— Ти чому не спиш? — долинуло з кімнати.

— А ти? Тобі ж завтра на службу!

— А тобі — до школи. Ну, гаразд, заходь.

Олена сиділа в ліжку з книжкою в руках. Вірніше ні, не так — з друкованим виданням. На обкладинці до пояса голий хлоп зі шрамами на могутньому торсі відгризав губу білявці в настільки відкритій сукні, що краще б та дівка була зовсім голою. Тітка квапливо змахнула з тумбочки кудись за батарею пластинку з пігулками, однак пізно — Дана все одно їх помітила.

— Що читаєш?

— Любовний роман, — Олена відклала книжку, — «Наречена пірата» називається.

— Добре, хоч не кастрата, — необережно брякнула Дана. Нічне читання з таблетками вприкуску могло означати лише одне — у тітки знову болять нирки. — І не шкода ж часу…

— Та годі тобі. Нормальна карамелька, навіть печії не буде. Ти щось хотіла, мала?

— Я? Ні. Так. Я за тебе хвилююся.

— Знаю. Ти, певно, думаєш: «Ось моя тітка, практична, як квадратне колесо, і там її заб’ють», — так? Запевняю тебе, все буде гаразд. Мені ще й зброю видадуть… тобто не мені, але ті охоронці, що зі мною їздити будуть, озброєні, — поквапилася виправитися Олена, побачивши на зосередженому личку небоги перші ознаки паніки. Вона переростає свою дитячу некрасивість, промайнуло раптом у тітки в голові, ще кілька років — і стане красунею, яких мало, шкода, що я цього вже, мабуть, не побачу…

— Ти та зброя — це ще гірше, аніж ти — і гроші, — похмуро заявила Дана.

— Я ж сказала тобі…

— Я чула. Спочатку в тебе завжди виривається правда, а потім ти починаєш берегти мої почуття. Добре. Що я тобі можу сказати? Я сиджу в тебе на шиї, тому…

— Дано, припини, — Олена поморщилася, Дана тільки не змогла визначити, від болю чи від незадоволення. — То Майя покійна дорікала тобі кожним шматком, хай Бог простить, але ти не повинна думати, що це нормально. Як ти можеш сидіти у мене на шиї? Ти — моя сім’я, ти як донька мені, іноді мені здається, що це я тебе народила, і тому попереджаю востаннє: ще раз таке почую, візьму пасок і… не така ти вже й доросла, щоб не дістати по перше число!

Заохочена почутим до відпочинку, Дана повернулася в ліжко, не забувши нагадати тітці, щоб та перестала корчити із себе мужню партизанку і витягнула з-під радіатора знеболювальне. Вже засинаючи, Дана знову згадала поета з гарним іменем Любомир, і його голос, чуттєвий — хоча вона й не усвідомлювала значення цього слова, — горностаєвою мантією раптом огорнув її плечі, і так само зненацька їй захотілося стати королевою чи бодай принцесою для нього, а ще вона з жахом подумала: а чи не закохується вона — в когось безплотного, у голос з іменем, але без лиця? Та вже на межі сну і яви до неї прийшла втішна думка: математики не закохуються, і, вчепившись у неї, як потопельник у рятівне коло, Дана нарешті заснула.

— А я все ждала, що ти мені зателефонуєш.

Любко, що сидів за столиком найдорожчої у місті кав’ярні, яка так і називалася — «Світ кави», хоча тут подавали також тістечка й чай, чекаючи чергову зірку-одноденку так званої української поп-музики, озирнувся, аметистові очі весело блиснули. «Зірка» запізнювалася більш ніж на годину, та Любомиру пощастило побачити значно приємнішу особу.

— Галя. Галя Бурячок. Сідай, будь ласка, — він відсунув для неї стілець. — Я оцінив твоє прізвище, коли протверезів.

— Та невже? — дівчина розгорнула меню, яке вже лежало на столі, охнула і закрила його так поспішно, ніби боялася, що ціни матеріалізуються у злих псів, зістрибнуть з паперу і вчепляться їй у горлянку. Любко їй співчував — під час перших відвідин цієї кав’ярні він і сам відреагував на ціни сполоханим зойком. Його манірна «зіронька», ймовірно, блакитного сяйва, добре знав, де призначати зустріч. Добре, хоч спиртного посеред дня не п’є. — То чому ж усе-таки не подзвонив?

Бо не люблю нав’язливих дівуль, хотілося сказати Любомиру, але вроджена ввічливість змусила видати щось, дуже віддалено схоже на правду:

— Не люблю білявок. Ти перефарбувалася?

— То була перука.

— Ти носила її замість капелюшка?

Галя засміялася.

