Далі новини були ще цікавіші. Капітан, що вже бігав до їхнього телефону, як до свого власного, після одного такого забігу повернувся ще похмуріший, ніж був увесь цей час, і вкотре настійливо попросив вивести кудись Неждану, яка під шумок утекла-таки з кухні і тепер стояла за спинкою тітчиного стільця, як юний паж, майже непорушна, бліда й мовчазна.

Олені не сподобалося ані саме прохання, ані тон, яким воно було озвучене. Вочевидь, малося на увазі, що вона защепне на шиї в малої повідець і вручить його якій-небудь сусідці зі словами: «Ви тут з нею погуляйте, доки я у справах». Однак стосовно Дани цей номер не проходив, про що капітана і його цивільного соратника було сповіщено негайно і в дуже різких виразах.

— Ну, як хочете, — процідив «формений» дядько. Олена для себе означила їх дуже просто — за зовнішнім виглядом: один у формі, другий у костюмі. Деталі її не цікавили. — Та не кажіть потім, що я не попереджував. Вам відомо, що ваша сестра хворіла на гонорею?

Олена й оком не змигнула.

— Я не венеролог.

— Може, за це він її і вбив? — припустив цивільний.

— Усе може бути, — філософськи відгукнувся капітан. І тут нарешті озвалася Дана.

— Про що вони говорять?

Тітка накрила долонею пальці небоги, що з усіх сил учепилися в її плече.

— Про погану хворобу.

— А хіба бувають хороші хвороби?

— Слушне запитання. Мабуть, що ні.

Капітан, почувши це, оскаженів.

— Востаннє повторюю, трясця вашій мамі, виведіть звідси дитину! Що, зовсім розуму нема — їй таке казати?!

— Це моя мати. Я маю право знати все. — Дана трохи помовчала, і додала: — І я вже давно доросла.

Ще зовсім молодий чоловік у погонах глянув їй прямо у вічі й відвернувся.

Вона справді давно не дитина. Поможи їй, Боже.

Міліціонери такі роздратовані, думала Дана тим часом, і дуже їм співчувала. Адже вони з тіткою, по суті, так і не змогли відповісти на жодне їхнє запитання. Вони насправді нічого не знали про дядю Васю, а того, що знали, було замало, щоб допомогти слідству.

— Де він працював, цей ваш Василь? — спитав добродій у цивільному.

— Він не мій. І він ніде не працював, — сказала Олена. — Принаймні на моїй пам’яті він не виходив із дому більше ніж на півгодини.

— І на моїй теж не виходив, — додала Дана.

Міліціонери перезирнулися.

— Ось тобі й капіталізм, — мовив той, що у формі. — Раніше всі десь працювали. А хто не хотів, той сидів за дармоїдство. І як тепер накажете його шукати?

Той, що в цивільному, мовчки дивився на тітку Олену, та ще й з таким докором, ніби вона прямо відповідала за виникнення диких форм капіталізму в суверенній Україні.

— Ви хоч прізвище його знаєте? — поцікавився формений. Олена вишкірила зуби в єхидній усмішці.

— Ні. Це ж не я за нього заміж вийшла. Тобто… ви розумієте. Щодо прописки Майя мене не турбувала, а решта… коли я намагалася щось у неї спитати, у відповідь чула: «Не твоє діло».

— Ну, не сім’я, а просто еталон любові та довіри, — захоплено вигукнув «цивільний».

— Свої оцінки можете оприлюднити в журналі «Людина і закон», — холодно зронила Олена. — Читачам сподобається. А мені ваше «фе» до одного місця. Я у цій божевільні майже тридцять років прожила, все життя, не рахуючи навчання та відряджень. Тому, будьте ласкаві, приберіть із ваших мармиз такий вираз, ніби ви лайно у білих рукавичках розгрібаєте, і займіться нарешті справою, за яку вам… — вона затнулася, а в очах у «форменого» блиснули веселі вогники.

— Гроші платять? — допоміг він.

— Це ваша робота.

— Точно, — цивільний встав, простягнув їй руку. — Вибачте.

— Все гаразд, пане Геннадію.

— Ви запам’ятали, як мене звуть? — здивувався той.

— Не тільки вас, а й вашого колегу. І прізвища запам’ятала, і звання — я ж дивилася посвідчення. Ви — майор Прокопчук, старший слідчий Дніпровської районної прокуратури, а ваш друг у формі — капітан Юрій Тищенко, старший оперуповноважений карного розшуку районного відділення управління внутрішніх справ. Правильно?

