Тут він, звісно, трохи прибрехав, але на Божу справу.

— А ти й так красивий, — здивувалося дитя. — І великий. А знаєш, чому мене назвали Ніка?

Любко не мав про це жодного уявлення.

— На честь богині перемоги?

Батько міг би і Венерою дитину охрестити.

— А її звуть Домініка?

— Ні. Просто Ніка.

— У мого тата була мама. А в неї — ще мама. І коли була… — між крихітними брівками сестри зморщечкою пролягло напруження, — ну як… коли всі стріляли…

— Війна?

— Ага. То мама мами мого тата допомагала тим людям… ну, що в лісі… на «пи» починається. А я вже всі літери знаю!

— Молодець, — Любко погладив її по волоссю. — Партизанам?

Ніка глянула на брата із захватом.

— Ти такий розумний. Але ні. Якось інакше. По… пов…

— Повстанцям?

— Так! Її теж звали Домініка. А що таке «богиня»?

Любомир пояснив, подумки зауваживши, що слід розпитати маму про героїчну бабусю Юхима. Така незвична гілочка у дереві родини Шереметів, а він уперше про неї чує! Щоправда, материна версія істотно різнилася від батькового переказу.

— Шльондрою вона була, бабця Юхимова, — Агнеса, як завжди, говорила холодно, від чого навіть найбрутальніші слова у її вустах звучали медичними термінами. — Зі «стрибками» вешталася і в тридцять дев’ятому, і під час війни. Та не просто так гуляла, а ще й бандерівців їм виказувала — своїх. За це повстанці й розстріляли її десь у лісі, у сорок п’ятому. Поховали, як собаку, і могили не знайдеш. Мати Юхима така сама була — ця вже з партійними тягалася, заради кар’єри. Яблуко від яблуні, сам знаєш…

— А її справді звали Домініка — ну, бабусю його?

— Чорта в пеклі спитай!

Мати вперто не хотіла приїздити до Києва, і знайомитися з Нікою теж не бажала. Втім, це Любко зрозуміти міг. Міг зрозуміти глибину й гіркоту жіночої, образи, мамину злість на покійного чоловіка і на своє невдале життя, не міг втямити лише одного — ненависті, з якою Агнеса ставилася до Ніки. До нього ніяк не доходило, у чому ж винна дівчинка.

— Їй лише п’ять років, мамо!

— Саме так. І вона вже жорном висить у тебе на шиї. А що буде далі? Коли вона виросте й почне судитися з тобою за житлову площу? Чи коли ти захочеш одружитися? Що скаже твоя жінка на такий доважок? Спробуй-но переконати будь-яку порядну панну, що ця дитина — не твоя!

— Що я її не у п’ятнадцять років народив? Мамо, це смішно!

— А як на мене, плакати слід! Хвойда та, що Юхима звела, від тебе на скільки була старша? На два роки? Так отож. І не такі ще випадки бувають!

— Мамо, ніхто батька не зводив. Він три роки без нас жив, доки не одружився остаточно.

— Таки остаточно, — у голосі Агнеси прозвучала якась зловтіха. — Що є, то є.

І тут Любомира осяяв здогад.

— Ти що, чекала, що він повернеться?

Мати активно заперечила — надто активно для того, щоб він повірив, однак достатньо, щоб назавжди відмовитися від ідеї звести докупи двох найдорожчих його жінок. Слова Агнеси справдилися частково, бо на всіх прогулянках Любка, що з вигляду був старшим за свої календарні літа, всі необізнані сприймали за батька Ніки. Проте ця обставина не тільки не ставала на заваді романтичним знайомствам, а й перетворилася ледве не в їхній каталізатор. Татусь-одинак — це було так зворушливо, так незвично… Дівчата, як зомлілі мухи, сипалися Любкові до ніг, а ті, виховані на гарній поезії панянки, що впізнавали його, були готові до вживання тієї ж миті, коли він, збентежено усміхаючись — а він і справді цілком щиро, непідробно ніяковів, якщо його впізнавали — говорив: «Так, це я — той самий Шеремет», — від душі ненавидячи при цьому осоружне визначення «той самий». Любомир був стриманим у своїх стосунках із жіноцтвом, частково тому, що боявся піти протоптаною татом, широкою кривою доріжкою, частково — тому що не розумів кайфу «самого процесу», без душі, а найголовніше — через Ніку. Він жив для неї, справді сприймав її вже як доньку, а не як сестру, і боявся самої думки про те, що може подати їй поганий приклад.

— Ти одружишся на принцесі, — заявила Ніка; задмухуючи шість свічок на купленому в кулінарії торті «Карпати». Любко засміявся.

— Чому?

— Бо я так бачу.

