— Мирось…

— Із ним усе гаразд. Коли я повернувся, він був мокрий, сердитий і жбурнув у мене іграшкою. Добре, що манеж у нас високий — це дитя дряпалося вгору, як справдешній альпініст.

«Дитя… О, Боже!»

Дана хотіла встати, та в голові запаморочилося, і вона мусила сісти туди, де щойно лежала — на підлогу. Сидіти в калюжі було тим ще задоволенням, а Денис чомусь не рухався, не робив жодної спроби підняти її чи бодай подати руку, котру вона, звісно, не прийняла б. Їй хотілося бігти, тікати, повзти звідси якнайдалі, щоб більше ніколи не бачити створіння, якому до смаку такі відеофільми, однак створіння заступало їй двері, а сунутися до вікна не мало жодного сенсу — на другому поверсі був Мирко.

— Ти для цього й підібрав мене, так? — хрипко спитала Дана, сповнюючись несамовитим бажанням розтрощити тишу, що зависла після слів Дениса, як осоружну порцелянову тарілку, з якої ти щодня їси осточортілу манну кашу. Нарешті вона звернулася до Дена на «ти», як він того й хотів, та навряд чи мріяв про такі обставини. — Хотів зняти в такому кіно?

— Давай я тебе ще десь в ополонці скупаю, руда, — мов нічого й не сталося, запропонував Денис. — Може, тоді тебе попустить? Якого… нащо ти взагалі туди полізла? Хто тобі дозволив дивитися відео? Я не дозволяв! Навіть більше, я заборонив тобі торкатися техніки — чи я помиляюся?

— Я лише хотіла… — е, ні, він не змусить її виправдовуватися. Не змусить почуватися винною — тільки не цього разу. — Ти збоченець. Жодна нормальна людина…

— О, ти мені вже й вирок винесла, мала? Не вислухавши моїх пояснень?

— Усе й так зрозуміло, — Дана нарешті зуміла підвестися і важко опуститися на диван — на це пішла вся її сила.

— Та ну? Що ж, коли я вперше побачив тебе на вокзалі з дитиною на руках та в компанії трьох смердючих, як тхори, покидьків, мені так само все було зрозуміло. І я, напевне, мусив розвернутися й піти собі у своїх справах, так? Шкода, що я цього не зробив!

— Я… але ж…

— Ти бачила, скільки років тій дівчинці, моя маленька цікава подружко? — Денис наблизив своє лице до неї так, що його зуби ледь не торкалися Даниного носа. — Не мовчи, нагідко. Не раджу тобі мовчати — я зараз не в тому настрої, щоби терпіти це. То скільки?

— Сім чи вісім — не більше.

— Сім. А взагалі твоя правда — їм усім не більше десяти.

— Кому?

Денис раптом утратив увесь свій запал — враження було таке, що ґніт згас, а вибуху так і не сталося. Ден сів біля Дани, обійняв її за плече, і вона дозволила йому це, бо скам’яніла. А ще — хотіла все-таки почути, що він скаже.

— Цим дітям, лисеня. Дівчаткам… Усі вони одного дня просто зникали, хто звідки. З вулиць, зоопарків, дитсадків… і ті, кого знаходили — а знаходили мало кого, та й то, враження таке, що лише за бажанням викрадачів, — були вже мертві.

— А ти як… звідкіля ти все це знаєш? Ти — міліціонер?

Дана почала оживати разом із надією. Денис зітхнув.

— Майже. Я — позаштатний співробітник латвійського бюро Інтерполу.

— То ти не бізнесмен?

— Одне іншому не заважає. Я ж не штатний офіцер. Просто допомагаю, чим можу.

— У розшуку дітей?

— Так.

— А чому ти тут, в Україні?

— Бо сюди привели сліди.

Дана відкинула з лиця мокре пасмо, з якого, як з бурульки навесні, їй на ніс капала вода.

— Думаю, — розважливо промовила вона, — саме час усе мені пояснити.

Денис, зачувши це, вдавився смішком. Яка вона серйозна, його маленький математик, і як співчутливо дивиться на нього, зовсім не так, як мить тому — тоді вона гляділа зацькованим звірятком, і хто міг би її за це винуватити? Тільки не він. Так, то була його помилка — лишити вдома касети, та він так тяжко здобував їх, бачить небо, ледь не поклав життя, і тягти у чергове кубло речові докази означало нариватися по-дурному, а цього він не любив. Зустріч із колегою-українцем, якому він мав їх передати, зірвалася — того раптом переїхав автобус, і до з’ясування обставин нещасного випадку в українському бюро Денису звеліли добре приховати докази: Ось він і приховав. Чи то він форму втрачає, чи ця руда нишпорка росте йому, як зміна — а результат один. Він усе зрозумів, коли побачив малу на підлозі, й довго не міг привести її до тями — ані нашатир, ані ляпаси по щоках не зарадили. Добре подіяв душ із чайника. До якого ж моменту вона додивилася касету? Хоч би не до кінця! Господи, тільки не до кінця!

