Серце у Дани захолонуло. Ось воно. Точніше, він. Справжній батько Мирося. І нічого дивного в тому, що він упізнав хлопця. Малий Любомир як з воску вилився у тітку Олену. Руде волосся, очі, сині, як волошки, шкіра кольору білих трояндових пелюсток, а головне — риси обличчя: тонкі, делікатні… мамині. Шатен вимогливо дивився на неї, очікуючи відповіді.

— Чому це вас цікавить? — холодно відповіла Дана, підводячись.

— Річ у тім, що… хлопчик вражаюче схожий на жінку, яку я… на одну жінку.

— Можливо, та це — мій син, — ще холодніше відрізала Дана. І тут їй не пощастило. Мирко відірвався від багнюки, і стрілою помчав до неї, махаючи банкою, у каламутній воді якої вже плавало щось іхтіологічне.

— Мамо Дано, поглянь, — кричав він на бігу. — Я впіймав маленьку щучку. Я зараз її випущу, але ти тільки подивись, яка вона красуня!

І Мирось тріумфуюче усміхнувся. Якщо серйозним, та ще й здалеку, він просто був дуже схожим на Олену, то з усмішкою на вустах робився викапаною тіткою. Тільки іншої статі. Очі шатена немов підмерзли, стали схожими на вкритий тонкою зимовою кригою Дніпро. Які дивні асоціації, адже зараз літо…

— Чому він називає вас мама Дана?

— А я схожа на тата?

— Ні. А ще не схоже, щоби ми жили в Америці. В українців діти не кличуть свої батьків по імені.

— Мій син кличе.

— Ви впевнені, що він — ваш?

Дана вже відкрила рота, щоб як слід відбрити цього нахабу, аж тут у неї врізався Мирко зі своїм слоїком у руках, забрьоханий і щасливий, як цуценя.

— Дивись, — тицяючи банку зі своїм трофеєм прямо їй під носа, волав він від надлишку почуттів, — ось вона плаває, бачиш? Ну, бачиш чи ні?

Щоб не зустрічатися поглядом із незнайомцем, Дана ретельно вирячилася на темну рідину, де метушився якийсь силует.

— Бачу.

Чоловік нахилився над слоїком, вимучено посміхнувся і спитав у Мирка:

— Ти вже вирішив, ким будеш, коли виростеш, козаче?

— Я вже виріс, — гордо повідомив малий Любомир. — Скоро до школи піду.

А потім подумав трохи і додав.

— Іхтіологом.

Чоловік випростався.

— Думаю, нам слід поговорити.

— Синку, — мовила Дана дерев’яним голосом, — будь ласка, випусти свою щуку, і нехай Тамара відвезе тебе додому.

Мирко глянув на неї здивовано.

— Але я не хочу. Ще всі діти тут, вони з дідусем Михайлом пішли на мідій дивитися. А я сказав — ну їх, ті мідії, вони не цікаві. Я…

— Я не питала про твої бажання, любий. Я сказала, що тобі пора йти — і все. Обговоренню це не підлягає.

Мирко знизав плечима, потім, ніби щось згадавши, хитро гмикнув.

— Добре.

Дана похитала головою.

— Чому в мене таке враження, що ваш шлях лежатиме через пташиний ринок?

— Компенсація, мамо, — малий чмокнув її у ніс, і побіг до води. Тома, що розкошувала, старанно вигріваючи велике біле тіло, затягнуте у тісний купальник, дещо здивувалася несподіваній зміні планів — вони збиралися бути тут до вечора, — і глянула на Дану, зсунувши окуляри на кінчик носа. Та кивнула їй, мовляв, усе правильно, і, намагаючись і далі не дивитися на незнайомця зі знайомим ім’ям, перевела очі на сріблясте плесо Славутича. Скоро сонце сховається — ще не за обрій, а за густі прибережні дерева — і з поверхні води зникнуть грайливі іскорки. Буде здаватися, що перед тобою коливається чорна прірва…

— Куди підемо, Ігоре?

І навіть спиною відчула, як він здригнувся.

— Давайте піднімемося на мою яхту.

«Або спустимося в пекло».

— Як скажете.

Яхта, не надто велика, але міцна й акуратна, створена вочевидь для того, щоб отримувати задоволення від морських походів — Дана якось так відразу зрозуміла, що вона може ходити також і морем, — а не для хизування своїм багатством, тихо гойдалася метрів за п’ять від берега. Ігор посадив Дану в один із човників, свиснув голосно, як билинний Соловей-розбійник, і за дві хвилини їй уже подавав руку симпатичний рудий моряк — судячи з масті, майже родич. Піднімаючись на борт, Дана помітила назву яхти — «Олена».

— Так, — сказав Ігор, зауваживши її погляд. — Це — на її честь.

Вони сиділи на палубі за крихітним відкидним столом — Дана на стільчику, а Ігор — на мотку канатів, за який він голосно обіцяв дати комусь прочуханки, пили чеське пиво прямо із пляшок і говорили, перебиваючи одне одного, доки не стемніло.

