Дана запам’ятала всю ту добу так чітко, ніби хтось зробив моментальний знімок кожної хвилини й послужливо, вправно розгортав той невидимий фотоальбом на потрібній сторінці — без жодних зусиль. Дана чесно намагалася заснути, але у неї нічого не вийшло. Її то морозило, то обсипало жаром, і вона, зрозумівши, що просто не влежить на місці, тинялася коридором, прислухаючись до того, як у своїй кімнаті вовтузиться Ден, постояла трохи на порозі дитячої, насолоджуючись сопінням Мирка, мов вишуканою музикою, спустилася у вітальню і знову зійшла нагору… Усе, що трапилося з нею того дня, все, що вона побачила та почула, погано вкладалося в голові. Вона обпилася м’ятним чаєм, що ним весела пампушечка Тамара забила всі шафи на кухні, але природне заспокійливе не подіяло. Тут хіба наркоз зарадить, гірко подумалося Дані. Від усвідомлення того, що на світі існує таке зло, і вона, Неждана Тиктор, існує разом із ним у тому самому світі, їй робилося погано. Що ж то за люди, що нищать дітей? Що то за пекельні вишкребки? І чому їх не відстрілюють, як скажених собак?! Їх судять — Ден розповідав їй це, доки вона намагалася забутися сном. Дана не відала, скільки минуло часу, відколи вона, похитуючись, піднялася до себе в спальню, а коли в двері постукали, ледь не впала з ліжка — ще ніколи, крім того пам’ятного першого ранку, Денис не заходив до неї в кімнату. Ні пізно, ні рано — право на особисте життя, будь-чиє, у тому числі й шістнадцятирічної дівчини, яка не має жодного особистого життя, було для нього святим. Вона гукнула: «Заходь!», і він увійшов. Довго сидів на стільці біля її канапи, гладив Данині руки і говорив. Про те, що таких людей, на яких він полює, спочатку обстежують — якщо впіймають, то біля них бігає ціла юрба психіатрів, і деколи їх визнають психічно хворими і відправляють на лікування — так, ніби можна вилікувати покидьків, котрі ґвалтують та вбивають дітей. А тих, чиє здоров’я засвідчують лікарі, — здоров’я, той ще термін для подібних істот! — судять. І розстрілюють? — спитала з надією Дана, та Денис заперечливо похитав головою: ні. Україна запровадила мораторій на смертну кару, і, з одного боку, це правильно, тому що часто, надто часто до страти засуджували невинних, а з другого… Про другий бік Ден промовчав, бо вирішив, що Дана заснула, і тихенько вийшов. Та вона не спала ні тоді, ні згодом. З усіх сил намагалася струснути із себе болісні роздуми, та вони п’явками вчепилися в її мозок і, здавалося, навіть у її тіло, вони вкрили всю її, копошилися на ній і пили її сили. Тоді Дана, своєю чергою, зайшла до Дениса, звично забувши постукати. Той уже вимкнув світло, але Дана відчула, що він теж не спить. У сяйві повного місяця, що обціловувало незатягнуте вікно, вона ясно бачила здивування на його лиці.

— Дене? — покликала вона, і у відповідь прозвучало:

— Як тихо ти увійшла…

— Це тому, що у твоїй спальні немає дверей — лише солома звисає зі стелі.

— Від соломи, як ти її називаєш, теж бувають звуки. А інколи ти навіть згадуєш про ввічливість і починаєш бити за це одвірок. Однак насправді це тому, що в тебе янгольська хода.

— Яка?!

— Янгольська. Бачиш, — заходився пояснювати Ден, не вмикаючи світла, — більшість людей вважає, що добро йде до них упевнено, голосно, відкрито, при світлі дня, і ледь не в там-там б’є, щоби його здалеку чули. А лихо з’являється несподівано, нишком, нізвідки… Та я маю щодо цього свою теорію. Ти можеш почути кроки біди, це правда, але твій янгол-охоронець підійде до тебе навшпиньках, щоб не злякати тебе.

— Тобто підкрадеться?

— Так, якщо бажаєш. Але це все-таки не зовсім правильно. Просто янголи такі делікатні.

— Як відбілювач без хлору?

Ден усміхнувся — вона не бачила цього в темряві, та почула знайоме фиркання і, підбадьорена ним, наблизилася до ліжка.

— У тобі немає романтики.

— Немає, — погодилася Дана. — Дивно, що ти все ще віриш у янголів.

— А я й не вірю. Я лиш хочу, щоб у них вірила ти.

