— Ні, слава Ісусу. Він лише завтра буде в Україні. Мабуть, залишиться тут назавжди.

— Тобто?

— Ну, він же українець, хіба я тобі не казав? Колишній вояк УПА. Впертий старий віслюк, але я його люблю. Моя мама — його старша донька — вийшла заміж за мексиканця.

— А сам дідусь звідкіля? — раптом спитав Денис, та так люб’язно, що здавалося, з вуст замість слини ось-ось сироп потече. Хосе-Антоніо глянув на нього недовірливо, якусь мить вагався, та, вочевидь, на їхнє щастя, ще не встиг поспілкуватися з Брициним. Ніяких особливих підозр у нього не виникло.

— З Аргентини. У нього тут фонд благодійний є… філія, власне… Може, чули? «Світло надії» називається.

— Ти тямиш, про що говориш, Денисе? — Дана гасала кухнею, як торпеда. — А віриш? Ти сам собі віриш? Разів сім ти бачив Хосе в ліцеї, а тут на тебе прозріння напало, та ще й таке дуже, що ти не зміг відбитися! Бо я — ти чуєш?! — я тобі не вірю. Не вірю, що на касеті — Хосе. Він хороша людина! Цього просто не може бути!

Блідий і змучений — давалася взнаки друга безсонна ніч, Ден жалібно дивився на те, як Дана з усіх сил перетворює каву на бурду, але ще намагався жартувати.

— Ніхто не може бути визнаним хорошою людиною, якщо це не доведено математично.

— То й доведи, — чашка дзиґою закрутилася по столу, вихлюпуючи із себе щось брунатно-коричневе. Ден поморщився.

— І тобі смачного.

— Годі! Годі з мене цих китайських церемоній! Чому ти вирішив, що Хосе — організатор?! А касета — та, де буцімто він ґвалтує Ніку — її ж немає! Ти казав мені, що віддав її куди слід! З чим ми підемо до дона Мар’яно?!

— Я лишив собі копії. Всі.

— Для домашнього перегляду?

— Дріб’язково; Дано. Не вражає. І перестань волати, в мене від твого крику голова болить. Позавчора я стояв там і змушував себе зберігати спокій, коли ця мерзота витріщалася на тебе, як на розетку…

— А як це?

— Не має значення. Я чемно слухав його патякання про дітей, про слід у вічності, і думав… знаєш, про що? Я думав, а як же бути з моєю вічністю в доньці? З моїм слідом на землі? Якби я тільки міг… Якби не те, що я не знаю й досі імені замовника… я убив би Хосе прямо там. На місці. Задушив би голими руками!

— Та з чого ти взяв…

— Дано, ти не забула, чий телефон дістала вчора від Брицина?!

Дана насупилася.

— Це ще нічого не означає.

— Аякже. У цій справі кожна дрібниця не означає нічого і, водночас означає все. Але я поважаю твоє право на курячу сліпоту. Просто так збіглося, що телефон чувака, котрий може дістати тобі дитяче порно, виявився ще й номером на квартирі, яку знімає любий Хосе.

— Чувака?! Це ж треба, які слова ти знаєш… То з цього ти зробив висновок, що він — організатор?!

— Ні. Втім, навіть якби він був простим посередником, я так само б стер його з лиця Землі. Але він не посередник. І знаєш, чому? Бо їм стільки не платять.

— Скільки?

— Дуже багато, нагідко. Та квартирка, що він її винаймає — то напускання туману нудному аргентинському дідусеві. У Хосе-Антоніо ще три квартири в центрі міста, дві з яких він здає за круглу копійчину, і один заміський будиночок. У Феофанії, курортній зоні, де в принципі будуватися заборонено. Ти хоч уявляєш собі, у скільки це йому обійшлося?!

— А може, це дід дав йому гроші?

— Ні. Дід, по-перше, принципово не видає своїм кревним такі суми — він старомодний і любить, коли гроші заробляють, а не беруть. А по-друге, він і так досить часто покривав свого безпутного онука. Це цілком надійні дані. Ти, до речі, знаєш, скільки років твоєму Хосе?

— Він не мій, але… приблизно. У дев’яностому році йому було двадцять, отже, зараз — десь двадцять шість, так?

— Ні. Тридцять три. І живе він тут за липовими документами.

Дана безсило гепнула на стілець поруч із Денисовим.

— І все одно це ще нічого не доводить.

— Я люблю твою впертість, нагідко. Ти підеш зі мною до дона Мігеля? Нам призначено на дванадцяту.