— Феноменально! — захоплено вигукнув капітан і глянув на Олену значно прихильніше. — Вам нова робота часом не потрібна? Бо в разі чого в нашому відділку знайдеться вакансія.

— Я за фахом іхтіолог.

— То ми практично колеги! Ми теж ось… рибку ловимо. Ну, гаразд. Пані Олено, — слідчий трохи помовчав, — ми мусимо провести детальніший огляд речей потерпілої. Як ви скажете — будемо чекати пойнятих, або…

— Не треба більше пойнятих. Шукайте.

— Може, там десь, в особистих речах… хоч щось вкаже на цього Васю. Я розумію, вам це неприємно…

— Але не смертельно. Я це переживу, — сказала Олена і раптом розсміялася сухим, неприємним сміхом, що дуже швидко перейшов у такий же сухий плач.

Доки пан слідчий крапав їй валер’янку і намагався заспокоїти ідіотською фразою: «Ну, не треба… не плачте, я вас дуже прошу!» — капітан, не питаючи дозволу, взяв до рук записничок Майї, який лежав на тумбочці біля ліжка й за розміром більше нагадував телефонну книжку якого-небудь райцентру — такого собі невеличкого, тисяч на п’ятдесят мешканців, містечка.

— Ні фіга собі, — присвиснув він, гортаючи сторінки. — Ти тільки поглянь на це, Гено. Який обсяг! А записи як велися! Ну чисто тобі гросбух із борделю! Самі лиш імена та цифри, ні прізвищ, ні адрес…

— Так, писати коханцям листи вона вочевидь не збиралася, — підтвердив слідчий, і собі перегорнувши кілька сторінок. — Праці тобі, Юро, на два тижні стане.

— Ти що, хочеш, щоб я їм усім подзвонив?

Майор м’яко всміхнувся.

— Хочу я вдома жінку. А тут — наполягаю.

— Це нічого не дасть.

— Вибач. Робота псяча. І ти знав це, коли йшов у карний розшук.

— Та не знав я ні хріна! Мене не попередили!

— А незнання законів не звільняє від відповідальності — таке ти чув?

— Еге ж. На першому курсі, — капітан сумно глянув на записник, потім на Олену. — Я вилучаю це, як речовий доказ.

— Вилучайте, що завгодно і як завгодно. Тільки знайдіть його.

— Пані Олено, — майор Прокопчук зітхнув, видно, збираючись із духом, — я не хочу вас дурити. Себто вселяти у вас марні надії. Я хотів би зараз пообіцяти, що з-під землі його дістану, негідника того, що небогу вашу круглою сиротою зробив, а Юрко мене б підтримав, але навіщо ця вистава? Шансів знайти його практично немає. Ваша сестра на пошті працювала, я правильно запам’ятав? Не буду вам казати, скільки там людей буває щодня, досить одного разу підійти до жінки за віконцем і призначити їй побачення, і все! Справу зроблено! І тебе ніхто не згадає, і маєш подругу — без проблем! Ми, звичайно, все перевіримо, колег її опитаємо, начальство, але… я так давно працюю слідчим — он хай Юрко скаже, стільки не живуть. Без чуття у нашій справі довго не протримаєшся — хоч ти опер, хоч слідах. І моє чуття каже мені: це дохлий номер. Вася зник назавжди. Випарувався, наче й не було! Не залишив жодної своєї речі, ані бритви, ані щітки зубної, ані, перепрошую, трусів — усе підмів, геть чисто! Так, звісно, ми знімемо відбитки пальців, оформимо все як слід, але якщо він раніше не притягувався — а я зуб даю, що не притягувався, то ми можемо або чекати, хоч як страшно це звучить, доки він уб’є ще кого-небудь, або дістати по шапці від начальства за черговий «висяк» — утім, одне одному не заважає, і забути про цю справу назавжди. Ну, тобто не зовсім назавжди, бо періодично Юрка ось, — він ткнув пальцем у капітана, — та й мене будуть викликати на «килим» і добре пісочити — вбивство, як не як, але спочатку це буде щодня, потім — щотижня, далі — щомісяця, аж доки…

— Я розумію, — повільно промовила Олена.

— Він же навіть не через двері втік, Вася цей. Відчинив вікно, та й по всьому, благо, другий поверх. Медексперт каже, вбивство сталося десь о сьомій ранку, тобто людей на вулиці мало, вікна ваші, знову ж таки, у лісок виходять, хто його бачив? Ніхто. Опис ваш… ну, той, що ви дали, — майор трусонув аркушем із тітчиними свідченнями, — дуже цінний, одне в ньому зле — до кожного третього мужика підійде, котрому за сорок.