«Ти — мій янгол», — хотілося сказати їй, та натомість несподівано навіть для себе самої вона спитала:

— Денисе, а секс — це завжди так огидно?

— Ні, не завжди, — він не роздумував над відповіддю ані хвилини. — Далеко не завжди.

— Тоді, — Неждана набрала в груди більше повітря і скоромовкою видихнула: — Я не проти перевірити це на практиці!

Запала така тиша, що Дані здалося, ніби Ден уже й не дихає.

— Повертайся в ліжко, — звелів він нарешті. — У своє. У тебе звичайнісінький шок.

— Можливо. І я хочу, щоб він минув. Я хочу знати напевне, що в цьому процесі є щось хороше!

— У процесі? — перепитав Денис, і голос його здригнувся, але Дана цього не відчула.

— Ти можеш зробити це для мене?

— Можу. Для тебе — можу. Боюся тільки, що після мого… гм… нашого практичного заняття тобі стане ще гірше. Сідай, — Ден посунувся, звільняючи для неї клаптик білого хрусткого простирадла. — Я маю дещо тобі пояснити.

— Знову?!

— Не я прийшов сюди за любощами, мала, так що вибач. У нас сьогодні день великих одкровень, і ось воно, останнє на сьогодні. Я — гей.

— Що «гей»? — не зрозуміла вона.

— Я гомосексуаліст, мала. Я можу, повторюся, піти тобі назустріч, але насправді мене збуджують лише особи моєї статі, тобто — чоловіки.

Дана відсахнулася.

— Але ж це бридко!

— Та невже?! — він нарешті увімкнув нічник над ліжком і сів, схрестивши руки на грудях, немов від чогось захищаючись, — стривожений, гарний чоловік, більша частина життя якого вже стояла у нього за плечима. — Ну то викажи мені все у вічі — давай, не стидайся! Усе, що ти думаєш про таких покидьків, як я! Кінець кінцем, мені не звикати! Чому ти мовчиш, Дано?! Забракло слів? Тоді просто пошли мене на три веселі літери — можна навіть математичні! Ікс, ігрек, зет — годиться? Розкажи мені, який я паскудник!

— Я… — у горлі Дани раптом щось пискнуло. Вона уявила, як «виказує все у вічі» чоловіку, котрий врятував їй життя. Їй та Миросю. — Я не маю права тебе судити. Якщо це твій свідомий вибір…

— Вибір?! О трясця вашій мамі, люди, ну що ви верзете!!! Якби я міг обирати! Якби я тільки міг… Колір очей — це твій вибір, Дано? А волосся? Воно таке руде тому, що ти цього хотіла? Ти звернула увагу, що за якийсь нещасний місяць у твоїх золотистих кучерях раптом з’явилися вогнисто-червоні пасма? Мов язики багаття посеред осіннього листя — це Небесна канцелярія виконала твоє замовлення?

— Ні, мовчи, — Неждані хотілося плакати. — Більше нічого не говори. Ти — особливий, найкращий з людей, тому залиш свої пояснення для тих, кому вони потрібні. Боюся, я любила б тебе, навіть якби ти був некрофілом.

У грудях Дена теж щось хлюпотіло та булькало; він ледве спромігся промовити:

— Ну, до цього я ще не докотився!

Промовивши ці слова, він міцно обійняв Дану, та за якусь мить відсторонився і, з удаваною підозрою дивлячись їй в лице, запитав:

— А звідки ти знаєш, що таке некрофілія?

Дана, що й жартувати навчилася завдяки йому, гмикнула:

— Прочитала в журналі «Мурзилка». — І тут її осяяв черговий сумнів. — Чекай, а твоя донька? Тільки не кажи мені, що її народив твій друг!

— Дай Мартіну спокій, він стовідсотковий натурал!

— І він знає… йому відомо про те, що ти…

— Що я — «голубий»? — допоміг Ден. — Авжеж. Тому я лише позаштатний співробітник Інтерполу. Розлучені геї — не ті офіцери, якими марить поліція. А я міг би стати офіцером… Що ж стосується Летті, то навіть в Уайльда було двоє синів.

— А хто цей Увальт? — підозріло запитала Дана.

— Зникни, темряво, — давлячись сміхом, звелів Денис, та коли Дана, виконуючи наказ, зашелестіла соломою, гукнув навздогін. — Якщо тобі страшно, то можеш сьогодні спати зі мною. Тільки пообіцяй, що сексу не буде.

— А не пішов би ти в дупу! — гаркнула вона. Ден зареготав на повний голос.

— Це лише для коханців зі стажем, мала!

І вона знову підійшла до ліжка.

— Ти це серйозно?