— Мовчиш? Неґречний ти, Васю, тебе ж жінка питає… Ну, та, либонь, по блату. Я, звичайно, перевірю, але шансів мало. Дивно, ще тоді дядя Сеня якимось більш пещеним виглядав — порівняно з тобою. Певно, не самогон жлуктив, а коньяк, і не «Метаксу» палену… Хоча питання, чим чорт кращий за сатану — то вже філософія, а я — математик. Так, таки стала математиком — пам’ятаєш, як я любила цю науку? Працюю я… ну, менше з тим, тобі не конче знати, де — ще заговориш, не дай Боже… І не лупи так баньки, Васю, моя тобі порада, бо з орбіт вилізуть. Тобі зайве хвилюватися, лікар не схвалить. До тебе ж ходить лікар, правда, Васю? Ні? Я так і думала, що не ходить. Нікому ти й на хрін не потрібний, навіть жінці своїй, гарненькій, як жабка, котра з похмілля замість тераріуму вскочила в горщик з окропом. Ні-ні, заспокойся, будь ласка, я знаю, що це вона від природи така. Її ти не б’єш, як мою маму. Просто не можеш. Ти пам’ятаєш, якою вона була — моя мама? Гарна така, молода… доки ти за неї не взявся. А тітка Олена? Що ти їй дав, щоб прискорити процес? Ну-ну, Васю, не роби таке здивоване лице — воно у тебе й так паралізоване. Я й це знаю. Вірніше, здогадуюся. У суді це не пройде, та й нащо нам той суд? Свої ж люди, які між нами рахунки? Доки тітка була відносно здорова, ти її хотів, а коли вона з пологового будинку прямо до нефрологів загриміла, ти подумав про нашу квартиру, правда ж? Ну, правда, правда, це ж і їжачку зрозуміло. З віслюком і П’ятачком разом. Піду я, мабуть, Васю. А ти знаєш, я тобі помститися хотіла. Сильно хотіла. Спати не могла, замість їжі цю ідею жувала, як корова — жуйку. Ні, любий, я не передумала. За мене життя тобі помстилося — чи Бог, називай, як хочеш. За мене і за маму мою — безпутну, що було, то було, але ж батьків не вибирають, на відміну від вітчима. І за тітку Олену. За всіх. Віриш, я повією думала стати, коли від тебе втекла… Бачу, що віриш. Себто не те, щоб думала — просто не дуже уявляла собі, чим ще може зайнятися п’ятнадцятирічна дівчина без освіти, житла і з немовлям на руках… Але — а тут ти мені, мабуть, не повіриш — світ не без добрих людей. Ну, прощавай, Васю. Бажаю тобі не одужати. Ніколи. А якщо одужаєш — навряд чи, але ж дива бувають — ось мій телефон. Мобільний. Без контракту, на картці — це щоб чужі люди не шукали. Подзвониш, побалакаємо…

Зібравши, вочевидь, останні сили, Василь трохи схилився над ручкою коляски, на яку Дана поклала свою візитку, і заходився дихати над нею — часто, уривчасто, з хрипом. За якусь мить клаптик паперу злетів таки на підлогу, і Василь затих, хоча й не зміг вирівнятися. Неждана схопила його за плечі й буквально втиснула у спинку крісла. Той протестуюче квакнув.

— Нечема ти, Васю. Яким був, таким і лишився. З грака лебедя не зробиш, як казав Денис, хоч би й вибілиш — так розмір не той. На все добре. Не проводжай мене, я ще пам’ятаю, де тут вихід. Ви, холера ясна, хоч би квартиру перепланували, чи що… І Олі своїй не забудь пояснити, що я не чиновник, бо бідолашна вже подумки третю кімнату обживає. Не забудеш? Ну, ти мій розумник! Скажи — не судилося… Бувай.

Дана думала вислизнути з квартири тихенько, так само, як і з кімнати, однак їй це не вдалося, бо Оля чатувала на неї у коридорі з уже сухими руками та осяяним надією лицем. Бурмочучи щось нерозбірливе про розмиті житлові перспективи одного окремо взятого сімейства, Дана вже взялася за ручку дверей, щоби вийти звідси, та раптом щось ніби смикнуло її за язика:

— А що, Семен Йосипович часто навідує пана Василя?

Це був якраз той випадок із теорії ймовірності, котрого Дана не розуміла. Вона цілила в небо, а попала в горобця. Оля презирливо фиркнула:

— Луска? Та де! Я лише тоді дізналася, що він старовинний Васин друг, коли по телевізору його побачила! Депутат, трясця його мамі! Велика ґуля на рівному місці! А ви звідки його знаєте?

