— Цілком. Розумієш, той різновид сексу вимагає повної довіри, а деякі анатомічні особливості…

— Денисе!!!

— Залишайся. У мене дуже широкий диван.

Дана ковзнула під ковдру, якусь мить лежала напружена, як тятива лука, а потім розслабилася і поклала голову йому на плече.

— Як ти можеш сміятися? — тихо спитала вона.

— У мене був вибір, — прошепотів Денис, цілуючи її в маківку, — раз у раз переживати все, що сталося, подумки, так, ніби це весь час повторюється наново, і врешті-решт збожеволіти або відсторонитися, по можливості, звісно, дистанціюватися від болю з усіх сил, щоб вижити і помститися.

— То тобою рухає помста?

— А що?

— Так, нічого, — Дана позіхнула і зненацька відчула, як злипаються повіки. — Бо я думала, справедливість.

— І те, й інше, по суті — це лише спроби за будь-яку ціну приглушити біль втрати. Деколи між ними немає жодної різниці.

Та цього Неждана вже не почула. Їй таки вдалося заснути.

Відтоді щось змінилося в їхніх стосунках — змінилося на краще, хоча в останньому Дана інколи сумнівалася. Денис не просто довірився їй тієї ночі, не просто видав необмежений кредит довіри на майбутнє — він заходився якнайпильніше оберігати Дану. Це суперечило її планам. Він зрозумів про її почуття до Любка все, здавалося, навіть те, чого вона сама не розуміла, і з маніакальною впертістю помираючого татуся, який боїться, що не встигне «прилаштувати» доню, заходився робити її щасливою.

Практичний розріз цього доброго наміру виявився другим кінцем палиці — Ден категорично відмовлявся брати Дану з собою в ті принадні місця, де вона, за його початковим задумом, мала слугувати ширмою.

— Якщо ти будеш діяти такими темпами, — сказала Дана в розпал чергової домашньої баталії — сварилися вони лише в належний час, коли няня Тамара або брала вихідний, або ж гуляла на вулиці з Миросем, — ті вилупки, що вбили твою доньку, мирно закінчать своє життя в будинку престарілих!

— У боксі, — з вимученою незворушністю мовив Денис, — є таке поняття, як заборонений удар.

— Я, в біса, схожа на боксера?

— Ти підозріло схожа на самого біса, але я відповім. Поспіх добрий у вилові бліх. І викинь, будь ласка, оті всі книжки, що ти натягала до себе в кімнату після того, як я розповів тобі про Летті — всі ті, знаєш, детективи з пістолетами, хтивими красунями та закривавленими писками на обкладинках. Уявляю, яка тобі мука вивчати текст, де немає й слова про математику!

Щоки Дани взялися червоними плямами.

— Там є логіка, — буркнула вона. — Це теж цікаво. А тобі звідки відомо, що саме я тягаю у свою кімнату?

— А ти періодично забуваєш той прошитий і переплетений маразм то на кухні, то в туалеті, де, до речі, йому й місце. Я тут учора розгорнув одну… книженцію зі спортивного інтересу. На сторінці сотій читаю: «Цей мужній інспектор Інтерполу вже не раз дивився смерті у вічі; бандитські кулі та ножі пощадили його, та зрадливе жіноче серце не знає жалості!»

— Ти із цим не згоден?

— Я не знавець зрадливих жіночих сердець, даруй за недолугу риму і двозначну ситуацію, а стосовно мужності інспектора… Ти про те, як виник Інтерпол, чула?

— Ні.

— Зараз почуєш. Щодо цього існує кілька легенд, та ця найдостовірніша. Якщо коротко, то на початку двадцятого століття тодішнього князя Монако Альберта І «кинула на бабки», як каже сучасна молодь, вродлива німкеня-аферистка. Власне, доки вона князю бісики пускала та демонструвала останній модний фасон підв’язок, її спільники вигребли з княжого сейфу коштовності та гроші. Альберт, замість того, щоб продемонструвати добре виховання і забути про цей інцидент, узяв та й порозсилав поліцейським відомствам сусідніх держав прикмети носія «віроломного жіночого серця». А коли це не дало жодних результатів, вирішив організувати в Монако зустріч комісарів поліції європейських та азійських країн і заснувати Міжнародний центр карної поліції. Що й було зроблено в одна тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році.

— І до чого ти мені усе це розповідаєш?

— А для того, що Інтерпол задумувався, як спільна база даних, як структура, що відповідає за збір та впорядкування інформації про злодіїв та злочини, для подальшого обміну нею між правоохоронцями різних країн. Його працівники — це клерки, які з ранку до ночі сидять за комп’ютерами, канцелярські пацюки, і кулі над ними свистять не частіше, аніж у голові писаки, що ту книгу народив, транзитом пролітає розумна думка.

— Це авторський вимисел, — заступилася Дана за невідомого літератора, аби лиш заперечити.

— Справді? Що ж, мені відразу полегшало. Якби ще ти пообіцяла, що перестанеш прищеплювати отой миршавий вимисел на повнокровне дерево життя, я помер би щасливим!

Дана завжди губилася, коли Ден починав говорити з цією неприродною пишномовністю. Він і від неї вимагав якщо не такого ж плетіння словес, то принаймні чистоти мови. Дана огризалася, як могла.

— Не квапся вмирати, — відрубала вона. — І потім, ти ж не сидиш за комп’ютером.

— Я — той самий виняток, що підтверджує правило.

— Ненавиджу винятки.

— Співчуваю. Але зі мною тобі все одно не можна. Зачекай.

— Денисе, ми живемо разом два роки! Скільки можна чекати? За цей час уже можна зібрати стільки даних, що вистачить для великої радянської енциклопедії!

— Статистичних — так, — кивнув Ден, погоджуючись. — А ті, що потрібні нам — говорячи «нам», я маю на увазі зовсім не тебе, нагідко, а навпаки, правоохоронців, — так от, вони ніде не публікуються. Вони навіть не відшукуються — до них пробиваються, часто зі втратами, до них докопуються крізь численні шари шантажу, залякування, брехні. Це крихти, кожна з яких сама по собі важить не більше грама, а їх треба зібрати тонну. І не кажи мені про час, так, я бачу, що ти вже рота роззявила, і зрозуміло, що саме для цього. Для мене час — це не години та дні. Для мене і для моїх колег час — це ще одна зникла дитина, це зруйновані долі її батьків, це просто щохвилинне усвідомлення того, що ти чогось не встиг, десь не догледів, а в результаті — ще чиясь донька пройшла через пекло і загинула так, як твоя. Що ти не здатен захистити ані своїх, ані чужих дітей. Я… — Денис обірвав мову і втупився в підлогу, а коли знову звів на Дану очі, вони були порожніми.

— Зачекай, — повторив він. — У мене таке враження — до речі, не безпідставне, — що скоро нам доведеться ходити по так званих пристойних місцях. Отут ти мені й пригодишся. Звісно, якщо будеш слухатися мене і не завалиш усю справу, як із реєстрацією Мирка.

Дана не втрималася і фиркнула, пригадавши, як це відбувалося.

Миросю якраз виповнився рік. Документи Неждани Денис уже відновив за допомогою якихось друзів та зв’язків і був шокований, коли дізнався, що на малого немає жодних паперів.

— Чи ти сказилася? — гримнув він. — А до школи ти його як віддавати збираєшся? А в садок?

— Та коли це буде!

— Колись та буде, а подумати про це слід зараз. Мені знову доведеться тиснути… ну, взяти декого за вуха, але цю проблему ми вирішимо. Ти тільки скажи, на кого записати Мирка — на тебе чи на твою тітку?

— Що за питання? На тьотю Олену, звичайно. При чім тут я?

Денис, схожий зі своїми довгими худими ногами на елегантний циркуль, мовчки міряв кроками вітальню.

— Це важче, — нарешті промовив він. — Твоя тітка померла, а заяви від батька Мирося про визнання сина, як я розумію, немає. Значно легше, — тут Ден якось дивно глипнув на Дану, — якщо ми запишемо Любомира на тебе. І… на мене. Коли він виросте, ти все йому поясниш, і Мирко зможе змінити прізвище, та поки що… тобто я хотів би…

Неждана підійшла до Дениса і поцілувала його. Той розгублено заморгав очима.

— За що?

— За все. Тільки одне прохання — якщо це реально, нехай у метриці вкажуть справжній день його народження. Я не здатна вкрасти у нього ще й це.

— Я подумаю, що можна зробити, — коротко сказав Ден.

За тиждень він звідкілясь зателефонував Дані додому, звелів хапати паспорт — решта документів зі мною, додав він — і щодуху мчати до центрального РАГСу. Залу, де він на неї чекатиме, їй покажуть на вході.