— Я любив її, Дано. Я справді її любив. Здається, я й досі кохаю її, вірите? Стільки років минуло… Я не знав, що в мене є син. Узагалі не знав, що вона вагітна. Чому вона не сказала мені?

У картатій червоно-чорній сорочці та бежевих шортах до колін він скидався на успішного банкіра не більше, ніж Дана — на балерину, і з вигляду йому можна було дати років двадцять п’ять. Дані, яка знала, що йому добряче за тридцять, лишалося тільки дивуватися. Вона глянула на його руки, коли він поставив напівпорожню пляшку на стіл — міцні, навіть грубі, мозолясті… Підписуючи чеки, таких мозолів не заробиш.

— Мабуть, не думала, що слід ще поповнювати вашу сім’ю.

Ігор ковтнув пива.

— Я бачу, ви багато про мене знаєте.

— Мимоволі.

— Так. Ви цього не хотіли, правда ж?

— Ну чому ж? Навіть у банк ваш заходила — із вашим сином на руках. Так прагнула дізнатися про вас побільше — аж тяму відбило. Просила охоронця переказати вам, що мені треба з вами поговорити — про Олену Тиктор. Він мене тоді не пустив, — Дана усміхнулася спогадам. — І вам, я так розумію, нічого не передав. Що ж, правильно зробив, до речі. Я б себе тодішню теж нікуди не пустила.

— Хто він?

— Ви про що?

— Як звали охоронця?

— Ой, облиште, — промовила Дана. — Він мені не назвався, а я була не в тому стані, щоб бейджики розглядати.

Ігор, і сам зрозумівши всю безглуздість цього спалаху, знітився.

— У мене й справді була сім’я. Дружина, Ліда — вона мене з армії чекала, і…

— А ви ще й служили?

— Аякже. Три роки. Власне, не армія, а флот — далекосхідний. І діти…

— Двоє доньок.

Ігор усміхнувся.

— Уже — троє.

— Вітаю, тато-герой.

— Не будьте такою. Моїй меншій — лише три рочки. Вона не народилася б, якби Льоля погодилась — я пропонував їй вийти за мене заміж. Я забезпечив би Ліду й дітей, слава Богу, є чим, але я справді не міг без неї.

— Як бачите, змогли. І добре, що вона не погодилася. Тоді у вас не було б меншої доньки.

— Я не любив Лідію. Ніколи не любив. Але ніколи й пригод не шукав. Я… знаєте, Дано, ви, певно, будете сміятися, але я ціную вірність. Хороша така риса — вірність, правда? Це стрижень людини. Там, у морі, без неї ніяк. Я ще тоді це зрозумів, у двадцять років. Потім звільнився, але залишився моряком. Я ним народився. Як Льоля народилася іхтіологом. І мій син — у маму пішов. Як вона?

І тут Дані нарешті справді стало страшно.

— Хто «вона», Ігоре?

— А про кого ми говоримо? Як Олена? Як її шлюб? Чому хлопчик живе з вами — ні-ні, не заперечуйте, це дуже помітно. Вона, певно, десь на атолі за кораловими рибами ганяється, ні?

— Ігоре, вона померла. Через тиждень після пологів.

Мовчання накрило їх вогким рядном. Минула хвилина — чи вічність, перш ніж Ігор озвався:

— Ви покажете мені, де її могила?

Дана спромоглася лише кивнути.

— Я так і думав, власне. Вірніше, відчував. Не хотів вірити, та… серце не обдуриш. Я тільки не відчув, що вона вагітна. Пам’ятаю так, наче то було вчора, і те, як вона прийшла влаштовуватися на роботу, і те, як вона звільнялася. Вона була геть мокра… в той, перший день… і чомусь дуже роздратована. Я навіть здогадувався, чому. Я дуже добре це знав, якщо чесно. Вона прийшла за рекомендацією мого знайомого, директора райгастрономторгу — тоді ще були такі установи, якщо пам’ятаєте, і він у нас кредитувався, паскуда. Він завжди рекомендував лише жінок, і справжніх професіоналок, я без іронії це говорю, жодна з тих, кого я взяв на роботу за його порадою, мене не підвела. Більшість ще й досі в «Каравелі» працюють, але я також знав, за яких умов жінка може отримати його рекомендацію. За якої головної умови. І що я міг зробити? Набити йому писок? Може, й варто було, та він нікого не ґвалтував, не примушував, просто пропонував — свою жирну тушу в навантаження до хорошого місця. Певно, були й такі, що відмовлялися, та вони до мене, як ви розумієте, не приходили. Мені — навіть стало неприємно, що й ця була Петрова — його Петром звали, дядька того, і про його протеже ми з друзями говорили «була Петрова». І вона зрозуміла, що я все знаю, спалахнула так, зробила крок назад, а потім зупинилася, розправила плечі, і погляд цей… хто ти, мовляв, такий, щоб мене судити? І тут я відчув себе винним — за все. За Петра, за тих чоловіків, що дупами дивани протирають, доки жінки працюють, за економічну ситуацію в країні… Він, до речі, вже помер, Петро. Я сумбурно, мабуть, розповідаю…