Галя безсило заплакала.

— Будь ти проклятий!

Любомир коротко всміхнувся.

— Уже.

І сам подивувався своїй байдужості. Галина вискочила з кабінету, мов обпечена; чутно було, як вона грюкає шухлядами в їхній спальні, чи то збираючи свої речі, чи перевертаючи меблі, а він навіть з місця не підвівся. Він розумів, що треба сказати що-небудь, на зразок того, що йому теж шкода, прикро, що так вийшло, але, може, воно й на краще. Мовляв, ти молода, Галю, знайдеш собі когось, хто любитиме тебе, як ти на те заслуговуєш, якщо ще не знайшла, то ж дай тобі Боже, і пробач, прости за те, що забрав у тебе час, а це ж незворотнє, за те, що використав тебе, замість того, щоб кохати. Але він змовчав.

«Егоїстичний, самозакоханий сучий син!»

Інколи йому здавалося, що геолог Галя цілком могла б непогано писати. Принаймні, визначення вона завжди добирала точні та влучні.

У Дани дико боліла голова. Мігрень — хвороба науковців та старих дів, як часто говорив Ден, цього разу не мала жодного стосунку ні до науки, ні до її дівоцтва. Нині її головний біль мав прізвище, ім’я та по батькові.

Семен Йосипович Луска. Депутат Верховної Ради другого та третього скликань.

Щойно відбулися парламентські вибори, де його свіжозляпана партія набрала несподівано високий відсоток голосів. Він пройшов за партійними списками. Зрозуміло, що Семен Луска ніколи не був ані сторожем, ані кимось подібним, і залишалося тільки дивуватися, звідки він знає дядю Васю, хоча кажуть, яке їхало, таке й здибало. До свого депутатства, до першої каденції, він працював скромним власником кількох лікеро-горілчаних заводів. Чутки про його нездорову пристрасть до дівчаток, чий вік зменшувався пропорційно до збільшення його власних літ, блукали давно й туманно. Доказів, звісно, не було, тим більше таких, які б підтверджували, що це на його замовлення викрадалися діти й знімалися порнофільми. Проте Дана була переконана — він винен.

Дон Мігель, утім, слушно стверджував, що переконання до справи не підшиєш. А свідчення Денового духа сильно схожі якщо не на шизофренію, то на тимчасове затьмарення розуму.

Також він заявляв, що все було б набагато простішим, якби в цьому були замішані не дівчатка, а жінки. Мовляв, підсунули б якусь приманку, та й по всьому. Бідний дідусь геть забув про депутатську недоторканність, а коли Дана нагадала йому про це, зробив великі очі.

— Я правильно зрозумів — щоб зібрати докази на депутата, потрібен дозвіл парламенту, а щоб отримати дозвіл — треба переконати Верховну Раду, що той справді винен?

— Ну, загалом, так. Хоча схема дещо спрощена.

— Зате дуже вигідна, як не крути.

— Що є, то є.

— Тобто треба вміти проскочити у Верховну Раду — і роби, що хочеш?

— Щось таке.

— Маразм якийсь, — висловився пан Михайло. — У всіх нормальних країнах депутатська недоторканність поширюється лише на депутатську діяльність. Вбивати та ґвалтувати, прикриваючись мандатом — це якось… неправильно, чи що?

— Авжеж. Якось не по-людськи.

Бачити вгодовану пику дяді Сені по телевізору стало для Дани нестерпно. Як на гріх, показували його дуже часто. Він мав свою думку про все, від обрання спікера і до пожежі в свинарнику села Великі Лопухи, і виголошував її з пророчим виглядом, навіть якщо ніхто його й не питав. Дана, щовечора дивлячись новини — певно, єдина звичка, запозичена у Сави, який стверджував, що знати про події у світі — одна з найголовніших ознак небайдужої людини, — просто піною сходила, коли писок Семена Луски розпливався на весь екран. Брицин не міг із певністю сказати, чи це той самий чоловік, що розмовляв тоді з Хосе, чи ні, і дон Мігель із Нежданою на пару опинилися у глухому куті. Принаймні на зв’язок із Брициним Семен Йосипович не виходив. Певно, його насторожила нагла смерть Хосе, котрий, хоч і був старшим, ніж декларував це, все ж не виглядав на хлопа, якого може несподівано вхопити грець. І — що найбільше турбувало Дану і пана Михайла — вони не мали на Луску жодного виходу. З’явитися у його приймальні? Можна, та який сенс? Що вони йому скажуть? «Грішнику, покайся?!» Чекати, доки він десь проколеться? То це може тривати, аж доки на горі хор раків не свисне. Дон Мігель спробував розкрутити дядю Сеню на благодійницьку допомогу, надіславши йому листа з проханням про пожертву, але все, чого він досяг, була суха відмова секретарки, підшліфована проханням не турбувати.