— І ця принцеса буде такою ж гарною, як ти?

— Такої, як я, більше немає. Та вона буде так собі… нівроку.

І це його улюблене словечко: «нівроку», підхоплене малою, краще за сотню інших слів сказало Любомиру все про любов і довіру Ніки до нього. Подумки він поклявся, що не підведе її. Ніколи. Він просто не міг її підвести.

Неждана не могла визначитися, чи їй насправді бракує матері, і ненавиділа себе за цю невизначеність, за те, що життя йшло собі поволі, мов би нічого й не сталося, добігав кінця останній рік її навчання в ліцеї, і їй уже пропонували вступати на підготовче відділення Київського політехнічного інституту, в тому ж ліцеї. Вона погодилася, бо пропозиція була дуже вигідною — ще рік, і ти на другому курсі потрібного факультету, без вступних іспитів, лише за результатами співбесіди… Обрана Даною прикладна математика вважалася фахом престижним, потенційно успішним і цілком чоловічим. На це їй натякнула завуч із виховної роботи, Віра Степанівна. Миколович, улюблений Данин директор і добрий геній, пішов на підвищення в міністерство освіти, а єдина серед усього викладацького складу жінка, яка слово «математика» писала з помилкою, через «и», отримала повну й безкарну можливість діяти учням на нерви. Вона довго і здалеку говорила про призначення жінки, про домашнє вогнище і склад розуму, про ліриків і фізиків, аж доки дівчина не підвелася та не вийшла мовчки з її кабінету. Вона не знала, що син завучки, її ровесник, який писав комп’ютерні програми, що мали б допомогти дояркам вирахувати динаміку зростання надоїв, теж мріяв потрапити на підготовче відділення поза конкурсом, але кількість безкоштовних місць була суворо обмежена, і Вірі Степанівні довелося платити за своє чадо. Дана також не знала, що мимоволі нажила першого в житті справжнього ворога.

Тітка Олена виявилася значно краще пристосованою до реальності, аніж те могло здатися з огляду на її зовнішність квіткової феї. Вона знехтувала своєю іхтіологією — не звільнилася офіційно, бо стаж їй ще йшов, хоча грошей і не платили, а вона ще вірила, що комусь може знадобитися той стаж, — просто перестала відвідувати свій інститут і змахувати пил із муляжів мешканців водоймищ центральної України. Олена знайшла собі кілька робіт — халтурок, як вона говорила, і небога з тривогою спостерігала, як ті халтурки поволі доводять тітку до повного виснаження. Доставка вранішньої пошти ледь не по всьому району, до обіду — прибирання сусіднього гастроному, по обіді — те ж саме у двох аптеках, потім — вечірня пошта і новий пробіг. Дана собі місця не знаходила — вона гостро відчувала себе нахлібницею.

— Не мели дурниць, — відмахувалася Олена, коли небога починала говорити про це. — Ти — моя родина. Про кого мені ще дбати? Ось вивчишся, станеш багатою, а я впаду на хвилю твого успіху і буду на ній гойдатися, аж доки не набридну тобі. А поки що терпи. І не хвилюйся. Зі мною все гаразд.

З нею все було далеко не гаразд, але єдине, що видрала у тітки Дана — це ранкову пошту, та й то лише тому, що від природи була «жайворонком». Руки обривалися під вагою набитих пресою сумок, та вона й уявити собі не могла, як скоро цей гіркий досвід стане їй у пригоді. Не раз із ніжним подивом згадуючи бабусю Ліду, котра сорок років відпрацювала листоношею і померла на сьомий день після свого виходу на пенсію, Дана кусала губи, щоб не плакати від болю. І майже ніколи не плакала.

Майю поховали на її дев’ятини, похмурого березневого дня, на старому цвинтарі поруч із батьками. Людей на похорон прийшло небагато — троє співробітників, котрі ще сяк-так терпіли за життя її ядучий характер, слідчий і кілька сусідок, яким просто нічого було робити. Сороковини по Майї тітка і небога справили удвох.

Василя, звичайно, так і не знайшли. Слідчий зі своїм чуттям як у воду дивився. На телеграфі, де працювала Майя, ніхто її співмешканця не пам’ятав, зате одна сусідка пригадала, що бачила його зі спини, коли вони удвох із Маєю ішли двором. Вона навіщось їх гукнула, так вони обоє, замість того, щоб озирнутися, припустили так, що аж бігом. За словами Олени пошуковці склали фоторобота, без прізвища, лише з іменем, котре не знати, чи й було справжнім, але це, як і очікувалося, не дало жодних результатів. Хіба що Олена походила трохи на побачення до майора Прокопчука, покинувши бідаку, ледве той заговорив про любов.