— Думаю, він хотів бачити тебе без дуеньї.

— Що він там хотів, це його проблеми, тьотю. А я хочу їсти. Зараз подзвоню йому і скажу, що прийду з тіткою. Він обіцяв приготувати лечо.

Олена засміялася.

— Лечо? Може, чилі?

— Начхати, аби то було їстівне.

Олена тактовно змовчала, що якраз чилі їй категорично заборонено. Вередувати не доводилося, а про дієту з варених овочів, рису без масла та курячих парних котлеток краще було забути віднині й навік. Дівчинка й так старається з усіх сил, жертвує вільним часом, до Хосе збирається, якого, по суті, терпіти не може звідтоді, як він на одному зі своїх уроків висміяв її альтернативний доказ якоїсь теореми. А вона сама… вже й на хліб грошей бракує. Майя, знову зі злістю подумала Олена, могла б хоч трохи про дочку подбати — на пошті платять нехай і копійки, зате вчасно, без затримок. Від тяжких дум її відірвало просто-таки бичаче ревіння.

— То чия вона дівка, твоя чи її?

З коридору на крик примчалася Дана.

— Що тут відбувається?

— То мій зять гніватися зволили, — єхидно зронила тітка Олена. — Щось йому Майя не те наплела.

— Я тебе, курва, ще раз питаю, чий це вишкребок?

Ляпас, який вліпила Василю Олена, ледве не зніс сердегу з табуретки — при всій її тендітності та його суттєвій вазі.

— Ще раз почую, що дитину обізвеш, — очі вийму.

Василь, не підводячись, охопив тітку Олену за ноги і запхав долоню прямо їй під халат.

— Ох, люблю бабів із норовом! Таке в ліжку виробляють!

Погляд Олени зупинився на ножі, яким дядя Вася різав сервелат. Бозна чим би це все закінчилося, якби вхідні двері не рипнули знайомо, запускаючи жіночу половину новоствореного подружжя. Василь висмикнув руку з-під халата — вже, певно, не тому, що боявся Майї, просто не хотів передчасно нариватися на скандал, і зронив, важко втупившись у Дану, котра так і стояла на порозі кухні, притиснувши записничок до грудей:

— Тільки писнеш — заб’ю.

— Васю, ти де? — пролунало з коридору.

— Іду, — він нарешті підвівся і, важко човгаючи, попрямував до дверей. Тітка й небога, не змовляючись, провели його поглядом.

— Я інколи думаю, — сказала Олена після паузи, — що Господь або поквапився, створивши чоловіка по образу і подобі своїй, або все, що написано у перших главах Біблії, — маячня, і він, як кожний справжній Творець, дав волю своїй фантазії. Однак що добре для раю, не завжди файно для землі. Ти вже зателефонувала до Хосе-Антоніо?

— Ще ні, — промовила Дана, відчуваючи полегшення, — тітка знову перейшла на зрозумілу їй мову. — У нього зайнято.

— От і добре. Бо ми з тобою сьогодні нікуди не підемо.

— Це ще чому?

— Тому, що як тільки ми вийдемо з хати, Василь поб’є маму.

— За що?

— За те, що вона його обдурила. Сказала, що ти — моя донька, а насправді — її.

Дана нерозуміюче дивилася на тітку.

— Але ж вона просто хотіла йому сподобатися. Здаватися молодшою, ніж є насправді.

Олена зітхнула, провела рукою по розкішних кучерях небоги.

— Не думаю, що він це оцінить.

І Василь цього не оцінив. Крім того, їхня самопожертва виявилася марною. Він побив дружину вночі. Найцікавіше те, що, маючи у квартирі не стіни, а справжнісіньку кальку, ані Дана, ані Олена не почули жодного звуку. Майя виявилася правдивою партизанкою — шкода лишень, що не в українських традиціях було носити вдома паранджу. Бо донька, побачивши матір вранці, закричала, а Олена зле сказала на сестру: «Дурепа!».

— Сама дурепа! — огризнулася та, шамкаючи, як стара баба, і тут-таки зойкнула, вхопившись за щоку. — Це все через Дану!

— Це все через твою брехню.