Допоміг, як завжди, сліпий випадок. Попри всю свою ненависть до цього маловивченого природного явища, Дана не могла не відзначити, що саме воно постійно лізло в її життя з упертістю, вартою кращого застосування. Зустріч із Деном, безумовно, була щасливим випадком, стосовно патологічної закоханості у Любка вона ще не визначилася, а ось знайомство зі справжнім батьком Мирося, хоч і вибило Дану з колії, зате завершило нарешті справу «Віоли — Домініки».

Стояв теплий червневий день, і настрій у Дани теж був літнім — напередодні вона нарешті отримала від Сави результати повторних аналізів із негативними результатами. Пан Михайло з вихователями вигулював своїх малюків, тих, що з розумовими вадами, на маленькому дніпровському острові. Човники, на яких діти переправились через вузеньку протоку, що відділяла острівець від міського берега, акуратно повстромляли носики в пісок. Тиша була така, що здавалося, ніби всі вони — і дорослі, і малеча — не просто за містом, а десь на іншій планеті. Зрідка радісними криками вибухав лише Мирось — Дана купила йому підсачку і дозволила бовтатися в намулі між очерету, де він збирався наловити безліч риби «для досвідів». Її син — уже давно Дана називала його для себе тільки так і деколи забувала навіть, ким же він доводиться їй насправді — любив рибок, байдуже, акваріумних чи річкових, ледь не більше, ніж її тітка. Дана змушена була придбати акваріум, який умить заселили неймовірні строкаті мешканці — цим підводним царством опікувалася Тамара, вона ж тягала Мирося на пташиний ринок, де разом із ним розтринькувала Данині гроші, і читала йому на ніч замість казок довідники з акваріумістики. Дана удавано сердилася, але не суперечила. Після смерті Дена, яку Мирко переживав надзвичайно важко, Тома переїхала до них назавжди.

Серед знайомих вихователів Дана зауважила нове лице — високого шатена, як і всі, вбраного по-пляжному, що позирав на неї так, ніби вже десь бачив. Пан Михайло представив новачка як чергового благодійника, і навіть ім’я його назвав, та Дана, котра в цю мить думала, за звичкою, про Луску, не розчула. Хлоп цей був на своїй яхті, що височіла над човниками, як лебідь над качками, хоча насправді не була ані надто великою, ані надміру розкішною. Дана трохи порозглядала її з цікавості й чомусь пригадала улюблену книгу тітки Олени — «Багряні вітрила», яку прочитала вже живучи в Дена. Дивно, чому? Це ж не «Секрет», і вітрила на ній білі, а не червоні… Ось хто секрет, загадка — так це власник яхти, дивиться на неї так, що їй аж трохи ніяково стає. Крім того, він чомусь пильно, занадто пильно вивчає Мирося. Дану охопив дрож, хоча день видався не просто теплим, а спекотним, і вона, ніжачись у шезлонгу біля Тамари, ще хвилину тому просто упрівала. Та ось незнайомець відвернувся від її сина, щось коротко сказав Маркові, тому чорнявому дефектологові, що працював із нею над розробкою всіх їхніх програм — а їх навіть за кордон продавали, і Дана цим надзвичайно пишалася! Вона вже збиралася прикрити очі, та саме цієї миті Мирку захотілося сповістити світ про свою чергову удачу. Вереск, що йому позаздрив би будь-який команч, підняв у повітря чайок, і чоловік, природно, знову глянув у бік генератора шуму. Наступної секунди Дана побачила, що він наближається до неї. До них із Томою. Дуже швидко наближається.

— Вибачте… даруйте, заради Бога, — темно-русявий молодик, збуджено виблискуючи великими сірими очима, нахилився над Даною, а зацікавлена Тамара, з усіх сил намагаючись вдавати, що її це не обходить, відвернулася. — Ви маєте повне право послати мене куди подалі, та все ж я мушу спитати… мушу… Цей хлопчик із підсакою… ваш син?