— Ну, ти ж до лікаря так і не пішов…

— Мені вже краще.

— Дуже добре. А мене запрошено?

— Так. Я нарешті представлю тебе, як свою дружину.

— Боже мій, я вже помираю від щастя! А як же Сава?

— А він — мій друг. Чудова гра слів, правда?

Сеньйор Мар’яно не змусив їх чекати. Його кабінет, двері до якого відчинила привітна секретарка років п’ятдесяти, просторий, світлий, уздовж стіни був заставлений зручними, але недорогими кріслами, середина ж була порожня, без звичних у таких випадках столів для нарад чи невеликих журнальних столиків. Сам дон Мігель, сивий, як голуб, старий, що сидів спиною до вікна за сірим столом, упіймав здивований погляд Неждани на ту пустку посеред кімнати, підвівся і, простягаючи їй руку, пояснив:

— Тут часто бувають діточки на візках — нічого простір захаращувати, — він говорив з іноземним акцентом, ледь-ледь помітним і дуже милим. — Маріє, кави нашим гостям. Твоєї, фірмової. Я — Мігель Мар’яно, а ви, очевидно, подружжя Жакявічюс? Пані…

— Дана. А це — Денис.

— Чим можу служити? — дон Мігель дочекався, доки сяде жінка, і теж важко опустився на стілець. Кава з’явилася дуже швидко, однак, чекаючи її, всі мовчали — налаштовувалися на розмову. — За вашими словами, це стосується фонду «Діти Божі», і справа неприємна… На нас що, — старий криво усміхнувся, — знову податкова хоче наїхати? Чи вже поліція?

— Я бачу, — вступив Ден, — що ви добре знайомі з нашим сленгом.

— З тієї миті, коли моя нога ступила з трапу літака на українську землю, — сеньйор Мар’яно закашлявся, — і дотепер, певно, не було такого дня, щоб мене у чомусь не підозрювали. Говорили, що я торгую дітьми, як грушами на базарі, що відмиваю гроші, що…

— Саме тому ми тут, — озвалася Дана.

— Через відмивання грошей?

— Ні. Через торгівлю дітьми.

Дон Мігель помовчав, а потім із відчутними сталевими нотками в голосі мовив:

— Я був би вам дуже вдячний, якби ви залишили мій кабінет.

— Що ж, це можна, — охоче погодився Денис. — Я працюю на латвійське бюро Інтерполу, а співпрацюю з українським бюро, я ніхто, і не маю ніяких прав набридати вам. Тому піти звідси для мене не проблема. Можете навіть надати мені необхідне прискорення. Я лише боюся, що після мене сюди прийдуть співробітники СБУ. Особисто я переконаний, що ви не причетні до тих злочинів, які кояться під дахом цього фонду. Та я не уявляю, як поділитися своєю впевненістю з тими хлопцями…

— Це — мій фонд. Якщо під його дахом коїться щось таке, про що я не знаю, мені лишається хіба що застрелитися!

— Ну навіщо ж так категорично? — скрадливо промовив Ден. — У вашому фонді сорок відділень?

— Сорок два. Щойно відкрилися представництва в Індії та Руанді.

— Тим більше… хіба одна людина здатна все це контролювати?

— Сеньйор Жакявічюс…

— Прошу вас, просто — Денис.

— Ні. Це звертання для друзів, а ви мені не друг.

— Та хтозна…

— Отже, сеньйор Жакявічюс, що ви про мене знаєте? Себто чим я в житті займаюся?

— О, дайте пригадати… Автомобільні, нафтопереробні та сталеливарні заводи, риболовецька флотилія, нафтові танкери — класні штучки, чи не так? Трохи великої рогатої худоби — ви ж експортуєте м’ясо, правда? Кавові плантації, агава… що ще… а, так, ще вас підозрюють у зв’язках із колумбійськими наркобаронами.

— Це доведено? — сірі очі сеньйора Мар’яно перетворилися у дві вузенькі щілини.

— Ні.

— Тоді навіщо ви це згадали?

— Ви спитали, що я про вас знаю.

— Гаразд. І вам відомо, які в мене статки?

— Само собою, Боже, а як же інакше? Бажаєте чути чистий прибуток сім’ї Мар’яно чи товарообіг вашої імперії?

Дон Мігель кивнув:

— Добре. Професійно. А тепер скажіть, як, на вашу думку, я міг би стати мільйонером — так це зараз красиво називається? Ні, як же… в часи моєї молодості це звалося просто — «багата людина». О, так — мультимільйонером! То міг би я ним стати, не контролюючи все й особисто?