— Ні. У нас із дівчатами вийшла суперечка — чи легко звабити чоловіка. Себто — на один раз. І через тебе я програла парі.

— Он як? То заклад — це не тільки хлопчача забава? Багато втратила на мені?

— Одну стипендію і дві курсові, які я мусила писати за подруг.

Без надмірної косметики, у сірій сукні простого крою, з волоссям, чорним, як воронове крило, і ще яснішими за контрастом з ним блакитними очима, вона була такою гарненькою, такою вражаюче не схожою на те вульгарне створіння з університетського коридору, що Любко не витримав і, нахилившись, накрив її руку долонею:

— Тепер я буду почуватися винним за той твій голодний місяць.

— Не варто, — сказала Галя і обережно вивільнила руку. — Я все одно не знала б, що робити, якби ти погодився піти зі мною.

— Ні? Менше з тим, я просто мушу пригостити тебе кавою.

— Я каву не п’ю. Хіба що чай. Зелений, якщо можна. Я, власне, за чаєм сюди й зайшла — хто ж знав, що тут так дорого…

— Гроші — не проблема, люба. Висококласні повії заробляють добре, а перед тобою шльондра — вищий сорт. Тому замовляй, що хочеш. Печиво, тістечка… на всю стипендію.

— Ні, дякую, — Галя потерла мочку вуха зі срібним павучком. — То для мене занадто.

Любомир жестом підкликав офіціанта.

— Де ти тепер? — спитав він, коли юнак, кивнувши на «каву по-віденськи і жасминовий чай», відійшов. — Працюєш?

— Так. Продавцем у нічному відділі універсаму.

— Геолог?

Усмішка Галі стала невеселою.

— Загалом я геофізик. А, власне, що тебе дивує?

Та й справді, що? Хіба він сам не такий? Не в такому самому становищі? І нічого постійно повторювати, що він працює за фахом — у його дипломі не зазначено: «бульварний писака». Коли туман самонавіювання розсіється, він може зостатися віч-на-віч із дуже неприємною правдою: від журналіста в ньому лишилася тільки назва, а від поета — тінь…

— Пробач. Часи такі настали.

Галина поморщилася.

— Давай не будемо про це — про такі часи, і все інше. Я ні про що не шкодую. Я ще молода, і впевнена: все налагодиться. Важко старшим людям… Краще розкажи про себе — чим займаєшся, чи пишеш щось? Я давно про тебе нічого не чула.

Їй-богу, краще б йому сказати: «Я працюю двірником».

— Для газети «Юність» пишу… ні-ні, не треба собі рота затискати. Можеш сказати все, що ти про мене думаєш. Я звик.

Галя довго мовчала. Офіціант приніс їхнє замовлення, дівчина підкреслено ретельно сипала в чашку цукор із фірмових пакетиків, і в цілковитій тиші було лиш чутно, як цокає ложечка об білий фаянс.

— Сподіваюсь, під псевдонімом? — нарешті мовила Галина.

— На жаль. У мене навіть не вистачило хоробрості підписувати ту порнографію, що я пускаю у світ, власним прізвищем.

— А поезії?

— Ну які поезії, Галю? Що, по-твоєму, має мене надихати?

— Не знаю, Любомире. Я не пишу віршів. Але… ось ти сказав про часи. А які вони? Так, складні, неоднозначні, похмурі — ну то й що? Світ помер? Ні, він просто змінився. Адже й під час війни писали вірші, пісні, романи навіть — і не обов’язково на воєнну тематику, хоча в основному таки про це. Але природа, кохання, мрії — хіба це більше не надихає поетів? А надія? Ти так гарно писав про надію… невже забув?

— Я загубив здатність творити казково, Галю. Я втратив відчуття краси.

— Я тобі не вірю.

— Шкода. Бо я з тобою відвертий.

— Он як? То ти обманюєш сам себе. Не може автор «Світлочолої» щось там загубити. Ти пам’ятаєш її?

— А ти?

Галина гмикнула і в тон йому відповіла:

— А то!

І тут-таки запропонувала:

— Хочеш, прочитаю?

Любко кивнув. Взагалі він не любив слухати свої вірші в чужому виконанні і вважав, що актори читають їх штучно, не всі, звичайно, але переважна більшість механічно заучує текст, тисне на пафос там, де потрібна ліричність, і навпаки. Він цінував авторське прочитання, навмисне їздив по країні під час канікул, переписуючи у поетів або їхніх родичів магнітофонні записи, і мав уже непогану фонотеку, але зараз йому було справді цікаво послухати, як відчуває поезію геолог. Геофізик, що працює продавцем у нічному відділі універсаму.