— Це почалося давно. Ще до розвалу Радянського Союзу, і, боюся, саме з Латвії, хоча повної впевненості у цьому немає. Врешті-решт, тоді такі речі традиційно замовчувалися. У нашій країні не могло бути маніяків, серійних убивць і педофілів. Біда лиш у тім, що деякі з них про це не знали, тому продовжували існувати собі, мов нічого не сталося. Так от… у Ризі почали зникати дівчатка. Одного типу — біляві, світлоокі, зовсім крихітні. Ні свідків, ні чітких слідів — дітей мов лизень злизав! Усього їх зникло шестеро за три роки, перш ніж та суча влада забила на сполох, — Дана ошелешено витріщилася на Дениса: для неї не було секретом, як він ставився до комуністів, однак ніколи раніше вона не чула від нього таких слів. — Чортові лицеміри, їм головне — щоб не було розголосу, і скільки їх не тикали носом у те, що це явно серійний злочин — марно, таке буває лише на клятому Заході! Втім, як я вже казав, звідки це почалося, ми й досі не знаємо. Двох дівчаток знайшли зґвалтованими… тіла, а одна… та про це пізніше. У тих двох не було, відповідно, печінки і серця. Ті, хто організував це… у них там безвідходна технологія, — Ден говорив повільно, як столітній старець. — Спочатку порно, а потім — донорські органи. Але про фільми стало відомо не відразу. Що ж до органів… ти не уявляєш собі, скільки багатеньких буратінів готові заплатити будь-які гроші за серце чи легені для своєї дитини. І ми подумали — ті, хто займався цією справою, я сказав «ми», хоча в той час ще до них не належав, але то були чесні, порядні люди… Не ті кляті пацюки у високих кабінетах, що боялися розголосу, як упирі — світла, і тремтіли за свої жирні дупи, ні… справжні фахівці… і вони подумали, що без цілої низки аналізів, без гістологічної сумісності з реципієнтом… ти знаєш, що це таке?

— Ні.

— Гістологія — це наука про будову та розвиток тканин людини та багатоклітинних тварин. Так ось, уяви, що тобі чи мені треба пересадити нирку. Абиякий донор, навіть цілком здоровий, справі не зарадить, бо без придатності нирки за імунологічними, генетичними та патоморфологічними показниками в реципієнта — це той, кому пересаджують орган — просто почнеться відторгнення. Це одне. Друге — те, що вилучені органи живуть поза тілом господаря дуже мало часу. У найдорожчих розчинах серце виживає вісім годин, печінка — максимум вісімнадцять, нирки — добу. Це могло означати одне з двох — або хтось навмисне обирав жертви за згаданими вище ознаками — а це було більш ніж фантастичне припущення, бо звідки у медичній картці цілком здорової семирічної дитини аж такі дані, або хтось…

— Тренувався. Ні. Ні, Денисе. Більше не треба. Не кажи мені нічого, — Дана вже плакала. — Боже! Господи, який жах!

— Я розучився молити Господа… після того. Але тобі — можна. І ти маєш рацію. Мабуть, математик міг би бути нам корисним. Це справді було тренування, бо найкраще органи зберігаються в людському тілі… доки прийде час. І ті три дівчинки, котрих так і не знайшли тоді в Латвії, вони…

— Чотири… Їх має бути чотири, та я…

— Не лізь поперед батька в пекло.

— Я не хочу в це вірити!

— Ніхто не хотів, — Ден поліз до кишені блискучого сріблястого піджака, що був на ньому цього дня, і чортихнувся, намацавши порожнечу. — Зовсім забув, звідки я повернувся. Не забудь хоч ти нагадати мені, щоб я показав тобі свої документи, бо за те, що я говоритиму далі, ти мене ще, чого доброго, придушиш серед ночі. Так от, тіло однієї з тих трьох дівчаток знайшли у США, цілком випадково, і в такому місці, де за тиждень від нього б лишився тільки скелет, аж через чотири роки після викрадення. У дівчинки не було нирок.