не просто триматиме в руках газету такого штибу, а ще й братиме доволі активну — бо їсти хочеться! — участь у її створенні. Щоправда, власник і за сумісництвом головний редактор газети «Юність» не любив цих слів — «бульварщина, жовта преса», але від його нелюбові суть справи не змінювалася. «Юність» була огидною пліткаркою, а якщо пліток бракувало, її дружний колектив, не надто напружуючись, вигадував їх сам. Тиражі газети сягнули небес, і це давало непоганий прибуток, ось тільки Любко, отримуючи зарплату, чомусь відчував себе Іудою. Хоча нікому про це не казав. А ще він з усіх сил намагався ушляхетнити своїми матеріалами цей нещасний, безневинно замащений типографською фарбою аркуш, чия доля була б набагато щасливішою, якби він виходив у рулонах і без тексту. Успішність тих спроб Любка трималася на рівні ефективності зупинки поїзда командою: «Стій, раз-два!». Втім, «Юність» принаймні впіймала хвилю — як часто додавав Любко — в морі лайна, бо переважна більшість газет уявлення не мали, про що їм тепер писати. Цензура як така зникла разом із суворим партійним контролем, і поки розгублені журналісти обережно промацували межі дозволеного, щоразу з подивом виявляючи повну відсутність тих меж, що плавно переходила у вседозволеність, «Юність» швидко зметикувала, що й до чого, і зробила своїм гаслом: «Дамо людям усе!» Ще головний редактор, Бунчук Яків Гнатович, із вигляду — типовий гречкосій, під картузом якого ховався розум, гострий, як стилет, і нічим не обмежена жага до збагачення, любив повторювати: «Народ мусить знати правду! Це його святе невід’ємне право!» Така зворушлива турбота про права простого люду дуже смішила Любомира, особливо тоді, коли він, пересиливши бридливість інтелігента з діда-прадіда, брав до рук свіже число «Юності». Добірної аналітики чи, скажімо, історичних статей, грамотних політичних оглядів там ставало дедалі менше, а потім вони зовсім зникли зі шпальт, поступившись місцем відвертій порнографії, смаженим фактам і так званим результатам журналістських розслідувань — так званим тому, що єдиним, справді ретельно дослідженим у цих матеріалах, був розмір винагороди за публікацію замовної статті. Люди, що звикли вірити друкованому слову, як християни — Біблії, часто не усвідомлюючи, що в усі часи ЗМІ виливали на їхні голови річки брехні — різнилися лише її джерела, зовнішня достовірність та мета появи на світ Божий, — раптом із подивом виявили, як багато в їхній країні геїв, лесбіянок і педофілів. Які невичерпні пласти людожерів, убивць та сексуальних маніяків зберігала в собі родюча українська земля! Довіра до ЗМІ падала з першою космічною швидкістю — і це була воістину благословенна мить, бо далі все стало ще гірше. Частина населення почала купувати «бульварщину» тому, що дуже цікавилася життям сильних світу цього, і її справді турбувало, хто з ким спить і в якій позі, хто на кому одружився, хто кого покинув. Любку все це здавалося огидним до краю. Інша ж частина — і це було ще гірше — почала вірити новій пресі з тим самим фанатизмом, із яким свого часу увірувала в світле майбутнє та комунізм. Несподівано воскрес і запрацював на повну потужність принцип доктора Геббельса: що нахабніша брехня, то легше в неї повірять. Любомир усе життя вважав себе атеїстом, але в ті буремні дні вперше почав молитися, щоб ця преса не потрапила до рук Ніки. Жалюгідні, нікчемні молитви — і він усвідомлював, що Господь, якщо він і є, ні за що на них не відгукнеться. «Ти дописуєш у ці газетки, — скаже йому Творець на якійсь доступній мові — і не обов’язково словами. — Ти безпосередньо причетний до створення цієї макулатури. То чим твоя сестра краща за інших дітей, які, читаючи такі історії, мріють про розкішне життя, про швидке збагачення, і вірять, що ціль виправдовує засоби?» Що відповісти на це, Любко не знав, і тому в необмеженій кількості зносив додому шоколадні яйця, карамельки й ляльки Барбі різноманітних рас. Таким чином він просто відкуповувався від Домініки, а вона раділа його подарункам, щиро, як уміють радіти дівчатка-дошкільнятка, вкладаючи у вигадливі зачіски розкішне волосся своїх лялькових улюблениць. Шкода тільки, що Бог виявився цілком байдужим до Барбі та шоколаду.