— Кажеш, він мексиканець? Майже напевне католик. Вирішив, що ти зробила аборт.

— А якщо й так, то що?

— Нічого. Просто католики категорично проти абортів. Якщо хочеш зберегти з Хосе добрі стосунки, підійди і все йому поясни. У розумних дозах.

Дана вислухала це і кивнула, однак нічого пояснювати не стала.

За той час Ден разів десять не ночував удома. Він пірнав у ніч, вбраний щоразу дивніше, у такі неймовірні лахи, що місце їм, на думку Дани, було лише на арені цирку чи на сцені театру-вар’єте, а повертався втомлений, абсолютно тверезий і увесь пропахлий тютюном, хоча сам ніколи не курив. Принаймні Дана цього не бачила. Вона не мала жодного уявлення, де він буває і з ким спілкується. У їхній вітальні стояв телефон, який ніколи не дзвонив, а його мовчазний брат-близнюк так само припадав пилом у спальні Дениса, і ніхто, крім няні Тамари, до них не ходив. Дані здавалося дивним таке чернече життя, особливо як для бізнесмена. Однак вона намагалася не ставити зайвих запитань, бо дуже швидко полюбила і свого дивака-співмешканця, і — чомусь особливо — саму мить повернення додому. Байдуже звідки — з ліцею, з крамниці, з вечірньої прогулянки з Мирком… Їй так подобалося по-хазяйськи відчиняти хвіртку, рукою, затягнутою в замшеву рукавичку, діставати із сумочки, купленої Денисом, замовлену ним же зв’язку ключів. Подобалося неквапом підніматися нагору новими, але чомусь рипучими сходами, сприймаючи оте їхнє рипіння як вітання персонально з нею. Подобалося відчувати, що всі її подорожі мають незмінний кінцевий пункт.

У неї нарешті з’явилася своя фортеця.

Та попри всі ці ідилічні почуття, Дана постійно відчувала настороженість. Вони прожили разом із Денисом шістдесят днів, навіть встигли відсвяткувати Новий рік, а вона знала лише його прізвище — що, втім, вже було помітним прогресом порівняно з дядею Васею, але й досі не знала, чого від нього чекати. Під словами «прожили разом» тут малося на увазі лише «в одному будинку», бо Ден, як і обіцяв, і пальцем Дани не торкнувся. У новорічну ніч він подарував їй старенький комп’ютер із монітором, за розміром схожим на циферблат дамського годинника, і короткою настановою: «На новий сама колись заробиш». За цей дарунок вона ледь не задушила Дениса в обіймах. Мирось тоді отримав новенький комбінезон без жодних настанов. Денис же втішався дорогим одеколоном із терпким хвилюючим ароматом — презент від самого себе. Він платив за Данине навчання та харчування в ліцеї, але живі гроші давав їй лише на проїзд та ще, можливо, на якийсь пиріжок, із тих, котрі настійливо радив їй ніколи не їсти, і велів не купувати йому жодних подарунків ні на Новий рік, ні на Різдво, ні, Боже борони, на День радянської армії. Дана чесно хотіла не послухатися й зекономити Денові бодай на сорочку, та коли довідалася, скільки коштує сорочка тієї фірми, якій він надає перевагу, зрозуміла, що заощадити не вийде, бо для цього їй доведеться ходити пішки років зо два. І тоді вона почала напружено чекати, коли ж нарешті зможе, за образним висловом Дениса, «бути йому корисною». Чекання затягнулося, й одного разу, набравшись сміливості та нахабства у рівних пропорціях, Дана наважилася запитати Дена про це. У відповідь пролунало сардонічне:

— А ти кудись поспішаєш? На потяг запізнюєшся?

Дивно було чути в цих словах про поспіх іронію, бо, незважаючи на дещо дитячу впевненість Дани в тому, що всі прибалти за своєю ментальністю повільні, навіть трохи пригальмовані створіння, як в анекдотах про естонців, рішення Ден приймав миттєво, рухався блискавично, як змія-альбінос, і було в ньому щось небезпечне, тверде, як сталь, попри його оманливий вигляд білої лілеї. Єдине, що сам Денис Жакявічюс робив більш-менш неквапно — це говорив та ще — голився. У невідворотності прийнятих ним рішень Дана переконалася на власній шкірі, це сталося невдовзі після того її запитання — не минуло й двох днів.

Стояв недільний січневий полудень, і Дана, вільна від занять, тішилася хвилею свободи. Ден ще звечора десь завіявся по тих своїх таємничих справах, про які він ніколи нічого не розповідав. Нагорі у заваленому іграшками дитячому манежі топтався Мирко — у цариці Тамари, як жартома називав няню Денис, був вихідний. Дана у вітальні хижим круком кружляла над тиждень тому придбаним відеомагнітофоном — відаком (за це слівце Ден її хіба що по губах не бив; він не терпів, як сам називав це, жаргонних скорочень). Дані суворо заборонялося — за поясненням Дениса, лише на певний час — торкатися японського дива, але не була б вона дівчиною, та ще й рудою, якби не порушила заборону. На те, щоб розібратися, що як працює, пішло від сили п’ять хвилин (Ден сказав би — минуло не більше п’яти хвилин. Він мав паскудну звичку постійно присікуватися до вживаних нею слів та манери будувати речення). Перша картина — «Кобра», записана на касеті, котру Дана взяла з барвистого стовпчика, до герпетології не мала жодного стосунку. У ній грав якийсь сумного вигляду італієць — судячи з прізвища, і грудаста білявка, котра думала, що грає, але Дана із цим не погодилася, вимкнула фільм десь на середині й побіжно проглянула назви інших стрічок, зазначених на корінцях коробочок. Не виявивши нічого для себе цікавого, вона полізла до тумбочки з висувними шухлядами, на якій стояв відак і телевізор — у подібній бабуся Ліда колись тримала свіжу білизну. Чому вона зазирнула саме туди, Дана не знала, лише згодом смутно пригадала, що перед тим, як вийти з дому, Денис нібито щось туди ховав. А може, й ні? Однак, певно, цей здогад став поштовхом, щоб зазирнути до верхньої шухляди. Там лежали три відеокасети, без коробок і взагалі без жодних позначок. Дана взяла одну навмання.