— На все добре, — сказала Дана.

У Любомира очі вже буквально вилазили на лоба, однак рецензія на першу книжку перспективного юного поета, яку він мав здати ще три дні тому, виходила драглистою, мов медуза, і такою ж ніякою. Чи справа тут була в заздрості, до якої домішувалося щемливе почуття ностальгії, чи у бракові натхнення, котре, як з’ясувалося, потрібне не лише для віршів, а й для написання критичних оглядів, чи в Галині, що бігала його кабінетом, як обпечена, і позирала на нього спідлоба, немов набираючись хоробрості щось сказати, але робота не йшла. І від того він дратувався.

— Галю, може, припиниш нарешті метушитися?

Жінка зітхнула, виразно і голосно — їй добре вдавалися маленькі драматичні ефекти.

— Я тобі заважаю?

«Так», — ледве не сказав він, але натомість теж зітхнув і заглибився в рядки набраного тексту. Та ці капосники почали вигинатися у єхидну посмішку. Слова підморгували йому, шкірилися схожими на зуби літерами, і він розумів, що вищир цей спрямований не проти Галі, а проти нього. Це він — невдаха.

Ні, зовні все складалося добре. Не гірше, ніж у людей. Робота, сім’я… о, сім’я — ще одна помилка, найбільша після його народження на світ! Знову робота, і ще… заробляння грошей, котрі нема на кого витрачати, бо дітей він не хотів. Категорично.

Та й загалом, цей шлюб від початку — його вина.

Вони прожили розписаними лише півроку, коли Галя весело заявила, що вона, мабуть, вагітна. Цілий вечір вона щебетала, мов пташка, пурхала по хаті метеликом і цвіла трояндою — всі ознаки жіночого щастя в букеті живої плоті. Певно, тому вона й не помітила — чи просто не хотіла помічати, що Любко сприйняв цю новину зовсім не так радісно. Власне кажучи, він мав виразне відчуття, що йому на голову серед зими вивернули повне цебро крижаної води. Йому було холодно. Якоїсь миті він упіймав себе на тому, що хоче сказати Галі: «Йди на аборт», — і вжахнувся. Йому стало страшно від знайомства із собою таким.

Цілу ніч, аж до ранку, коли, на щастя, з’ясувалося, що то була хибна тривога, йому марилися різні жахіття. Снилося, що в нього народжуються доньки, постійно, одна за одною, і всі схожі на Домініку, як дві краплі води, а потім зникають, безслідно, і дружина, ридаючи, кричить: «Та зроби ж ти що-небудь!» А він, безсилий, ніби вріс у землю, і не може ні йти, ні тим більше бігти за викрадачами, і теж намагається кричати, та з горла чомусь виливається сміх, дурний істеричний регіт, він фонтанує, заливаючи землю навколо невидимими хвилями, і ця смішлива вода душить його, накриває з головою… Він прокинувся з криком, а на співчутливе запитання дружини: «Знову?» — лиш мовчки вчепився зубами в подушку — навіть лиця не повернув на голос Галі. Ніколи, раптом подумав він тоді, ніколи більше я не ляжу в ліжко із жінкою, яка хоче втішити мене цим.

— Галю, як маєш що сказати, то говори, а як ні, то йди собі, бо в мене багато роботи.

Ось так. Не надто чемно з його боку, та що поробиш? Таке життя… Галина, що вже стала директрисою і власницею того магазину, де починала нічним продавцем — непогана кар’єра для геолога… вибачте, геофізика — лише насмішкувато повела бровами, хоча очі її здавалися блакитними озерами суму.

— Як завжди.

— Я заробляю на сім’ю.

— Ти? Ну-ну… А на яку сім’ю, любий? На чию?

Щось у голосі Галі збентежило Любка.

— Прошу?

— Ні. Не проси. Навіть не старайся. У нас немає родини, і, по суті, ніколи не було. Це й моя вина теж, але я думала… сподівалася, що все вийде на краще. Я любила тебе.

— Справді?

Та відповідь на це риторичне запитання все ж прозвучала.

— На жаль. Але тепер я від тебе йду.

Любомир на мить відірвав погляд від монітора.

— Чому?

— Тобі справді цікаво? Ні, мовчи, я й так знаю. Але скажу. Бо я втомилася, любий. Дуже втомилася. Я жива жінка, а не грілка, і не сестра-жалібниця. А ти — самозакоханий, егоїстичний сучий син!

Любко клацнув «мишкою», виправляючи щось у тексті.

— Дякую. Цього визначення мені й бракувало. У рецензії, я маю на увазі. Стосовно ліричного героя. Подзвониш, коли треба буде підійти до РАГСу.