Бити жінку Василю сподобалося — судячи з того, що потім він робив це ледь не щодня. Очевидно, Майї теж подобалося, коли її гамселять, мов великоднє тісто, бо на всі спроби Олени втрутитися вона реагувала роздратованим: «Не лізь не в свою справу». Деколи Василь великодушно пояснював Майї, що саме вона не досолила цього разу, чи як по-особливому «не так» на нього зиркнула, чи що обурило його в її словах. А деколи просто не марнував на це часу і бив, як справжній професіонал — без попередження. Тітка стала дедалі частіше затримуватися невідомо де, бо на роботі їй давно і явно не було чого досліджувати. Кілька разів Олена взагалі не приходила додому ночувати, хоча жодного разу не забула подзвонити й нагадати небозі, щоб та закривала двері спальні на замок, а в разі чого — викликала міліцію. У тітки серце розривалося від думки, що Неждану від парочки схиблених відділяє лише п’ять сантиметрів пресованої стружки, але з цим нічого вдіяти не могла. Залишатися там, поруч із вічно закривавленою сестрою — не жінка, а якась мрія вампіра — та зятем, який спить і бачить, як на ній спідницю задерти, Олена просто не могла, але й тягати дитину туди, де ночувала сама — теж був не вихід.

— Він хоч до тебе не чіпляється? — постійно допитувалася тітка, вимогливо блискаючи на Неждану своїми волошковими очима. — Скажи мені, тільки правду, таке бувало?

Дана чесно відповідала — ні, не бувало, і дуже шкодувала, що не може бодай ствердно кивнути у відповідь. От тоді дяді Васі точно приснився б гаплик. І сотня Май разом із фуріями, валькіріями та всіма демонами всіх релігій світу не втримали б Олену від святої помсти. Але Василь Забіякуватий зовсім не звертав на Дану уваги. Тобто геть начисто забув про її існування, чому, втім, можна було лише радіти. Дівчинка тихенько з’являлася на кухні, швиденько з’їдала те, що клала для неї в холодильник тітка (де саме Олена бере ту їжу, вона якось не замислювалася), і квапливо поверталася до своїх підручників. Її щоденник підписувала тітка, вона ж переглядала табель і ходила до ліцею на батьківські збори. Так минуло майже три місяці.

Новий рік тітка й небога справді зустріли по-особливому — блукаючи до світанку засніженими вулицями міста, з пляшкою пива й таранею, присланою за старою пам’яттю колегами з інституту. Олена рибу не їла і пива не пила, зате разом із Даною ввічливо кивала тим нечисленним сміливцям, які, знехтувавши криміногенною ситуацією у колись спокійній столиці, теж вийшли погуляти вночі, і щосили вигукували, немов підбадьорюючи себе: «З Новим роком!».

А восьмого березня, якраз на Міжнародний жіночий день, дядя Вася таки вбив Данину маму.

Тіло знайшла тітка Олена — вона занепокоїлася, що сестра не виходить до скромного святкового столу, який вони домовилися накрити ще вчора (продукти — від Майї, готування — Дани, сервірування Олени). По дванадцятій дня, після десятихвилинного нерішучого переминання з ноги на ногу біля сестриної — себто вже подружньої — спальні, Олена нарешті постукала в двері. Не отримавши відповіді, постукала сильніше, двері прочинилися, і в утворену завдяки цьому щілину вона побачила, що Майя лежить на підлозі, лицем донизу, а Василя в кімнаті немає. Враз забувши про всі суперечки з сестрою, Олена вихором залетіла до спальні.

— Маєчко, що з тобою? Тобі погано, серце моє?

У відповідь лише рипнуло вікно, чомусь відчинене в цю по-зимовому холодну, непривітну пору. Вже беручи за плечі сестру, щоб перевернути її, Олена знала, що ніколи більше не почує від тієї жодного слова. І навіть того, сакраментального: «Не твоє діло», що так дратувало її, доводячи до сказу, теж не почує. І вже не лишилося на білому світі нікого з тих, хто називав її, як у дитинстві, Льоля. Олена довго дивилася на багряно-сині плями від пальців на сестриній шиї і чекала сліз. Сльози так і не з’явилися, зате прийшло заціпеніння, похмуре відчуття ірреальності, таке, наче і ця кімната, і ця квартира, і увесь дім — усе гуртом — просто жахливий сон, жахливий саме своєю монотонністю, своїми тінями, що ховаються від сіруватого, сяк-так процідженого крізь хмари денного світла по кутках осель і сердець… Не було болю, але його предтеча — така собі рятівна байдужість — вже потроху огортала Олену тупим здивуванням: чому це трапилося саме з Майєю? Чому це мусило трапитися саме з нею?