Якусь мить на екрані нічого не відбувалося. Потім співачка, вся затягнута в розшитий стразами пурпурний атлас застогнала щось жалісливе про готель, де розбиваються серця. За нею з’явився жінкоподібний співак у ковбойських чоботах, шкіряних штанях, з оголеним торсом і таким довгим волоссям, що його переливчаста, стрижена ледь не налисо попередниця мусила б йому смертельно заздрити. Він співав щось про море, чиї ласкаві хвилі лижуть йому бозна-яке місце, і коли розлючена Дана — ніхто не має права чіпати море, це святе! — витративши на це неподобство добрих десять хвилин, вже збиралася зробити собі приємне і.вимкнути й цю «пургу» — ще одне жаргонне словечко, з тих, котрі Ден ненавидів, — картинка знову змінилася. Після чорної смуги на екрані з’явилася крихітна білява дівчинка, щонайбільше років семи. Вона лежала на краю широченної канапи із зав’язаними очима, вбрана лише у легеньку голубу сукню, і тремтіла так, що зображення теж дрижало разом із нею — і, здавалося, саме від цього. У роті дитини стирчав кляп, босі ніжки з крихітними рожевими пальчиками, довгі й тонкі, як у новонародженого лошатка, були широко розсунуті — так широко, що Дана побачила сліди крові на внутрішній стороні стегон дитини, ще не усвідомлюючи до кінця, що саме вона бачить. Камера показала їх великим планом — і сліди, і стегна, а потім усе — і кушетку, і дівчинку — заступила гола, вочевидь чоловіча спина. Мірою того, як хтось у чорній шкіряній масці на все лице (Дана помітила її, коли незнайомець озирнувся) наближався до дівчинки, окрім спини, на екрані з’являлися сідниці та міцні волохаті ноги. Дана не помітила зав’язок маски — вони, якщо й були, тонули у хащах густого чорного волосся на потилиці чоловіка. Дані стало неймовірно страшно — так страшно, ніби це вона лежала там, майже роздягнута, беззахисна, поранена, і ще подумала, а чи ця чорна маска раптом не справжнє обличчя того хлопця? З тренованих м’язів та підтягнутої шкіри було видно, що років чоловікові щонайбільше двадцять п’ять. Він нагадував Дані ситого молодого хижака, який нахиляється над здобиччю, щоб побавитися, і розірве її, граючись. І справді, молодик нахилився над дівчинкою, щоб висмикнути кляп. Дана була певна, що мала закричить, що фільм — зі звуком, та він і був зі звуком, ось тільки крихітна білявка з густим і сяючим, як у казкової принцеси, волоссям, не кричала — вона судомно хапала повітря, раз у раз округлюючи закривавлені, порепані губи, мов риба, котру витягнули з води. Тим часом парубійко, що присів на канапу, зірвав спочатку сукню з малої, а потім пов’язку з її голови, і невідомий оператор зробив ще один великий план — лиця дівчинки. Блідого, мертвотно-стеаринової білизни личка, на якому ще жили повні божевільного жаху і ясного усвідомлення своєї долі фіолетові очі. Ці очі… де вона могла бачити їх? — спитала себе Дана, бо не хотіла питати, навіщо Денису такі кінофільми і як він узагалі може на таке дивитися. Як можна цікавитись цим… і чому вона сама не в змозі відірвати від цього пекла погляд, що немов якимось потужним, небезпечним магнітом прикутий до екрана. Тут хлопець, що вже розтягнувся на дивані, підняв дівчинку й одним вправним рухом насадив її на себе, і та нарешті закричала — такого моторошного, нелюдського крику, такого дикого вереску, що захлинувся виттям, Дана не чула ніколи в своєму житті. Мала звивалася на тому нелюдові, мов насаджена на гачок біла личинка, зовсім несформована личинка, котрій ніколи вже не стати ані лялечкою, ані метеликом, і все кричала, і кричала, відкинувшись назад, і певно, вже зламалася б у попереку, якби її не тримали сильні смагляві лапи покидька в масці. Пальці ж Дани так тремтіли, що пульт дистанційного управління двічі випадав із них на килим, і коли вона нарешті вхопила його обома руками, щоб зупинити цей жах, геть забувши про кнопку вимикання на панелі відака, очі Любомира Шеремета глянули на неї з кольорової обкладинки журналу «Селянка», і голос тітки Олени, що на мить заглушив крик дівчинки, промовив: «кольору шафранів». Схопившись за груди, Дана зомліла. Отямилася вона від того, що Денис поливав її водою, і не відразу пригадала, що з нею трапилося, побачила лише, що за вікном уже стемніло, а в кімнаті горить чомусь лише настільна лампа, і хрипко прошепотіла: