Любко підбадьорював себе тим, що робив для Ніки все. Вона була його втіхою, сенсом його життя, це маленьке чудо з очима кольору шафрану і платиновим волоссям, натуральна білявка, останній батьків шедевр. Юхим Шеремет, талановитий скульптор і типова творча особистість у всьому — від чудових, відомих робіт до не менш відомих пиятик, кожна з яких просто мусила закінчитися гармидером, а якщо ні — то, вважай, не вдалася. Скандали супроводжували практично кожен його крок — потрощені паркові скульптури в дусі соцреалізму, котрі ображали татове почуття прекрасного, численні потрапляння в міліцію, голі дівчата… хоча це окрема пісня, — були звичною справою. Агнеса, мати Любка, якимось дивом зберігаючи своє шляхтянське терпіння, вивуджувала цих хвойд із найнесподіваніших місць — тільки не подумайте, що з майстерні. О ні, майстерня — це так банально, і там їх повно, отих натурниць і натуральних шльондр, як казала мама, а вона знала, про що говорить. Але насправді це було не смішно. Голі кобіти у шафах — це смішно тільки в анекдотах, а не тоді, коли ти, збираючись до театру, приміром, замість хутра свого улюбленого і, по честі мовити, єдиного манто відчуваєш під пальцями вкриту сиротами людську шкіру. А ще — сторонні жінки у ванні, сповиті в невипрані простирадла, як єгипетські мумії, котрі, мабуть, гадали, що це їх врятує від праведного гніву. А ще — молодиці, які стрибали у вікно — добре, що перший поверх — прямо на очах уже зовсім не здивованих сусідів, і ще багато пригод, а серед них і та одна-єдина, ніхто не знав, яка саме, що переповнила чашу. Мати вказала татові на двері, навіть валізу йому спакувала, без крику і докорів — жінки благородної крові не кричать, просто махнула рукою на вихід. Батько вдав, що засмутився, заклав свою обручку, квитанцію поштою переслав Агнесі, і того ж вечора сів на швидкий поїзд «Ужгород — Київ». Потяг прямував через Львів досить пізно, а це давало батькові можливість наостанку зазирнути до коханки, про що та потім радісно повідомляла всіх, кого зустрічала, включно з Любком. Хлопцю тоді щойно виповнилося дванадцять років.

Київ зустрів генія привітно, однак дещо насторожено. Але Юхиму було не звикати. Не минуло й року, як його ім’я луною покотилося по столиці. Він оселився в гуртожитку, орендував майстерню, влаштувався в художній інститут викладачем, одружився знову — раз, вдруге, і все невдало, не забуваючи, втім, про сина. Раз на місяць він писав Любку листа, дуже короткого, з однієї фрази: «Як ви там?» — і щиро дивувався, чому всі листи Агнеса пересилала назад, не розкриваючи.

«От ніби я їх тій курві адресую!»

Коли Любко після закінчення школи приїхав до Києва на навчання — адже навчатися слід тільки у столиці, казала мама, і чомусь зітхала, стискаючи й без того тонкі, сухі губи, — наміру спілкуватися з батьком він мав не більше, аніж повіситися. Любомир краєм вуха — бо з усіх сил удавав байдужість — чув, що Юхим одружився втретє, власне, вчетверте, якщо рахувати Агнесу, і цього разу, на диво, вдало. Молода дружина народила йому доню. І все: ні того, скільки років новій татовій дружині, ні того, як назвали його сестру, Любомир не знав і не палав бажанням довідатися. П’ятирічна Домініка звалилася йому на руки, коли він перейшов на третій курс. Йому ледве минуло двадцять.

Тато зі своєю дружиною Владою дуже кудись поспішав, перетинаючи залізничний переїзд без шлагбаума. Електричка теж поспішала — у межах, визначених правилами залізничного руху. Юхим не звернув уваги на попереджувальний сигнал семафора, а коли машиніст електропоїзда побачив вишневі «Жигулі» на колії, було запізно. Двадцятидворічна Влада загинула миттєво, сорокап’ятирічний Юхим прожив ще два дні — достатньо для того, щоб заповісти синові квартиру в Києві та піклування за Домінікою.

Любомир не любив згадувати ані своє знайомство із сестрою, ані перші дні спільного життя — суцільне жахіття, морок і відчай. Він тужив за батьком радше за правилами пристойності, аніж за покликом серця, бо майже не любив Юхима, хіба десь глибоко в душі, так далеко, що й не розкажеш, ворушилися давні дитячі почуття до тата, з яким ходили в зоопарк, смакували морозиво, а добрі тьоті з майстерні пригощали цукерками, аби лиш про них ніхто не довідався. Але Ніка — вона любила батьків і не могла зрозуміти, чому вони пішли від неї, як вони могли таке вчинити. Дитина не могла збагнути, чому кажуть, що їх забрали янголи, що вони пішли на небо, коли насправді їх поклали у якісь чорні коробки і закопали в землю, а хіба янголи живуть під землею? То якісь злі, неправильні ангели. А ще в неї немає ніякого брата, і ніколи не було, і їй нікого не треба, тільки мамцю і татка, будь ласка, поверніть… Вона була дуже розвиненою, як на свої п’ять років, І так по-дитячому говорила цілком серйозні речі, ставила запитання і сама ж на них відповідала — Любку залишалося тільки дивуватися безперервному потоку істин у вустах дитини і захоплюватися… якби не сльози. Дівчинка плакала день і ніч, а Любко не знав, що йому робити. Він слав прокляття на голову вже спочилого в бозі батька, який практично з того світу, вже буквально переходячи межу, підсунув йому таку свиню. Любко вже не радий був і трикімнатній квартирі в центрі — престижній, з високими стелями та окремими кімнатами, він би з радістю поміняв її на гуртожиток, та хто його питав? Любко спробував порадитися з матір’ю. Агнеса була категорична:

— Віддай малу в дитячий будинок. Теж мені проблема.

— Я не можу, мамо. Я пообіцяв татові, що подбаю про Ніку.

— Це що, десь документально зафіксовано?

— А ти вчила мене фіксувати на папері своє чесне слово?

Голос Агнеси прозвучав так, ніби хтось провів по склу пінопластом:

— Тоді навіщо ти мені дзвониш?

Любко, чортихаючись, кинув трубку.

— Ти теж хочеш на небо, як тато?

Домініка стояла на порозі дитячої. На точнісінько таких, як у Любка, фамільних очах бриніли сльози. Стара, брудна, як порося, лялька, теліпалася в дитячій руці — Ніка тримала її за волосся, і Любомир зненацька гостро, немов серце проткнула скалка, відчув, що ця лялька з лялькою — його сестра. Рідна кров. І єдина істота у світі, яка від нього залежить. Він усміхнувся.

— Ні. Що це ти собі надумала?

— Я боюся.

— Чого?

— Що ти підеш до підземних янголів. І тоді в мене зовсім нікого не буде.

— Я буду. Завжди. Хоч ти й нелагідно мене приймала, — Любомир дорого б дав, аби забрати назад останню фразу: знайшов, кому дорікати, герой, п’ятирічній сироті! Та Ніка лише знизала крихітними плечиками.

— Бо ти впав мені… як той… як його?

— Як сніг на голову? — підказав Любко.

— Ага. Так мама казала. Але — нічого. Живи. Тільки не йди до тата, добре?

— Домовилися. До речі, ти робиш боляче своєму пупсу.

— Ти такий смішний, — сказала дівчинка і ніби на доказ цього усміхнулася — вперше за три місяці. — Це не пупс, а Маня. Хіба не бачиш?

— Ні. А ти як бачиш? — Любко присів перед Нікого, взяв до рук ляльку, абсолютно позбавлену статевих ознак. Рожевий пальчик Домініки торкнувся голови Мані.

— Ну ось же. Коса.

Той день став переломним у їхніх стосунках. Ніка показала братові всі свої іграшки, сорочечки та сукенки, а він нашвидкуруч переклав для неї кілька віршиків Агнії Барто і розповів якусь дурнувату казку, ним самим і вигадану — як на гріх, не міг нічого пригадати зі свого дитинства, адже у вісім років мати змушувала його читати «Іліаду» Гомера. Ніку навіть вдалося нагодувати по-справжньому — спокійно, без крику і тих мікроскопічних порцій манної каші, які раніше доводилося запихати в неї майже силоміць.

— Ти на мене схожий, — сказала Ніка брату, жуючи сардельку (сам їж свою манку!).

— Чому тато ніколи про тебе не говорив?

Бо він був у нас — шибайголова.

— Я заборонив йому. Хотів зробити тобі сюрприз, — Любомир дивився на сестру і дивувався — але не їй, а собі, тому теплому почуттю, яке викликала в нього ця дівчинка. — Хотів стати великим і красивим, а ще багатим, і купити найдорожчу у світі ляльку, щоб сподобатися тобі. Я про тебе знав. Усе.